МИ ТІЛЬКИ ВДВОХ, СИНУ

Розповідь матері-одиначки

Тетяна ПІВДЕННАОстанній місяць вагітності дався мені важко. Аморфна та безпорадна, я сиділа у своїй порожній квартирі, поруч із телефоном, і не могла навіть змусити себе випрасувати пелюшки. Синку, що я скажу, коли ти запитаєш: “Де татко?” Твій батько залишив після себе шквал всепоглинаючої пристрасті та мізерно-гнітючої побутової істерії. І мене — щасливу, бо вагітну. Тобто нас. Тебе, бо ти вже існував, запрограмований на такого, яким ти є, — точна копія мого непутящого кохання, тільки не чорнява, а біла. Добрий знак. До пологового будинку я потрапила з останніми потугами. У день твого народження, 13 числа, я вирушила ставити штамп на своє направлення на пологи. І не дійшла: ти поспішав до мене. У швидкій мене лаяли. Не могла уявити, що з жінками, які народжують, так грубо поводяться — наче в колонії. Наче діємо ми злим умислом, щоб спричинити зміні лікарів незручності. Ти приїхала до них по допомогу, себе не тямлячи від болю, а вони тобі: “Не скигліть, ми й так знаємо, що вам погано”. А в моєму екстреному випадку мене мало не побили. Але ти не довго мучив мене — все було дуже болісно, із сильними розривами, але блискавично швидко. І коли тебе принесли до мене у ліжко, ти чомусь усміхався.

А потім почалися пригоди. Тебе відірвали від моїх набряклих грудей, бо в палатах не було місця, і десь зачинили. А я валялася в коридорі, як вивернутий мішок. Щоправда, незважаючи на заборону лікарів, таки піднялася і пішла тебе шукати. Пологовий будинок — якесь страшнувате місце, на кшталт концтабору. Жінки, хитаючись на нестійких ногах, але з дітьми на руках, тиняються коридором у закривавленому шматті. Вуха ріже дитячий крик. Господи, який то був жах для мене… Наймолодша в родині, я ніколи зблизька не бачила новонароджених і не знала, як до кісток пробирає дитячий плач. Уже вдома, коли ми лишилися вдвох, він доводив мене до відчаю, до божевілля, паралізував, пробуджував якусь хворобливу агресію…Де ж те материнське чуття, яке мало б підказувати мені, що робити? Ось купа книжок про немовлят, та нащо вони, коли ти кричиш, а я не здатна нічого зробити!? Але це було потім, поки що я мріяла про зустріч із тобою. Ти мені дуже сподобався, синку. І я була щаслива. Того дня я тебе так і не знайшла. Пізніше прийшли медсестри і показали, де ти. Ми з товаришками вирушили дивитися на вас, дітей. На підході я “відключила серце”. Врешті-решт, ти здоровий, чи принаймні відносно, а ось крихітки в барокамерах. Знаходжу тебе — бідний, весь червоний, ти судомно звивався, відчутно було, що ти самотній, що тобі страшно, що ти чекаєш на мене… Та нас виштовхали в шию.Скільки разів я ще буду безпорадною перед людьми, що можуть скривдити тебе й мене, синку! Будь-яка жінка безпорадна, як свята Марія перед світом, у який випускає дитя. Суспільство так чи інак розпинає в людині живу істоту, а поза суспільством вижити неможливо.Моїм молоком ти харчувався недовго. Мій організм виявився надто слабким, щоб витримати важкий період без сильнодіючих ліків, і мені заборонили годувати. Так розпочалася довга грошова яма, до якої ми потрапили. Пачка найдешевшого харчування — 20 грн. Янукович догосподарювався до таких цін на найважливіші продукти харчування, що прислів’я “Влітку голодною смертю не помре навіть лінивий” було неактуальне. Мої соціальні виплати застрягли десь у купі нікчемних папірців. Аби не родичі, друзі, сусіди — ми не вижили б.Після пологового будинку для мене розпочалася мука безсоння. Ти кричиш — я ношу тебе на руках. День і ніч, день і ніч, день і ніч. Так минуло три місяці. Потім усе як рукою зняло — стравохід сформувався. Моя нервова система підірвана. Без кави не можу кроку ступити. Мене мучать страхіття й неврози. Не відчуваю того безмірного щастя, про яке пишуть у книжках. Починаю розуміти, що жінка ледь не з народження має гартуватися і робити вправи на витривалість. Бо робота так званої “молодої мами” — робота вантажника, монотонна і фізично виснажлива. Я ж ніколи не була спортивною: підняти по сходах візка з тобою, додатково завантаженого продуктами і памперсами, повезти тебе в поліклініку, загойдати на ніч, коли ти вже важиш 15 кілограмів — для цього треба мати неабияку силу. А як в інших жінок, Святий дух їх носить? Виходить, у мені Його малувато… Але ти — нівроку, рожевий, гарний, якось сам зробив усе — сів, сказав “мама”, зіп’явся на ніжки, пішов. Я вже, на жаль, розумію, що не зможу вповні розділити твоє дитинство, бо в мене сила-силенна справ. І всі вони невідкладні. Дощить надворі. Тож залишаю тебе у ліжечку і з завмираючим серцем мчу до супермаркету — по дитяче харчування. І там я —“хамло”, бо штовхаюся, кричу в черзі, що дуже поспішаю, та чому — нікому ніколи! — нема до цього діла! І на базарі з візком важкувато. На когось наїдеш — почуєш лайку. І я зриваюся на тобі. Потім мучить сумління. Ну як так можна! Та рік тому, коли б мені хтось сказав, що я ось так буду поводитися з тобою, покрикуючи, — я розсміялася б. Тримайся, тримайся, тримайся!А ти заявляєш про себе своєю вже вималюваною природою, владною маскулінністю, перед якою я схиляюсь як жінка, і просиш захисту ніжною слабкістю. Бачу твою рідкозубу усмішку та білий чуб і радію, радію тобі, синку! Твоя ранкова усмішка, твої рученята, що вже зібрали пірамідку, гортають книжки, будують щось із кубиків. Твої обійми, твоє чисте, ніжне серце. Не сплюндрувати його, не зламати тебе, не зґвалтувати своїми дорослими проблемами твою первинну любов, дану мені Богом!Ось з’являється на порозі твій батько. Вирішив на тебе подивитися. Виштовхую його, сказавши кілька дуже російських слів. А квіти, що він приніс, віддаю сусідці. Я вже пізнала ціну життя — свого й твого, синку. І непотребом не забрудню твоєї долі. Я змінилася, стала різкою, судити людей почала суворіше. Хтось відверто зрадив мене у тяжку хвилину, хтось, жертвуючи собою, віддавав свої сили, речі, гроші… А як же заповідь “не судіть”? Не знаю. Але перебороти себе не можу — стала вибагливішою у спілкуванні. Хоч раніше була схильна виправдовувати злих людей їхньою тяжкою долею. Як у Булгакова: “Немає людей поганих, є люди нещасні”.Певно, що людина дорослішає, коли в неї з’являються діти. Особливо самотня жінка. Та, синку, хай тебе це не обходить. Люби людей, люби цей світ! Не закривай зарано своє серце!Котик, песик, півник, жирафа — персонажі книжок, що їх тобі читаю. Вони мені й снитися починають. Із твоїм синім слоном у думках я засинаю. У серці щось щемить — тепле і тривожне водночас. Я засинаю на п’ять годин, щоб розпочати свій день у твоїх обіймах. Заради цього варто жити, хоч змісту цього життя, яке, тепер знаю, так нелегко дається, нам поки що не пізнати. Але я люблю тебе — це головне.Далі буде. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment