Павло МУРАВСЬКИЙ, професор Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса ШевченкаЧистота в інтонуванні повинна стати бажанням чистоти в житті. Потрібно всім нам до неї прагнути.Найкращий спів — це чистий спів, який можна порівняти з чистою водою чи повітрям. Різниця в тому, що брудну воду і нечисте повітря легко виявити, а спів — важко. Можна співати нечисто, між нотами, навіть фальшиво, і вважати, що це справжнє мистецтво. Але щоб такого не сталося, завжди треба мати перед собою якийсь виконавський зразок. Він може бути сольний або гуртовий, наприклад вокалісти Б. Гмиря, І. Козловський, М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, Ф. Шаляпін, А. Нежданова, Л. Паваротті, М. Кабальє; скрипалі Д. Ойстрах і М. Коган; Лондонський, Паризький, Берлінський, Віденський симфонічні оркестри, Італійська опера та інші.З власного досвіду знаю, що чистим академічним співом можна навіть хворих лікувати. На підтвердження мені випало слухати виступи лікарів на медичному форумі, які для прикладу назвали хор Київської консерваторії, яким я тоді диригував.
Як же досягти чистоти співу? Передусім треба полюбити твір. А щоб полюбити хоровий твір, слід знайти красу в кожній окремо заспіваній ноті. Треба налаштувати себе на чистоту внутрішньо. А техніка — то вже другорядний, зовнішній бік. Оволодівши технікою диригування, не можна вважати себе досконалим майстром хорової спеціальності. Техніка диригування — лише засіб до опанування вершин цього фаху. Були випадки, коли музиканти, не маючи освіти, ставали диригентами світового рівня. Хто хоче стати диригентом, фахівцем високого класу, мусить наполегливо, систематично працювати над удосконаленням цього фаху, не менш, ніж працюють скрипалі й піаністи. Пояснювати співакам треба не словами, а професійно заспіваною нотою або фразою. Професійним хором можуть керувати диригенти різного професійного рівня, бо хор завжди звучатиме професійно. А погано підготовлений хор професійно не заспіває навіть тоді, коли ним диригуватиме досвідчений, талановитий диригент. Про якість у сільському господарстві й промисловості можна прочитати у пресі, почути на радіо й телебаченні, але нічого такого не відбувається у виконавському музичному мистецтві. Пам’ятаю музичне мистецтво тридцятих, сорокових років. Тоді, як і зараз, існували різні музичні жанри. Але виховна музика — оперна, симфонічна, хорова — завжди була попереду, виховувала і збагачувала людські душі. А естрадна музика рухалася слідом і розважала вихованих людей (К. Шульженко, Л. Утьосов). А зараз усе навпаки: естрадна музика вийшла на “передову”, а виховна залишилась у “тилу”. Завдяки мікрофонам на концертну сцену вийшли безголосі. Ця естрада супроводжується такими (іноді непристойними) рухами, що її уже сприймаєш не слухом, а очима — як танці. У п’ятдесятих роках у районному центрі Бібрка Львівської області був симфонічний оркестр, який складався з музикантів району, а на репетиції приїжджав диригент зі Львова. Той оркестр виконував твори такої складності, як і державний.Діячам спорту вдається впливати на керівництво країни, і тепер у школі запровадили уроки футболу. Нема заперечень, це добра справа. Але було б значно більше користі для України, якби у школах запровадили нотну грамоту. За чотири роки діти читали б ноти, як книжку, а в нашій країні з’явилися б професійні дуети, тріо, квартети, ансамблі, хори й оркестри. У нас була б можливість уже в ранньому віці виявляти талановитих дітей і створювали для їхнього творчого розвитку відповідні умови.В Україні багато рідкісних, прекрасних голосів, але не вистачає музичних керівників. Часто їхній професійний рівень настільки низький, що вони не здатні оцінити соліста або колектив. Тому талановиті люди, не дочекавшись відповідної роботи, виїздять за межі України. Там вони співають, грають, диригують не для України, а для інших країн. Нині професійне виконавське мистецтво зрівнялося з самодіяльним. Різниця в тому, що професійні співаки співають за гроші, а самодіяльні — за бажанням. В Україні багато кваліфікованих істориків, теоретиків музичного мистецтва, їм би і взяти під свій експертний контроль виконавське мистецтво. Тоді з’явилися б правдиві оцінки, не було б захвалювання. Нам слід розв’язати ще одну важливу проблему музичного мистецтва. Люди, які хочуть вивчити пісню, майже завжди користуються фортепіано (піаніно, роялем). Цих інструментів у містах і селах України тисячі, але майже всі вони неналагоджені, а це дуже шкодить розвиткові музичного слуху. Таке становище можна виправити, якщо на диригентсько-хорових факультетах Національної музичної академії та інших вищих музичних навчальних закладів запровадити спецкурс налагодження фортепіано. Випускники самі налагоджували б інструменти й у творчій роботі користувалися б їхнім чистим звучанням. Це дуже важливо для розвитку музичної культури всієї України. Розвиток української музичної культури слід підтримувати й еталонним виконавством в ідеальному акустичному середовищі. Уже давно гостро постала потреба збудувати у столиці Української держави великий концертний зал (на 4—5 тисяч слухачів) з гарною акустикою, де без мікрофонів виступали б солісти й музичні колективи лише високого професійного рівня. Такий зал варто спорудити в центрі Києва, і місце для нього є — територія за Національною філармонією. Україна поки що володіє унікально багатим голосовим “матеріалом”. Але виконання музичних творів потребує високого рівня. Тому закликаю всіх, хто має стосунок до музичної культури, самовіддано працювати над піднесенням виконавської якості. А Україна має такі голосові можливості, що відповідно готуючи професійні музичні кадри, наше співоче мистецтво може досягти рівня культури найрозвиненіших країн і навіть піднятися вище. І це стане показником якості нашого мистецтва й життя.
Павло Іванович МУРАВСЬКИЙ — видатний хоровий диригент і педагог сучасності, який виховав кілька поколінь диригентів і співаків, створивши в українській музичній культурі свою школу. Муравський — жива легенда українського хорового мистецтва ХХ—ХХІ століть, і його знають в Україні й у світі. Павло Іванович — довголітній художній керівник і головний диригент хорових капел “Трембіта” й “Думка”. Майже 40 років він працював художнім керівником і головним диригентом студентського хору та професором Київської державної консерваторії (з 1995 — Національна музична академія ім. П. І. Чайковського). Нині, напередодні свого 94-ліття, маестро сповнений духовної наснаги й нездійснених творчих задумів, яких йому не дають реалізувати чиновники з музичної сфери. Яка ж причина: байдужість чи заздрість нездар? І те, й інше: сірість, посередність заполонила наше культурне (і не тільки) середовище й не дає підвестися, розправити крила на повну силу відвазі таланту, який спроможний розширити межі гнітючої реальності й перетворити життя на краще. “Мало тепер честі між людей. Мало честі, і немає хоробрості…” — така актуальна нині правда сліпого кобзаря з “Чотирьох шабель” Ю. Яновського. Ось уже п’ять років Павло Іванович марно намагається здійснити свій грандіозний творчий задум — записати всі покладені на музику твори Тараса Шевченка з хором Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, професором якої він досі працює. Маестро живе вірою, що до свого 95-річчя й 195-ліття Шевченка йому таки вдасться явити в національну культуру еталонного пісенного Кобзаря. Павло Іванович покладає на цей мистецький проект велику надію, бо пісенне озвучення Шевченкової поезії має стати показником якості й нашого мистецтва, й нашої життєвої спроможності загалом. “Але якість сама не прийде, за неї треба боротися”, — переконаний наш видатний подвижник. Олександер ШОКАЛО
