Уляна ГЛІБЧУКНе перший рік у Києві відбувається Міжнародний фестиваль документального кіно з прав людини. Його основний організатор — Українська Гельсінкська спілка. Порівняно з минулим роком програма видається більш насиченою. Можливо, навіть краще організованою та структуралізованою. Крім традиційного Будинку кіно, з’явилося ще кілька ретрансляційних майданчиків. Та й цьогорічне фінансове підґрунтя для фестивалю, вочевидь, — не з найгірших. Інакше складно було б заманити до Києва стільки режисерів з різних країн за їхній власний рахунок.Україна у жанрі документалістики має добру, але обтяту традицію. На жаль… За останні роки фестивальна участь української програми була доволі вбогою. Автори вітчизняного продукту часто плутали документальний фільм із журналістським розслідуванням. Хоч не без шедеврів. 2007-го всіх учасників та гостей фестивалю вразив фільм Тараса Томенка “Ліза” — про безпритульну одинадцятирічну дівчинку. Цього року у правозахисному конкурсі було представлено фільм Ігоря Чайки. Автора можна назвати фахівцем з проблем свободи слова в умовах нової української демократії. Так Ігор Чайка умовно охрестив посткучмівський та постпомаранчевий період. Торішня стрічка “Оборежно: джинса” мало “від’їхала” від журналістського розслідування. Ні, зрозуміло, що “джинса”, себто замовні політичні публікації, жила, живе і, схоже, житиме… Однак у таких речах є щось від пожовтілої газети — старість. Публіцистичні узагальнення у фільмі “Від атракції до шмельцу. Львівський віц” європейській спільноті зрозуміліші. Нехай у них немає славного міста Львова та його гідного мера Андрія Садового, але сумніваюся, щоб корупція була суто українським “ноу-хау”. Тамтешні європейські мери також під час виборів декларують здоровий спосіб життя і, немов циркачі, їздять на роверах. Згодом і в них все повертається на круги своя. Умовно кажучи — до мерседесів… Але що там корупція європейського “розливу”… Квіточки… Міжнародний фестиваль дає зрозуміти, що порушення прав європейця та людини “третього світу”, м’яко кажучи, відрізняється. У програмі правозахисного конкурсу транслювали індійський фільм Кавіти Джоші “Голоси забутих Богом” та американської режисерки Лізи Джексон “Глуха тиша: зґвалтування у Конго”. Після таких стрічок мимоволі тішишся: я живу в щасливій країні! Бо моєю країною поки що не керує військова хунта, якій однаково: публічно пустити автоматну чергу по громадянах чи стріляти, сховавшись за мурами казематів. І в моїй країні не проводять роз’яснювальної розмови з військовими, що нападати і ґвалтувати жінок — це злочинно. Був у програмі й фільм-пересторога. Німецькі режисери зняли стрічку про “ендеерівську” спадщину — колишніх політичних в’язнів. Виявляється, їх, позбавлених волі за “антидержавну діяльність”, було чимало — близько 200 тисяч. Сьогодні архіви Штазі відкрито, і кожен охочий може вільно погортати свою “справу”. Демократія, свобода слова і таке інше. Щоправда, є маленьке “але”. На відміну від в’язнів сумління, всі працівники секретних спецслужб, діяльність яких нова Німеччина визнала злочинною, отримують чудові пенсії. Подвійний стандарт — явище передусім розтлінне. Його міазми однаково небезпечні і для “третього світу”, і для “розвинених демократій”.
