Довершеність — це коли немає чого додати чи відняти. Саме так можна сказати про роботи відомої київської художниці, члена Національної спілки художників України Людмили Красюк. У Державному музеї українського народного декоративного мистецтва відбулася персональна виставка її творів. Творчу діяльність художниця розпочинала у галузі монументального мистецтва. Працювала в техніках мозаїки, вітражу, гобелена, фрески, настінного розпису, виявляючи майстерне володіння різними техніками й матеріалами. Визначально, що навчалася вона у Тетяни Яблонської. З керамікою ж пов’язаний цілком новий підхід до творчості. Здається, саме в кераміці, сповненій таємничо-чудесної енергії, руки мисткині осягають натхнення та свободу творчого процесу.Виставка творів Людмили Красюк представляє окремі роботи з різних живописних і керамічних циклів художниці. Твори викликають спогади про культуру, вплетену в історію людства, а назви звучать, як поетичний ряд, посилюючи пластичні ідеї, закладені в них.Роботи, представлені на виставці, випромінюють енергію добра, теплої землі, до них хочеться доторкнутися. В них можна покласти квіти, фрукти чи цукерки. Проте ці форми існують і самі по собі, змінюючись залежно від освітлення чи пори року. Вони справді дарують естетичну насолоду.— Пані Людмило, коли Ви вперше усвідомили себе художницею?— Не знаю, чи й зараз усвідомлюю це. Великий вплив на мене мав мій тато, і це був його вибір, а я тільки працюю — старанно, наполегливо. Часом дивуюся, що все це зробила людина, ім’я якої Люда Красюк.— Розкажіть, на основі яких вражень створюєте свої роботи, як народжуються ідеї, у чому черпаєте натхнення?— Це все мої відчуття, матеріалізовані у якійсь техніці — в живописі, в графіці, в кераміці. Раніше це був вітраж, мозаїка, гобелен. Дуже люблю сам матеріал. У моїх роботах він прискіпливо оброблений, це натура середньовіччя. Натхнення не черпаю — воно або приходить, або не приходить. Це не наша заслуга — так Бог дає.— Що для Вас глина, чи відчуваєте, що це жива субстанція?— Дуже люблю матеріал шамот. Це теж глина, але особлива. Люблю його пластичність і те, що він піддається моєму бажанню зробити щось із нього. А потім дякую його Величності вогню, бо після нього з глиною вже нічого не можна зробити. Тобто мої співатори — вогонь, вода і земля. Щоразу все залежить від того, яка земля, скільки води і скільки вогню. Люблю багато вогню: чим більше його, тим гарніша кераміка. Але є матеріали, де надмір шкодить — це глина. Тому надаю перевагу шамоту, бо він витримує все.— Де берете глину?— Київ стоїть на глині. Раніше сама копала, привозила. Потім почала купувати, а зараз не купую, бо маю вдосталь — придбала “про запас”. Було б добре цей весь використати. Мені привозили матеріали навіть з Прибалтики та Парижа.— На створення чого пішло найбільше часу та сил? Чим Ви особливо пишаєтесь?— Є картини, які написала 10 років тому, та раптом захотілося додати сонця або світла — і робота завершена. Десять років треба було чекати, щоб завершити саме так. Так буває і з керамікою — вона стоїть, не обпалюю роками. Раптом дуже хочеться її фарбувати. А буває, що і розбивається. Тобто у кожного твору — своя доля, а я тільки опікуюся нею.— Ваші роботи — виставкові, інтер’єрні. Чи творите щось для вжитку? Наприклад, до Великодня?— У мене є велика серія кераміки, яка називається “Пасхальний цикл”, де все до Великодня. А для вжитку також багато робіт, частину з яких представлено на цій виставці.— Де, крім України, бачили Ваші твори?— Мої виставки відбулися у Польщі, Франції, Німеччині, Канаді, США тощо. Шістнадцятиріччя української незалежності торік відзначили двома виставками у Таллінні. Звичайно, щоразу залишаю музеям дещо зі своїх робіт. Дуже обережно з ними розлучаюся, тому що мені потрібні ці композиції. У Великобританії не було виставки, але приїжджала людина, яка хотіла саме мої роботи з циклу “Листи”. Цей цикл — сучасна кераміка, технічно довершена, у ній більше емоцій.— Чи є у Вас улюблена робота?— Однієї нема. Є роботи, які люблю сьогодні, які для мене дуже актуальні, але я їх ще не показувала. Мрію про таку виставку. Те, що можна побачити на нинішній виставці, — схоже на всіх нас. Але є роботи, які схожі на мене. Їх люблю по-іншому, бо в них проявилася любов до себе. За них борюся не як за свою творчість — вони для чогось у цей світ прийшли, я поклала на них багато сил, і вони мусять жити. Я щаслива, коли моя робота знаходить свою адресу.Спілкувалася Марія СКРИННИК
