Вадим ПЕПАЗ душевним болем беру до рук книжку, на твердій коричневій обкладинці якої — чорна тінь колючого дроту. Назва жорстка: “Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих: історія створення та діяльність”. Видрукувано торік у Києві “Українським центром духовної культури” за науковою і дослідницькою редакцією кандидата філософських наук, заслуженого працівника культури України Дмитра Єсипенка та голови вказаного вище Товариства Євгена Пронюка.Зміст видання глибше не розкрити, ніж це зробив у передмові до ґрунтовної збірки Іван Дзюба, кілька десятиліть тому безжально переслідуваний, а нині академік НАН України, відзначений у незалежній державі найвищою нагородою — Герой України. Книга складається з двох великих розділів, кожен із яких має своє спрямування і змістовне наповнення. Перший — розповіді про обласні відділення Товариства та своєрідні звіти кожного з них.Другий розділ — це спогади і роздуми учасників національно-визвольної боротьби та інших репресованих, розповіді про окремих із них. Особливо хотілося б відзначити спогади М. Білухи, М. Роженка, нарис про Михайла Масютка, нарис Ярослава Гомзи, “Політичний портрет Богдана Гориня” Тараса Батенка, статтю нашого видатного вченого Ю. Кочержинського.Микола Білуха — вихідець із багатостраждальної (бо чи ж могла вона бути не такою в ХХ ст.) української селянської родини. При народженні від природи ощедрений світлим розумом. Зумів випурхнути з-під солом’яної стріхи до вищого навчального закладу. Тільки-но сімнадцятилітній юнак почав розправляти крила, як їх підрізали пильні стражники антинародної диктатури, облудно проголошуваної “пролетарською”. 1940 р. Миколу позбавили волі, засудивши до десяти років, як раніше Остапа Вишню. І за що жорстокіший, ніж небезпечним карним злочинцям, вирок? А за написання студентського реферату, в якому невситимої ненависті слов’янофоби угледіли “націоналістичний зміст”.Потерпів од такого беззаконня, і 1947 р. його реабілітували за відсутністю складу злочину. Не встиг оговтатись, а тут новий поворот у кремлівській політиці. 1948 р. за той самий “злочин” Білуху засудили повторно. Запроторили на довічне заслання в Сибір несходиму. Навіки б потьмарився світ, якби не пам’ятна старшим поколінням так звана “хрущовська відлига”, а з нею — засудження антилюдських злочинів комуністичної тиранії під орудою тирана Сталіна.Згинув кривавий Торквемада, за словами Д. Павличка, й хоч стояла тюрма, битий горем і пекучою неправдою М. Білуха 1954 р. воскрес для нового життя. Усупереч сатанинським напастям таки здобув вищу освіту. У виданні, про яке йдеться, заявляє про себе як доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України. Нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, Почесною грамотою Верховної Ради України.З одного боку — подивуватися: яку міць закладено в людині! І яку стійкість! А з другого — невимовний біль обпікає серце: скільки ж українського цвіту скошено в ХХ ст. людиноненависницькою чужою ідеологією? Видання цінне багатющим фактичним матеріалом з усіх областей України. Приверну увагу до Київського міського товариства політичних в’язнів і репресованих, досвідом роботи якого в незалежній Україні ділиться Адольф Кондрацький. Його батька, начальника штабу танкової частини в Києві, в листопаді 1937 р. було засуджено до страти. Квартиру й майно конфісковано. Через що пройшла мати з трирічною дитиною, коротко не сказати. Попри все синові вдалося здобути вищу освіту. Кандидат історичних наук. Зробив вагомий внесок у роботу Комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих, де він обіймав посади заступника, а згодом секретаря. Лише впродовж 1989—1991 років Комісія реабілітувала 180 тисяч безневинно репресованих. Сотням громадян допомогла поліпшити житлові та матеріальні умови. Створював Київське товариство політв’язнів і репресованих та очолював його до 2006 р., коли головою було обрано Григорія Куценка, людину гіркої долі.Він — інакодумець із військових. Кадровий офіцер. Потрапив у серпні 1984 р. до камери слідчого ізолятора КДБ СРСР — Лефортовської тюрми через надмірну пристрасть до читання, а конкретніше — через необережні судження про твори О. Солженіцина та інших дисидентів. А далі за вироком — на чотири роки в мордовський “Дубровлаг”. Довідка про реабілітацію з Головної військової прокуратури колишнього Радянського Союзу датована 5 березня 1992 р. У двох словах не переказати того, що повідав у книжці “Дякую тюрмі. Спогади і документи”, видрукуваній Видавничим центром “Просвіта”.Київське міське товариство політичних в’язнів і репресованих об’єднує близько тисячі осіб. Воно — колективний член Міжнародної асоціації жертв політичних репресій, центр якої — в Москві, й Міжнародної асоціації колишніх політв’язнів та жертв комуністичного режиму із штаб-квартирою в Нью-Йорку, співпрацює з Міжнародним товариством з прав людини, штаб-квартира якого у Франкфурті-на-Майні. Так час розставляє все на свої місця. Ніщо не щезає безслідно. Історія — не лише те, що на поверхні, а й явлене на світ Божий із потаємних схронів, вивільнене з-під грифів суворої секретності.За виданням — море горя, гіркий спомин про мільйони передчасно обірваних життів. Наклад книги — 3 000 примірників. Вражають ілюстрації — репродукції живописних полотен художника Б. Курликова — відображення жорстоких концтабірних реалій. Усе разом — пересторога на майбутнє, нагадування всім про те, що об’єктивна оцінка неминуча, невідворотна.
