СЕСТРА КЛАСИКА 

Олександра Терентіївна Біличенко-Гончар — унікальна людина. Бог обдарував її багатьма талантами. Найважливіший серед них — любити людей. І сьогодні, незважаючи на 94 роки, вона лікує молитвами і порадами, не бере за це грошей, а якщо вже хтось дуже наполегливий і залишить якусь копійку, все віддає на церкву. У селі Ломівці, на вулиці Клубній, що сьогодні передмістя Дніпропетровська, колись зруйнували собор. Нині його відбудували. Саме до нього щодня ходить старенька, мудра і надзвичайно красномовна жінка, сестра Олеся Гончара, завдяки якій було призупинено наступ нового міста на Ломівку. Бо за нею — пам’ять про брата, музей-садиба і щоденна молитва за людей.

— Олександро Терентіївно, як найстарший свідок розкажіть про молоді роки свого молодшого брата Олеся Гончара. Багато хто думає, що Олесь Гончар — це не прізвище, а псевдонім.

— Чому він Гончар? Ріс на Полтавщині у дідуся і бабусі Гончарів після смерті матері Тетяни Гончар. Не знав, що у нього є батько, сестра, а зустрілись ми 1935-го, коли я вийшла заміж. Бабуся каже йому: “Вже твоя сестричка заміж вийшла”. А він: “Так хотів би бачить, яка в мене сестра, який у неї чоловік”. І дядько Яків привіз показати. Батько й повів його до себе. Хлопці, батькові діти, прибігли сказать, що брат приїхав, а я чоловіка жду з роботи. Прийшла, а він, бідний, вже лежить, компресами обкладений: бігав, виглядав, чи впізнає сестру, як вона йтиме, чи ні. Поплакали. А мачуха не взяла його в хату з температурою (до 40 температура була), а положила в клуні на соломі —  отака була. Коли батько прийшов, уже смеркло (він працював бригадиром в городній бригаді в колгоспі й пізно повертався). Діти, Коля й Вася, на спориші у дворі полягали і посередині Олеся поклали. Батько побачив, а тоді повертається: “А то не Сашко там?” “Сашко”, — кажемо. (А ми його Сашком звали, це перша полтавська вчителька перехрестила його на Олеся).— А яке було б його прізвище, якби він жив із Вами? — По батькові — Біличенко. А в материних родичів Гончарів він — сирітка, Тетянчин синок. Так на Полтавщині й ріс, там і в школу пішов. Школа була в сусідньому селі. Тоді й записали Гончарем…— Кажуть, що на Вашій вулиці був собор, а потім його знищили. Справді так сталося?— У дворі школи був Покровський собор. Якось приїхав Олесь, і мачуха знов його у клуні спати кладе. А я кажу: “Тату, хай приходить до нас, у нас місця вистачить”. Ідемо, а на соборі сичі кричать, аж ніби плачуть. А він: “Ой, якесь лихо віщує птиця”. Побув Олесь у нас два тижні, поїхав, аж перед Вознесінням собор зруйнували. — Чи вірили в Бога у Вашій сім’ї, бо ті роки уявляються нам як суцільне безбожжя?— Дуже вірували. Олесь так і писав: “Якби не бабуся, котра так вірувала, то може б, я і не вижив, не раз, каже, на войні ідем — як снопи, солдати падають, а мене тільки поранило — два місяці лежав у госпіталі, а осколки були в ногах. Не вирізали, бо ніяк було — між жилами. Це або бабуся, або сестра моляться за мене”.— І Ви молилися?— Я трилітньою вже з дідусем стояла навколішках — Богу молилася. Уміла “Отче наш”, і по сей день пам’ятаю, що дідусь сказав і що робив. Дідусь за мною доглядав, він був одружений удруге — в батька теж мачуха була. І я ж при мачусі 14 років прожила, не дай Бог нікому такого горя…— Розкажіть, як Олесь Терентійович з’явився тут уже не як гість, а співгосподар.— 1935 року ми зустрілися вперше після маминої смерті, 1938 — вдруге. Тоді я вже була заміжня, це чоловікове дворище. Аж після війни, 1945-го, —   втретє. Я вже навчилася писать, і ми листувалися. — Як ви його прийняли після війни?— Приїхав Олесь, а цього нічого не було — порожньо. Я тільки встигла побілить. І бігала щодня виглядати поїзд, чи брат не їде, бо він писав, що ось-ось приїде додому. Прибігаю — багато наших солдатів, а поїзд уже пройшов. Постояла — нема нікого на вокзалі. Приходжу додому (а час був такий, що не святкували ні неділі, ні празників). Саме був понеділок, побігла — не зустріла. Коли це у двері — стук-стук. Хто? Дозволила зайти. А більше нічого не пам’ятаю: чи то обімліла, чи хто його знає. А в хаті не було ніде нічого. Сусіди гомоніли: “Шурин брат приїхав”. Тоді люди дружно жили: позбігалися, хлопці поставили дошки, збили стіл, наготували всього, посідали за стіл. Посиділи, всі виходять, а ми з чоловіком ще за столом. Олесь підходить, обняв нас і каже: “А людей треба слухати. В поїзді їдемо — хто спішить до дівчини, хто до батька-матері, хтось ще до когось. А я не знав, куди їхать. Люди казали мені: “А чого ти, Олесю, мовчиш, куди їдеш?” — “Не знаю, куди їхати. В Полтаві бабуся, а в Дніпропетровську сестра єсть”. — “Їдь до сестри”. Бабуся так би не зустріла, бо їй було 82 роки, вона вже жила при невістці. А нас зібралось більш як 40 душ: чоловікові родичі, сусіди. У мене ж родичів не було, тільки мачуха. Олесь хотів їхати до Харкова навчатися. Відвідав бабусю на Полтавщині. Це ще сорок п’ятого, а доки в бабусі побував — уже сорок шостий. Він усе писав, а тоді каже: “Поїду в Харків учитись”. Мій чоловік каже: “Хіба у нас нема такої школи, як у Харкові?” (чоловік неписьменний був). Олесь каже: “Є”. — “Ну, то йди та вступай”. Так Олесь закінчив тут університет. Коли їхав на війну, закінчив другий курс, на третій перейшов. А 1946 року, виходить, уже п’ятий рік треба вчиться. То він за півроку закінчив третій і четвертий курс. Ось яка голова була в нього. — Коли Ваш брат уже став визнаним письменником, чи хтось Вам допомагав?— Крім Олеся ніхто не помагав. А як він став письменником, то хату помагав будувати. Стару будували ще до війни. Він приїхав 1935-го, подивився, що ми почали будову, балакали-балакали, ходили, дивилися, та й витягає гроші: “Хай і моя соха тут буде”, — і дав 200 рублів. Досі пам’ятаю, як вони нам помогли: ми щось купили в хату. І на ту другу садибу багато допомагав. Але її у війну німці підірвали — 1943 року. Прийшов німець у кокардах: “Гут-гут, комуніст — капут”. Чоловіка вже погнали за Дніпро, а нас виганяють із дітьми. Ну куди ж я піду: ні їсти, ні вдягтися, і з двома дітками. Сиджу на порозі. Німець входить: “За Днєпр. Я не буду пук-пук, а офіцер пук-пук, як ви не підете. В мене дома троє кіндерів і фрау, я пук-пук — нє. А офіцер пук-пук, як не підете”. Якось Олесь привіз із Харкова Біблію на 1560 сторінок. Я її за три зими прочитала. А він купив її тридцять третього року в якоїсь бабусі. Казав: “Я знаю, що тільки на кусок хліба таку книжку продають, бо такої книжки людина ніколи не продала б”. Він купив, а сам уже мало не опухав. Прочитав її, а коли прийшов з фронту, вона ціла лишилася там, де він жив. Сам прочитав і мені подарував. — Коли він від Вас поїхав?— 1947-го. Каже: “Мені треба відвезти деякі папери”. А я нічого не зрозуміла. Повернувся веселий, піднесений. Думаю, дівчину стрів та там і ожениться, і не прийде навіть. Аж він каже чоловікові: “Мене ж прийняли в письменники”. Я в сльози: “Це ж такий буде грамотний, а я неписьменна, то більш ми не стрінемося з ним”. Але я помилялася, жили ми дружно, ніколи і словом не образили одне одного. — Ви хотіли, щоб не розлучався з Вами?— Коли жив тут і сусідська дівчина була хороших батьків, кажу якось: “Мені так хочеться, щоб ти оженився на нашій дівчині, і де б ти не був, вона приїжджала б із тобою додому, і я б тебе бачила”. Коли був студентом, якось каже: “Не я з нею познайомився, а вона зі мною”. У неї був хлопець з Новомосковська. Теж Сашко, вона його підвела і каже: познайом мене з цим солдатом (Олесь ходив у військовому, бо не було за що купити одежу, аж мій чоловік отримав тринадцяту зарплату і зміг купити братові цивільне). Олесь, живучи в нас, дуже багато працював. Постоїть трохи з друзями і каже їм: “Ідіть, бо мені ніколи”. Дві карбідки висвічував за ніч (чоловік лампу заряджав карбідом). Коли брат спав — не знаю. Чоловік якось заглянув (ми в одній кімнаті учотирьох спали, йому другу віддали), а він сидить і куня. “Я, — каже, — тільки підійшов і хотів забрати  карбідку, щоб ти не дихав карбідом”. — “Не бери, я ще писатиму”. Отак писалися “Прапороносці”. Оце все його книжки. А ці — подаровані. А он там угорі — “Кобзарі”, я з “Кобзаря” навчилася читать. І тепер, як дуже нудно, читаю. Недавно, на тім тижні, перечитала на 500 сторінок “Кобзар”. Так я його люблю, він же все віршами пише. Як ми балакаєм, так Шевченко і пише. Скільки виходили “Кобзарі”, стільки Олесь мені й дарував. Один навіть підписав. Каже: “Я знаю, що Тарас не обидиться на мене, як я свою фамілію йому в книжці підпишу”.Валя, Олесева дружина, звідси родом. Весь рід звідси, корінці її. Батько був головою сільради, мати — швачка. Коли я тут стала жить у чоловіка, понесла щось пошить. Дивлюся — сидить маленьке дитя, шиє. І мені здалося, наче це моя родичка. Подумала: “Може, ще буде невісткою”. І вона стала невісткою. Досі ми дружимо, я їжджу до них, а Таня (донька) каже, що так, як я, ніхто пирогів не спече. Навіть Кучма казав, якого там пригощала пирогами: “Я таких пирогів ще ніколи не їв”. Моя Таня — швачка, виступала, де моди показували, і кухарка, і фотограф — усе вміє робить. У неї квартира, дочка, зять і внук, а вони прийшли сюди доглядати мене, бо нікому я більш не потрібна. І зять у мене хороший. Тільки встав, увійшов, глянув — води нема або піввідра лишилось — вилив, повне відро приніс. Таких зятів, як у мене, дуже трудно знайти.— Чи й до вас докотилася та хвиля, що “Собор” трощила?— Оцей Ватченко добре знав мене, разом гуляли — ми однолітки. Він  дуже чіплявся до мене. Якось повіз через Дніпро човном у город, у кіно. Моя подружка була тоді з нами, його двоюрідна сестра, і ще один хлопець —  учотирьох. Зранку виходжу на роботу, кажу: “А ми ж із Маньком гуляли (ми його так дражнили — Манько, я й не знала, як його повне ім’я, так Манько й лишився). Мені кажуть: “Ти що, з ним їздила? У нього ж дівчина є, і дитина в дівчини. Уже нагуляв з нею”. А я ж знаю тих батьків, що дівчина таке зробила. Коли він прийшов, я сказала: “Іди до своєї, не треба до мене ходити”. І чи він тому на мене та на Олеся напався, чи ще з якоїсь причини — не знаю. Думаю, що за це. А в його батька була економія. Коли розкуркулювали, хлопців у тюрму посадили, а батько його не знаю де подівся. Його брат тікав два рази, його ловили коло Дніпра. Потім Манько став начальником, сестру свою поставив завідуючою музеєм Яворницького. Її звали Горпина. А Дунька, наймолодша сестра — рівня мені, ми з нею дружили, доки вона померла.— Саме тут після війни і почалася письменницька робота Вашого брата? — Отут, де ви сидите, стіл стояв. Там дошки лежали, там брат сидів за столом. Якось кажу: “Давай трішки поприбираю в хаті”. А він: “Тільки на столі нічого не чіпай”. Дивлюся — книжки розгорнені лежать. Ці слова я запам’ятала. І коли Олесь жив у Києві, приїду і кажу: “Давай я тобі трошки у кабінеті приберу”, а потім додаю: “Тільки на столі нічого не чіпай!” То він дуже сміявся, що я так запам’ятала ті слова. Розмовляла Теодозія ЗАРІВНА  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment