Уляна ГЛІБЧУК20 березня все якось збіглося: книжковий ярмарок, латаття снігу, день народження Публія Овідія Назона… Припізнившись, натрапила на “хвіст” офіційного відкриття весняного Медвіна. За якусь мить він уже розокремився на реальних і публічних персон: Миколу Жулинського, Леоніда Фінкельштейна, Олександра Афоніна… “Про що говорили?” — спитала письменницю Яну Дубинянську. “Читали вірші. Всесвітній день поезії чи то сьогодні, чи завтра”. Тепер зрозуміло, чому мені з самого ранку мугикається: “А поруч вона, бліда, мов цитата з Корану, повідомила тихо, що завтра прибуде весна…”На цьому поезія закінчилась, і потяглася весела проза Київського книжкового ярмарку: торгівля, підрахунок прибутків і затрат, автограф-сесії з письменниками, презентації нових видань… З усіх презентацій особливо зацікавила “Українська мала проза ХХ століття: Антологія”. Книжка виглядає більш ніж солідно. “Мов півтори цеглини”, — відзначив директор “Факту” Леонід Фінкельштейн. З цієї нагоди видавництво організувало “круглий стіл”, за який запросили літературознавця й упорядника антології Віру Агеєву, професора Києво-Могилянської академії Володимира Панченка, письменників Івана Андрусяка і Людмилу Таран, члена-кореспондента НАН України, літературознавця Тамару Гундарову. Роль модератора на себе взяв пан Леонід:— Під обкладинкою цієї антології зібрано тридцять письменницьких імен, які, на думку упорядника, визначальні у ХХ столітті. Тема нашої розмови — баланс між “малою” й “великою” прозою в українському літературному каноні ХХ століття. Тут є люди, причетні до цієї книжки, їм і слово. Зокрема Віра Агеєва, бо саме на неї покладено всю відповідальність…— Мені пророкують мало не кримінальну відповідальність. Насправді я з самого початку попереджала, що пропоную власну версію українського класичного канону. Досі подібну сміливість собі дозволяли й інші літературознавці. Наприклад Микола Євшан з його баченням українського модернізму. І якщо хтось ще запропонує свою версію, то чому б ні? Інша річ, де знайдемо видавця-самогубцю, щоб це все видати? Це дуже захопливо — зрозуміти, що справжня класика, а що вважали класикою, але воно виявилося літературним мотлохом у ХХ столітті. І насамкінець з’ясувати, що українська література ХХ століття у дуже несприятливих умовах виявилася не менш цікавою, ніж європейська. Читач отримає насолоду.— Віро Павлівно, а чи відчували Ви якесь надзавдання?— Скажу інакше: не відчуваю “зерна неправди за собою”.— Тоді питання до Івана Андрусяка, який писав вступне слово до прози Юрія Косача. У нашій літературі прозу пишуть переважно колишні поети. Чи не шкодить це українській прозі?— Великої різниці між прозою й поезією не бачу. Аби вона тільки була літературою…— Питання до Людмили Таран, яку можна вважати багатожанровою літераторкою: і поетеса, і новелістка, і літературна дослідниця. Сучасну поезію називають по-різному: пластиліновою, американською, поезією бітників, сучасним верлібром. Ця поезія не дуже переймається римами. Скажіть, будь ласка, це поезія чи мала проза?— Я так категорично не розділяла б: або—або. Час такий, що утворюються абсолютно нові поетичні форми і перетікають одна в одну. Так передається сучасне світовідчуття. Але гірше те, у чому я мушу зізнатися й покаятися. Колись ішла в книгарню й купувала до десяти поетичних збірок. І майже одразу їх “ковтала”. Мені здавалося, що десь поміж них захована істина, про яку ще не знаю. Але зараз майже не стежу за поезією. Читаю прозу.— Питання до професора Володимира Панченка. Чи був в українській літературі ХХ століття визначний роман?— Розпочну трохи здаля. Найкращим мірилом канону є ситуація, коли індивідуальні канони літературознавців збігаються. Загалом погоджуюся з добором текстів у цій антології, але вважаю, що тут не вистачає одного імені: Іван Франко. Франко на межі століть трохи інший, ніж його доробок XIX століття. Думаю, що принаймні “Сойчине крило” там мало б бути. ХХ століття не треба відділяти від Франка. Дуже радий, що тут представлений Леонід Первомайський. Це вартісний письменник.Для книжки загалом дуже гарна знахідка — зустрічі особистостей, коли вступне слово про письменників ХХ століття пишуть наші сучасники. Цікаво пише про Черемшину Василь Герасим’юк, або Мар’яна Савка — про Ольгу Кобилянську. Думаю, що укладати антологію роману досить складно. Новелістичний канон більш виразний. Український роман, звичайно, був. Мені хотілося б трохи відійти назад — до Ольги Кобилянської та Івана Франка, але боюсь, мене звинуватять, що залучаю XIX століття. Був Валер’ян Підмогильний, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко. Треба звернутися і до літератури українського зарубіжжя: Юрій Косач, Улас Самчук, Володимир Винниченко.— Є думка, що колоніальній культурі жанр роману не притаманний. Роман — це справа метрополії. Українсько-радянські романи — це не українські романи. Хочу запитати у Тамари Гундарової, члена-кореспондента НАН України: обличчя української літератури ХХ століття — це мала проза чи роман?— Переглянувши зміст антології, насамперед подумала, що тут представлені не всі автори. Щодо антології роману, то для мене було б цікаво видати жанрову антологію. Наприклад український авангардистський роман. Кажуть, що українські романісти вирізняються тим, що не можуть вдало закінчити твір. Хороший роман важко закінчити. До того ж, на нас вилилося стільки мильної опери… Стає зрозуміло, що функцію романіста привласнила масова культура. Якщо порівняти антологію роману й антологію новелістики, то, звісно, мозаїка української новелістики різноманітніша. Судячи з цієї антології, доходиш висновку, що канон — річ індивідуальна.— Віро Павлівно, ви оперували таким визначенням як “літературний мотлох”.— Скажу жорстоку річ: нам здавалося, що постсталінська проза 60—70-х не така вже й погана. Сьогодні під прискіпливим оком читача з цієї радянської прози “вижило” двоє-троє авторів. Це насамперед Григір Тютюнник і Валерій Шевчук. Обоє були на марґінесі соцреалізму. Я не впевнена, чи аж так має бути у цьому каноні Павло Загребельний. Міг би і не бути… Але ім’я все-таки тисне. Він поки що найчитабельніший український прозаїк. Але якби в цю антологію не ввели двох оповідань Загребельного, від того український канон не постраждав би. А якби тут не було Григора Тютюнника, то в українському каноні виникла б велика чорна діра. Література — річ жорстока. Щодо зауваг про Франка вважаю, що він належить до добротної реалістичної прози XIX століття.Після таких презентацій і претензій, які висловила Віра Агеєва до ще кількох українських класиків, рояться різні думки. Спробую їх полічити. Ніхто, мабуть, не сумнівається, що до літературної вершини доходять одиниці. Канон — річ не тільки жорстока, а й справедлива. Хоча… Ось тут я і прикушу язичок. Якось на одному із засідань пен-клубу Йосип Бродський розповів про одного в’єтнамського письменника, який стилістично був схожий до Гемінґвея. Бродський вважав в’єтнамця талановитішим за Хема. Тільки що з того, якщо світ знатиме лише його, автора “В снігах Кіліманджаро”… В такому контексті можемо мислити і про нашу, нікому не відому, українську літературу. Не сумніваюся, що вона залишатиметься у площині “тера інкогніта” доти, доки ми не з’ясуємо все про власний канон. Поява такої антології ще не свідчить про формування канону. Особливо якщо наголошується слово “індивідуальний”. В умовах клановості наших літературознавчих студій це все одно що “одноразовий”… Суголосним цій події був “круглий стіл”, присвячений проблемам українського книговидання. Щоправда, якщо у творенні літературного канону є щось від метафізики, то видавнича справа звертається тільки до суворих буднів реалізму. Про його непривабливість розповідав президент Асоціації видавців України Олександр Афонін:“Багато представників влади вважає, що в Україні проблем з книгою немає. Мовляв, до 1 січня 2009 року ще будуть діяти податкові пільги для книжкової справи. Гадаю, нам треба відповісти на питання, чи виправдав себе Рік української книги. Якщо в Росії на душу населення видається 20 книжок, то у нас — тільки 3. Чи маємо право говорити про успіх? За даними книжкової палати, торік в Україні було видано 18,1 тисячі назв книг загальним накладом 56 мільйонів примірників, тоді як позаторік — 18,8 тисячі загальним накладом 54,2 мільйона. Тобто зростання незначне, так зване диспропорційне. Кількість назв зростає швидше, ніж наклади книжок. І ця ситуація ще більше ускладнює проблему, пов’язану з доступністю української книги для читача. І треба мати на увазі, що більшу частку у видавничій справі становить книга, видана за бюджетний кошт. Звичайний читач майже не може її придбати. Вона потрапляє не на ринок, а в шкільні бібліотеки. І якщо чиновники говорять про якийсь прорив, то я вважаю, що це стагнація. До речі, у європейських країнах ведуть облік не за кількістю виданих, а за кількістю куплених книжок. Тому що видати — ще не означає реалізувати книгу. Особливо в українських реаліях…”Було зрозуміло, що вітчизняна видавнича справа — це клубок проблем. Державними пільгами його не розплутаєш. Потрібна серйозна стратегія, яка торкатиметься різних сфер. Державна політика книговидавничої експансії та освіта, яка виховує україномовного читача, — це тільки вершина айсберга.
