СОБОР БЕЗ РИШТУВАННЯ

Софія МАЙДАНСЬКА, письменниця, перший лауреат літературної премії ім. Олеся ГончараУвійшовши під високу, небесну сферу “Собору” Олеся Гончара, під “блакитні планети… дитинства” і поклавши руку на серце, чи маємо право сьогодні сказати, що після шістнадцяти років нашої державної незалежності відбудували чи бодай намагалися відбудувати моральне здоров’я занедбаного, спаплюженого храму нашої історичної пам’яті, храму віри в духовне відродження нації, храму “краси зодчества козацького”, зодчества людської гідності і лицарського кодексу честі? Там, у ХХ столітті, серед звитяжних степів, зі стін козацького Собору, в якому освячували шаблі перед праведною січею, за “край веселий, за мир хрещений”, за славу козацьку, яка “не вмре, не поляже”, в часи тотальної війни з релігійним дурманом, зі стін описаного в романі Собору (коли його перетворили на “музей фауни і флори”), “з-поміж злинялих мадонн шкірилися іклами вовчі та вепрячі морди”, а замість теплого духу воскових свічок та ладану “всі закурені були комбікормом” (бо пізніше Собор уже став складським приміщенням). А тут, на початку ХХІ століття, на початку нашої соборності, взимку 2007—2008-го на площі перед самою дзвіницею Софійського собору, перед могилою Патріарха Володимира розмістили біонужники, контейнери для сміття та пивні кнайпи-ятки для платної ковзанки, залитої просто перед собором на радість всеможним ковзанярам-олігархам та їхнім діткам. Та за нагальними державними справами усім вишиваним і невишиваним депутатам до цієї марниці діла не було.Тоді, в ХХ, без паспорта працювали “до сивих кіс на цьому вашому смердючому силосі” і раділи, коли вдавалося опинитись “із ломами на ремонті колій заводських” — лиш би вирватися з того пропащого села, що “неначе почорніло, неначе люди подуріли…”. А тепер, у ХХІ, дочки й онучки тих сердешних, зґвалтованих Єльок, тих погідних Віруньок продають свої материнські руки, своє поглумлене дитяче тіло цивілізованій Європі за євровалюту, лиш би наповнити пустку мурованих кам’яниць дорогим ексклюзивним барахлом, коли їхні діти, давно відбившись від рідної оселі, від рідної мови, від забутих етики і звичаїв українського села, втікають до золотоверхої соборної столиці, щоб стати бомженятами — дітьми підземель, коли їхні безробітні чоловіки, наче індіанці в резерваціях, зачумлені самогоном і наркотиками, сплять у бур’янах. А стара прамати дибає на прощу замолювати гріхи дітей до чужої московської церкви, до Почаєва, до предковічних святинь Києво-Печерської лаври, де в благочестивих батюшок, що заказали під страхом пекельних мук молитися рідною мовою, що накладають анафему на розриті могили наших славних гетьманів ще й сьогодні приховано “під рясою галіфе”.І хоч невблаганно наближається півстолітній ювілей з дня виходу в світ “Собору”, у нас і далі здоровим глуздом правує “наркотик владолюбства і героїн кар’єризму”. Їхній цинізм процвітає на “гнилі і цвілі” розвінчаного Олесем Гончарем розвинутого соціалізму, на демагогічних тирадах “правнуків поганих” — парламентських “голубів” і “голубиць” далеко не Святого Духу. Згадався старий анекдот (мовою оригіналу): “Мы говорим партия, а подразумеваем Ленин, мы говорим Ленин, а подразумеваем партия. И всегда мы одно говорим, а другое подразумеваем”. Сьогодні ми також говоримо “чесність”, а маємо на увазі гроші, говоримо “віра”, а маємо на увазі гроші, говоримо демократія, а маємо на увазі гроші, говоримо “любов”, а маємо на увазі гроші…Ми схильні часто хвалитися своєю майже генеалогічною спорідненістю з нашою козацькою старшиною, з аристократами Духу, що часто свої реальні мільйонні прибутки чистим золотом вкладали в освіту сиріт і бідних спудеїв, у побудову церков, шкіл і лікарень, у закладання бібліотек і музичних театрів, проповідуючи устами найкращих полемістів: “Дві речі найбарзі вас порушити і серця ваші запалити могуть в мужественной розправі воєнной: перша — честь Божая, другая — любов Отчизни”. Ми чомусь забуваємо, що умовою вступу до лав запорозького лицарства, як зазначав Д. Яворницький, передусім було знання української мови і “пієтет перед словом як речником національного духу”, якому до останнього подиху вірно служив Олесь Гончар. Після жовтневої революції Макаренко зумів зібрати у свої виховні табори всіх безпритульних злодійчуків і виховати з них вірних ленінців. Знаємо також, що елітні війська Високої Порти набирали з яничар, із козацьких дітей-сиріт, що одержували якнайкращий вишкіл, а потім, позбавлені страху і пам’яті, не шкодували життя за нову батьківщину. Пора й нашим можновладцям подбати не про чужих, а про рідних українських дітей-сиріт, саме для них заклавши найкращі школи та колегіуми. Не шкодувати сил і грошей для виховання молодої еліти — військової, наукової, мистецької, для якої “насамперед дві речі серця запалити мають: перша — честь Божа, друга — любов до Вітчизни”. Пора нарешті позбуватися смертоносного синдрому Голодомору, що не дає нам звільнитись од відчуття хворобливого, ненаситно амбіційного голоду, під час якого втрачаємо честь і гідність.Молодість мого покоління, занурена в багно брежнєвського застою, дихала через очеретину, щоб не захлинутися тванню, яка з висоти пташиного лету нагадувала квітучу землю. І саме тоді Олесь Гончар своїм незнищенним “Собором” об’єднав національно здорові сили заходу і сходу, заклавши непорушні підвалини нашої державності “Собором”, який “біліє фантастично, мов вітром напнутий парус… Є в ньому своя пластика, є ритми свої, тільки йому властиві… Але ж є щось таке і в твоєму теперішньому житті? Хай інакше, нове, але є! І ти шукатимеш ці ритми”.Слова, якими наприкінці XIX століття Ніцше охарактеризував становлення німецької нації, найкраще відповідають нашому сучасному станові: українець не Є, він у процесі свого розвитку, свого становлення. А це — найцінніше, що може бути на шляху державотворення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment