«А НА ТІЙ ВЕРБІ ЗОЛОТА КОРА»

Микола ДМИТРЕНКОВЕРБА — священне дерево-тотем для пращурів українців, символ світового дерева, прадерева життя, ритуальне дерево весняного нового року (перший місяць первісно називали вербень, вербич); плодючості, росту, гнучкості, невибагливості, здоров’я; води; кохання; дівчини, жінки (найчастіше — вдови), смутку, туги, прихистку нечистої сили тощо. Верба пов’язана “з космогонією та міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили над шляхами. Доторкнутися до людини освяченою вербою — означає поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров’я. Збудувавши хату, в Україні обов’язково садили неподалік вербу” (О. Знойко). І справді: “Верба коло городу відверне шкоду”. Космогонічне та інші значення верби широко відображено в українському фольклорі. Зокрема, у прислів’ях: “Де верба, там і вода, де вода, там і верба”, “Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла”, “Верба, що лугова трава: її викосиш, а вона знову росте”, “Верба і дівчина всюди приймуться”, “Без верби й калини нема України”. А в загадках констатовано: “Лежить верба посеред села: як встане — до неба дістане”, “Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на всеньке Поділля” (сонце в небі). Вербу ідеалізують у народній уяві до найвищої міри — золотого (сонячного) родового дерева, що росте й розквітає, стає запорукою безсмертя роду, що й зображено в колядці: А в нашого господаря золота верба,А на тій вербі золота кора.А на тій вербі рожеві квіти.Ой то не верба — Йванова жона,Ой то не квіти — то Йванові діти.Символ-образ верби у свідомості українців існує в поєднанні з водою — образами річки, ставу, криниці, джерела. Верба й росте, як правило, біля води, у вологих місцях: “Де срібліє вербиця, там здорова водиця”. Вважали: хто з дитинства посадить вербу (вона приймається без кореня — навіть із палиці), той ростиме здоровий і щасливий, а дерево, якщо до нього притулятися, забиратиме все зле, брудне, негативне. З вербою пов’язували річний календарний цикл, щорічне оновлення, весняне пробудження природи від зимового сну: “Прийде вербниця, назад земля вернеться”. Набухання бруньок, поява жовтенько-сріблястих пухнастих “котиків”, цвітіння дерева відгукувалось у людському єстві пробудженням і відновленням життєвих сил, почуттів, викликало багато позитивних емоцій, давало старшим відчуття припливу енергії, а молодим дарувало крила надії на щасливу долю, кохання, кликало до мандрівки в пошуку успіху, пари. У календарній обрядовості українського та інших слов’янських народів верба має вагомий відгук. Ще лежали сніги, а юнь ішла на пагорби весну закликати, розбуджувати природу магічними діями та ігровими піснями, зверталися й до верби: “Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!” З образом верби в народній ліриці пов’язані мотиви кохання, переходу до іншого стану (від незаміжжя до заміжжя). Веснянки, купальські, весільні пісні багаті на згадки про роль верби як родового дерева. Так, весняна пісня-гра “Вербовая дощечка” — яскравий приклад ініціації дівчинки-підлітка (піддівка), її магічного сакрального бажання-сподівання гармонійних взаємин, ритуального майбутнього переходу до шлюбу вербовою кладкою (мостом). Дівчата стають у два ряди обличчям одні до одних, сплітають руки, творять таким чином місток, “дощечку”; з одного кінця ряду висаджують на цей місток-дощечку Насточку, вона йде до кінця ряду, а потім назад і так повторює тричі, снує, як “жучок” сюди-туди під пісенний супровід.У цій пісні-грі О. Потебня вбачав глибокий архаїчний (міфічний) мотив: ходіння сонця-“жучка” небесним мостом. О. Таланчук писала, що образ вербової кладки, містка означає кохання, шлюб. Всохла, підточена водою верба — натяк у веснянці на дівчину, яка забарилася з одруженням.Давнє Вербне свято перед Великоднем (Великий день весни) в Україні мало низку магічних обрядодій, спрямованих на турботу про здоров’я людей і худоби, про врожай, кохання, щасливе життя. Як релікт тієї давньої хліборобської культури зберігся звичай після зібрань на лоні природи, освячення волхвами (жерцями) вербових гілочок брати ті галузки й нести по домівках, торкатися ними рідних (особливо дітей та молодих), примовляючи: “Не я б’ю — верба б’є: щоб був великий (варіант — високий), як верба, здоровий, як вода, веселий, як весна, а багатий, як земля!” Гілками верби легенько вдаряли й домашню худобу, щоб була здорова й плідна, не тонула в трясовині й щоб її звірина (вовки) не розірвала. Ці гілочки зберігали під стріхою або в коморі в куточку, а якщо довго не було дощу, то намочували пагінці у воді — дощ неодмінно йшов. Вербовими прутиками розганяли грозові хмари; вперше навесні виганяли товар (худобу) на пасовище; зупиняли пожежу; цим прутиком шукали воду (джерело) для копання криниці тощо. Криниці обсаджували вербами для очищення води, доброго смаку; відра робили з вербових дощечок або довбанок. Під час купальського свята влітку на Поділлі, Волині, в інших місцевостях дівчата з хлопцями вибирали “купайлицю” — вербове невелике, але розкішне, з багатьма гілляками дерево, ставили його на леваді, на березі річки і вбирали — прикрашали стрічками, “качалками” (Східне Поділля — спілі вишні з хвостиками, сплетені на невеликій паличці з допомогою ниток), пізніше — й цукерками. Дівчата водили навколо купальського дерева хороводи, співали різноманітних обрядових пісень, часто з жартівливими мотивами загравання з хлопцями:Наше купайло з верби, з верби,А ти, Іване, прийди, прийди.Бо як не прийдеш на купайла,То вийде з тебе душа й пара!Хлопці увечері підходили до деревця, розривали “сторожу” — коло дівчат і розбирали купайлицю. Кожен зривав собі стрічку, дівчата знали, чию. Іноді деяким дівчатам хлопці, зірвавши кілька гілочок, робили зелене перевесло й намагалися вчепити навколо стану — натякали на бажання любитися й мати від милої дитину. Так парувалися. Обчухране купальське деревце спалювали або кидали у воду. У дитячих іграх, забавах верба відігравала певне значення ініціації. Так, хлопчаки, випробовуючи міцність хребта кожного, спиралися руками на плечі (пагони) і підстрибували, навалюючись усією вагою на об’єкт випробування: “Чи дуб, чи верба, чи баба гнила?” Якщо стояв непорушно — дуб, гнувся — верба, а дуже сильно гнувся чи й падав — баба гнила. В одній із весільних пісень зображено символічну картину, властиву шлюбним мотивам щедрівок (про яблуню і яблучко): “Ой стоїть верба не рік, не два. //Не стій, вербо, розвивайся! //Розвий собі сімсот квіток, //Сімсот квіток і чотири: //Всім боярам по квіточці, //Усім дружкам по квіточці, //Іванкові нема квітки — Іванкові квітка — Наталочка дівка”. У християнстві ставлення до верби неоднозначне: з одного боку, це священне дерево (спадок давніх вірувань), з іншого — прокляте диявольське. За легендою, з верби було зроблено цвяхи, що ними збили хрест для розп’яття Ісуса Христа. Іноді про дивне кохання люди кажуть: “Закохався, як чорт у суху вербу”. Образ верби бачимо у фразеологізмах “За ним (нею) золоті верби ростуть” (за що не візьметься, що не зробить, то все не так, зіпсує справу); “Вербу носити почав” (запив); “У нього на вербі груші ростуть” (первісно: чарівник, умілець; нині конотується як брехун, що вигадує всілякі небилиці). Останній фразеологізм своєрідно трансформовано в усмішці: “Лізе коза на вербу, а корова й питає: “Гей, козо, а чого ти на вербу лізеш?” — “Як чого? Грушки їсти”. — “Дурна ти коза: на вербі грушки не ростуть!” — “Сама ти дурна! В мене грушки із собою!” Образ верби в українській літературі опрацьовано як символ природи й національної ідеї. У творах поетів-романтиків, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся, В. Симоненка та багатьох інших в образі верби постають дівчина, жінка, мати, вдова, Україна.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment