ПАНАС МИРНИЙ… МОВОЮ ВЄРКИ СЕРДЮЧКИ

Людмила ІВАННІКОВА,кандидат філологічних наукЗ великою радістю зустріла я на полицях книжкових магазинів проект видавництва “Українська аудіокнига”. Та й як не радіти? У наш шалений вік глобалізації, коли всі розуміють, що ніхто вже не зможе повернути колесо історії назад, особливо гостро постає питання збереження національної самобутності. Хочеш — не хочеш, а змушені ми констатувати, що не лише від рідної пісні, традицій і звичаїв ми відійшли, а й віддаляємось від інших національних скарбів. Такий скарб — наша українська літературна класика. Дедалі рідше можна побачити людину з книжкою в транспорті або в парку на лавочці. А тим більше — дитину з книжкою. Знижується інтелект суспільства, рівень знань випускників шкіл і ВНЗ, нечасто зустрінеш справді ерудовану людину… І ось видавництво “Українська аудіокнига” кинуло виклик цим процесам — подарувало книгу тим, хто не розлучається з навушниками. І це дуже зручно — без особливого напруження, займаючись домашніми справами, подорожуючи, та й працюючи за комп’ютером, можемо долучитися до загальнонаціонального багатства — української та зарубіжної класики, зразків фольклору, сучасних детективів тощо. Це велика поміч матерям і бабусям, які вже не вміють розповідати дітям казки, учителям на уроках літератури, студентам, які завжди не встигають чогось дочитати… Є й ще одна категорія людей, для яких ця книга — просто життєдайне джерело. Це люди, від природи обділені зором. Для незрячих звукова книга — справжня знахідка.І насамперед хочеться звернути увагу на твори української літератури, адже вони посідають головне місце в проекті — це твори Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, О. Кобилянської, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, С. Васильченка, В. Винниченка, В. Земляка, О. Довженка, У. Самчука та ін. Приємно, що аудіокниги “М. В. Гоголь. Вечори на хуторі поблизу Диканьки” та “Степан Васильченко. Новели й оповідання” відзначено премією Форуму видавців у Львові. Втішає, що до прочитання класики залучені такі відомі виконавці, як заслужені артисти України Борис Лобода (“Вечори на хуторі…”), Василь Обручов (“Тіні забутих предків”), Василь Мазур (“Конотопська відьма”, “Борислав сміється”), Петро Панчук (“Вій”, “Тарас Бульба”, новели С. Васильченка), народний артист України Євген Шах (“Лебедина зграя”) та інші актори театру ім. Івана Франка. Слухаєш видатних майстрів слова — і поринаєш у давноминулі часи, бачиш перед собою яскраві картини сільського та робітничого побуту, колоритні сцени з життя української інтелігенції. Адже акустичне мистецтво — це мистецтво мистецтв, на відміну від театру й кіно актор створює художній образ лише голосом, а слухач, як і читач, — його активний співтворець, бо актор не паралізує творчої уяви слухача, він активізує її, і це дуже важливо для розвитку творчої особистості. На жаль, з прикрістю мушу констатувати, що не всі аудіокниги досягли зразкового рівня. Цього не скажеш про роман Панаса Мирного “Повія”, який прочитала заслужена артистка України Людмила Смородіна. Схоже, що виконавиця бачить твір уперше, не відчула його, не осмислила, що їй байдужа трагедія, про яку йдеться в романі. Але найголовніше — з перших сторінок (а звучить він упродовж 24 годин!) боляче вражає мова актриси. Відчувається, що це — чужа для неї мова, тому в устах Л. Смородіної вона звучить неприродно і навіть вульгарно. І вже за кілька годин не можеш цього слухати. Актриса, виявляється, не знайома не лише з архаїчною лексикою, а й загальновживані слова наголошує неправильно (горлиця у неї звучить як горлиця, голуби — як голуби, віхола як віхола, захід сонця як захід, материна ласка — як материна, баньки як баньки, поводи як поводи, обходила весь сад — як обходила весь сад, пестливо — як пестливо, навздогінці — як навздогінці, пристав як пристав, ступні — як ступні, кресання (копит) — як кресання, сіре мужицтво — як сіре мужицтво, людний майдан, під латками, вряди-годи, нічого снідати, бахурка, у льоху, садки та городи, хазяїни, відляски, завидна, гарикає до Христі, споминка, лушпанину, Карпові, ладу, сон чи проява, оханеться, бовтаючи, усилкувався заснути, стернею, опустілі віти, саме добірне, здіймаючи кіптяву, веретва, пожовклим листом, повітові полупашки, в каптанині, не маючи талану, кругом обступили, чобітьми, сьорбнувши, квітка лілеї, на волосних сходах, свічечки горіли або дві свічки, повагом, земські, наче ягниці по закутках, заводи музики, лящання, згорда, гуртами, між гущиною… Перелік можна продовжувати до безконечності! І всі ці мовні аномалії я виписала упродовж однієї-двох годин звучання! А скільки трапляється російських наголосів в українських словах! Пасти, церкви, на плечах, з усами, по дошці, другому, верба, баби, коло печі, з-за спини, тихо та ласкаво, шибки, надвоє, кожух, умерла, ждала, набік… А до чого ж абсурдно звучать такі вислови: “Світ витушкою крутиться”, “що до того, що тобі слізки — аби йому смішки”, “увійдім та послухаймо”, “рип чобіт та гомін”, “покотився по полу”, “серед гарячого череня”, “ти мені по знаку”, “вигонив шишками із стріх”, “по мерзлому шляху мов льодина синіє”, “нігде не світиться”, “хитався комин здоровенної печі”… Л. Смородіна не має найменшого уявлення ні про те, що читає, ні про минуле, ні про сучасне українського села — навіщо тоді братися за таку відповідальну справу? Доказ безвідповідальності актриси ще й такий факт: іноді вона настільки перекручує слова, що важко зрозуміти, про що йдеться, і лише добре подумавши, можна здогадатися про першоджерело. Судіть самі, що означає: “у досвідченої матері” (досвітчаної?), “щось закрадалось одрадне та люте” (любе?), “збігала на часок”, “долівка притрушена свіжим листом”, “не запакости мого молодого віку” (не занапасти?), “несказане зло на людей”, “зблідле липе” (лице?), “корписає голкою” (копирсає?), “предковічні осоки та клени” (осокори?), “діла на з’їзді чимало”, “бовваніють недожаті копи” (копи?), “спинкового панства” (?),“злигались поміж себе”, “прийміть наші зазовини”… А може, це нам, слухачам, іспит на знання української мови?! Адже була ж колись гра “Угадай слово”: на шкільній дошці малювали клітинки відповідно до кількості літер, а гравці мусили вгадати, що то за слово. Інакше чому ж “Притичина хата” весь час звучить як “Притчина”, а головна героїня Христя просить попоїсти не Христа ради, а “Христя ради (!!!) випросить попоїсти”?Здається, що більше познущатись над класиком не можна було. Тим більше, що мова Панаса Мирного — це не мова Стефаника чи Франка, нею розмовляє вся Центральна Україна й Київ, мова, яка разом із мовою Шевченка, Нечуя-Левицького лягла в основу української літературної. Як же така аудіокнига виховає любов до неї у школярів або в російськомовних співвітчизників, які іноді й без того насміхаються з усього українського? Вважаю, що такі речі просто неприпустимі! Якщо Людмила Смородіна не знає і не любить України, мови її народу, то навіщо компрометувати людей, які віддали цьому своє життя, свій талант?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment