Емма ШАПОВАЛОВА, кандидат філологічних наук, голова товариства “Просвіта” м. Новомосковська Дніпропетровської обл.Тільки живе коріння дає пишну крону. Таким корінням культури у Новомосковську було товариство “Просвіта”.У Дніпропетровську почало діяти “Катеринославське літературно-артистичне товариство “Просвіта”, яке очолювали видатні особистості: дослідник козацтва професор Дмитро Яворницький, меценат, власник “Українського дому” Володимир Хрінніков, директор комерційного училища професор Антін Синявський, поет Василь Біднов та інші. Про історію “Просвіти” Січеславського краю розповідає письменник, довголітній голова Дніпропетровського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Володимир Заремба у книжці “Живе слово”.Центром діяльності “Просвіти” у Новомосковську у тридцяті роки була Воронівка (мікрорайон Новомосковська), залізнична станція та Решкут. До речі, про історію Воронівки розповідають “Легенди та бувальщини Присамар’я”, що їх зібрав історичний музей та упорядкувала Надія Тубальцева.Легенда розповідає історію походження назви “Воронівка”. На цьому кутку в давнину були хутори, де селилися козаки, яких цариця прогнала із Січі. До січовиків вона обов’язково підселяла поміщиків з Московії. Так з’явився землевласник Воронов, якому Катерина жалувала наділ на Присамар’ї. Поступово пан скупив більшість козацьких земель і заснував свій кут — Воронівку. На Воронівці у нього був парк зі звіринцем. Інша легенда свідчить, що в окрузі була цілюща вода і райська земля, дуже багато птахів, зокрема ворон (ґав). Тому цей кут і назвали Воронівкою.Духовна цінність Воронівки — церква Успіння Божої Матері. Про це розповідає у дослідженнях Феодосій Макаревський та Анатолій Джусов у книжці “Історія Новомосковська”.1871 року поселенці Воронівки почали клопотатися про будівництво церкви. Храм спорудили на кошти священика Кирила Тарловського (його будиночок зберігся у Новомосковську, але він занедбаний). Доклали свої кошти прихожани, капітан А. Є. Чернявський, майор Є. Чепіга. 1871 року церкву освятили. Під час боротьби з релігією храм зруйнували комуністи (1940 року), цінності розграбували. Кажуть, тут була ікона, яку привіз із Афонської гори Григорій Полушко. Старожили розповідають, що у церкві були давні погребіння козаків зі зброєю, прикрашеною коштовним камінням.У 1960—1970 роках на цьому місці збудували технічне училище. А. Джусов нагадує заповіт Реріха: на місці храму нічого не повинно стояти. Радянська влада вчинила великий гріх. У Новомосковському повіті діяли філії, як зафіксовано у Довіднику за 1908 рік: у Дмухайлівці, Кам’янці, Мануйлівці, Петриківці, Підгородньому, Перещепиному і Новомосковську. Товариство мало секції: бібліотечну, драматичну, музичну. Виокремлюється робота самодіяльних театральних труп та музикантів. У цих колективах Воронівської “Просвіти” активну участь брали члени родини Бровченків. Про це свідчать старі світлини та спогади ще живих учасників театральної трупи просвітян: Марії Никифорівни Щербини, Парасковії Харитонівни Бровченко та мешканців міста І. Головатого та Б. Коваленка.Центром театральної та музичної діяльності “Просвіти” був музичний гурток при Новомосковській залізниці. Про це розповідає мешканець Новомосковська І. Головатий: “Співав та грав на скрипці Харитон Бровченко.Біля залізниці була невелика цегляна будівля. Сюди приходила молодь з усього міста, проводили танцювальні вечори під музику талановитої родини Бровченків та музичного гуртка”.Працював у клубі дружний, відданий мистецтву драматичний колектив. Очолювали його Пилип Спірідонов та Павло Остроухов. При драмгуртку був танцювальний і хоровий колективи, оркестр народних інструментів.Усі знали гумориста Івана Шокала та його доньку Лілю, Василя Безродного та Івана Савича Гаруса з його скрипкою, Сергія Пшеничного, Григорія Мірошниченка, Івана Гайдука, Олександра Бідаша, Уласа та Олену Кошових, родину Бровченків.Приходили в гурток цілими сім’ями. Іван Шокало — з дружиною і дітьми. Він був прекрасним вихователем молодих. Скільки талантів об’єднало товариство “Просвіта”! Виступали у будинку культури (його нині зруйнували), їздили по селах і там створювали драмгуртки. Навіть у роки німецької окупації працював український самодіяльний драматичний театр, який розташовувався у будівлі колишньої швейної майстерні (поруч із нинішнім пам’ятником Шевченкові). Директором театру був Олександр Ільєцький, а режисером і ведучою — Віра Бережна, професійна артистка.Іван Головатий був помічником художника-декоратора. Вистави проходили при світлі свічок у переповненому залі. Іван Головатий, Парасковія Бровченко, Марія Щербина згадують, що у післявоєнний час центром культури в Новомосковську був театр ім. Тараса Шевченка на вулиці Радянській. Тут звучали срібні голоси співачок-самородків: Надії Головко, Ганни Гайдук, Дарини Пєтухової, Леоніда Полтавця, Леоніда Мальованого. Незабутні дуети Дмитра Антоновича Корнієнка і Клима Михайловича Карпенка, акомпанував їм на баяні Микола Харитонович Бровченко. Центр і будинок культури зруйнували, а побудували заводський клуб імені Кірова. Місто залишилось без приміщення театру і драматичного колективу.Прикро, що зараз у клубі Кірова оселилася релігійна община не українського походження. Будинок занедбаний, потребує капітального ремонту.Згадують очевидці про минуле з ностальгією, бо не зберегли того, що було духовним надбанням у довоєнний час, бо нікуди піти і подивитися виставу. Куди не глянь — “пітєйниє завєдєнія”, де музика у ритмі африканських тамтамів, ігрові автомати та бари, які розбещують молодь. А колись молодь ходила в бібліотеку товариства “Просвіта”, тут влаштовували літературні читання.Розглядаємо стару світлину, на якій написано: “Муз. гурток ім. “Осоавіахіму”, станція Новомосковськ, 1934 рік”. На світлині колектив струнного оркестру, в центрі зі скрипкою — Харитон Петрович Бровченко, ліворуч Іван Дробаха, поруч його дружина Софія з гітарою, сидять з гітарами сестри Олена і Зоя Гриніни, Поліна Сидорова, праворуч з балалайкою Пилип Маркович Спиридонов. У військовій формі представник “Осоавіахіму”.При залізниці була лікарня, головним лікарем працював Макар Олексійович Єлецький. Його син Олександр і дружина також брали участь у роботі гуртків. При клубі, яким керував Павло Остроухов, діяв танцювальний колектив. Микола Бровченко допоміг організувати філію музичної школи завдяки підтримці Дніпропетровського відділу культури. Школу відвідувало 15 осіб, вони були просвітянами. Це Юрко Грабовський, Олександр Непорада, Віра Червоноштан, Микола Дудка, Юрій Тонконог, Світлана Шибко, Валя Чуб та інші. Вчителювали Василь Кузьмич Волокита, Микола Архипович Гуртовий, Анатолій Максимович Воскобійник, Андрій Федорович Шевченко. Здебільшого навчались гри на баяні.Люди були змучені важкою працею і голодоморами, війною і повоєнними руйнуваннями, напівголодні, в чоботях і куфайках, але не втрачали духовності, любові до справжньої музики, до народної пісні. Парасковія Бровченко згадує, як у роки війни молодь збиралася гуртом, Іван Кутовий роздавав листівки. Щоб німці нічого не запідозрили, приходив Харитон Петрович Бровченко і грав на скрипці, дівчата співали. Юнаки всі пішли на фронт, багато з них не повернулись. Німці вистежили молодь Воронівки і вивезли до Німеччини.Ось що розповідає Б. Коваленко: “Перебираючи архіви, що залишилися після смерті рідних, знайшов фотографію, датовану 1930 роком. Лише одну людину на фото знав. Це моя мама. А інші? Хто вони? Почалися пошуки”. Б. Коваленко дізнався, що на фото самодіяльна трупа акторів Воронівської “Просвіти” міста Новомосковська в останні місяці свого існування. 1931 року “українізація” України згорнулася, почалось тотальне полювання на націонал-комуністів, будь-яку просвітницьку діяльність заборонили.На Воронівці жила родина Лілицьких. Саме в їхньому млині, перебудованому під клуб після експропріації, і розташувалася “Просвіта”. Сюди після сільськогосподарських робіт приходили навчатися грамоти дорослі й діти. Тут дивилися вистави театру. П’єси ставили українською мовою. Просвітяни були осередком української культури. Лазар Каганович і його “команда” виявляли активних, свідомих українців, яких потім звинувачували в українському буржуазному націоналізмі й переслідували. “Просвіту” заборонили, реквізит і костюми театру зникли безслідно.Сьогодні товариство “Просвіта”, відроджене 1989 року, продовжує традиції своїх земляків. Але такої активності, такого захоплення класичною драматургією, народною інструментальною музикою, як у роки молодості Бровченків, звичайно, немає. “Просвіта” завжди була авангардом усього українського. Упорядковуючи книжку “Сузір’я талантів родини Бровченків”, просвітяни прагнули зберегти пам’ять про коріння духовності.
