ЇЇ ГОЛОС ЧУЛИ МІЛЬЯРДИ СЛУХАЧІВ
Валентин КАРЕН,м. ОдесаШановна редакціє!29 березня ц. р. виповнилося 10 років з дня смерті в Нью-Йорку виконавиці українських народних пісень, людини неймовірного, фантастичного таланту та володарки чудового голосу — Квітки Цісик-Раковіч, а 4 квітня — 55 років з дня її народження (1953 р.). Квітка не дожила до свого 45-річчя лише 7 днів. Маю два CD-диски її українських пісень — це все, що є в Україні, а також друзі знайшли деяку інформацію про її життя. Батько її, Володимир Цісик (1913—1971) був прекрасним скрипалем, сестра Марія Цісик (1945—2003) — усесвітньо відома піаністка, мати Іванна Цісик-Лев також брала участь у створенні Квіткою двох дисків українських пісень.У США підрахували, що за життя її голос чули 22 мільярди (!) слухачів, а ось в Україні про неї майже нічого не відомо: “Її знала і чула вся Америка, окрім хіба що глухих”. Невже в Україні ми досі залишаємося глухими? “Вона співала, а не виконувала”. Те, що про неї нічого не було відомо до 1991 р., можна пояснити, “адже дочка емігранта”. А що заважає зараз більше дізнатися про її життя, адже вона була й оперною співачкою, і чудовим майстром скрипки?
Уляна ГЛІБЧУКІ тепер вважаю своє знайомство з творчістю Квітки Цісик дивним. Її голос уперше почула в дитинстві. Магнітофон “Весна” відтворював чарівний мелос. Минули роки, але її пісня начебто існує поза часом, ігноруючи координати “модно-немодно”. Попри все, інформації було обмаль. Це живило чутки, хоч і огортало співачку пелериною таємничості.Найбільше про Квітку Цісик дізналася від Олександра Горностая. Сьогодні він очолює Національний симфонічний оркестр. А тоді, далекого 1992, стояв біля витоків вітчизняного шоу-бізнесу та організовував перші фестивалі “Червона Рута”. Мабуть, ідея запросити Квітку в Україну з’явилася значно раніше, ніж доля закинула Олександра до Нью-Йорка. Горностай — людина наполеглива. Через спільних друзів домігся зустрічі з таємничим голосом України — Квіткою Цісик. Він сподівався, що співачка прийме запрошення взяти участь у фестивалі. Квітка відмовилася.Відомо, що обмаль інформації породжує легенди. Так виникла легенда перша. Мовляв, Квітку не влаштував гонорар. Навіть подейкували, що не стільки її, скільки чоловіка і продюсера Едуарда Раковіча. З цього хибного висновку народився ще один неправильний висновок, начебто Квітка залежала від чоловіка морально й матеріально. А 1998 року співачка несподівано померла. Несподівано для української громади. Мало хто знав, що вона вже довгі роки боролося зі страшною недугою.Багато гіпотез допомогла розвіяти Христина Лев — уродженка Вашингтона і двоюрідна сестра Квітки Цісик. Ми розмовляли в маленькій кав’ярні, і я робила певні корективи у своєму уявлені про Квітку.1. Квітка і Христина — нащадки славного українського роду Нагірних та Левів. Бо рідко буває, що талант народжується з нічого — з повітря, порожнечі. Ні, на геніальність Квітки працювало не одне славне покоління. Зокрема, дідусь Василь Лев був знаменитим філологом-мовознавцем, який до еміграції тісно співпрацював і товаришував з Богданом Лепким, Іваном Трушем, Романом Купчинським, Святославом Гординським, Олександром Олесем. По лінії Нагірних — творці галицької школи сакрального будівництва. На межі XIX та XX століть у Західній Україні Василь Нагірний спроектував й побудував близько 200 церков.2. Христина Лев хоч м’яко, але наполегливо опиралась образу Квітчиної таємничості. І ніякого фаталізму не помічала в тому, що від страшної хвороби померло троє жінок у родині: мама, Квітка і рідна сестра Марія. У Христини гнучкий і раціональний розум. Вона не хоче сприяти міфотворенню. А ще… Образ сестри надто рідний, надто живий, щоб обрамлювати його у легенду.— Я на 15 років молодша. Є світлина, коли Квітка приїхала до моїх батьків, я, може, мала 8 років. Вона купила нам однакові суконочки. Тільки собі — дорослу, а мені — маленьку. Ми жили у різних містах: вона — у Нью-Йорку, а мої батьки — у Вашингтоні. Коли я вступила в університет і переселилася до Нью-Йорка, часто ходила до них на вечерю. Тоді ми вже стали друзями.— Якою була Квітка в дитинстві?— Чогось особливого про її дитинство не знаю. Вона дуже тонко відчувала мистецтво, і їй подобалося те, що подобалося й мені. Квітка вчила мене, що гарне, а що — ні. Щоліта вони з чоловіком відпочивали на узбережжі океану. І мене запрошували. Тоді вже й Едьо, її син, народився. Ми разом любили ходити в антикварні крамнички. Я тоді ще курила, тож купувала кришталеві попільнички. Квітка допомагала мені вибрати найкращі.— А що вона собі купувала?— Вона цінувала гарні речі. Все її помешкання було вмебльоване у стилі тридцятих — вона любила цей стиль. А з прикрас носила тільки діамантовий перстень (також у стилі тридцятих), який подарував чоловік Едуард. Коли 1995 року я збиралася в Україну, то Квітка мене просила привезти роботи українських художників. Їй хотілося підтримати українське мистецтво. Я тоді придбала велику картину Галана, і Квітка дуже тішилася. Вона хотіла приїхати з концертом, але то вже мріялося, коли захворіла. Дуже довго боролася зі своєю хворобою. Їй зробили багато операцій, лікували хіміотерапією й альтернативними методами. Вона дуже мужньо трималася. Носила надзвичайно красиві яскраві хустки. Не здавалася, хотіла жити для чоловіка і маленького сина. — У Квітки був прекрасний голос, вона зробила кар’єру в рекламному бізнесі, ставши голосом фірми “Форд”. Чому не спробувала себе як співачка великої сцени? Як це пояснювала?— Її влаштовувала праця студійної співачки.— Допитуюся, бо важко це зрозуміти. Будь-яка актриса черпає енергію у глядачів, прихильників, їй потрібна велика сцена. Чому Квітка не хотіла цього?— Мені відомо тільки, що вона мріяла заспівати на українській сцені. Важко пояснити, що то було: страх чи щось інше. Певна, що якби вона приїхала в Україну, то поборола б той бар’єр, який не могла переступити в Америці. Вона цікавилася моїми подорожами Україною (я тоді працювала в газеті й багато писала про Україну), рідним Львовом, у якому народилися її батьки. Вона навіть чоловіка вчила української, щоб разом з ним приїхати.— Едуард Раковіч — другий чоловік Квітки, її продюсер. Але перший чоловік теж допомагав записувати компакт-диски українських пісень…— Так. Джек Корнер — професіонал. “Два кольори” — його аранжування. Він також записав партію фортепіано у двох її альбомах. Для того, щоб під час аранжування не втратити українського мелосу, Квітка кожну пісню перекладала Корнеру. Він дуже проникливий і відповідальний композитор, прагнув зрозуміти суть української пісні. Цей проект був професійний і дорогий.— Коли я почала шукати інформацію про Квітку, бракувало портретних деталей про неї. Наприклад, який одяг носила Квітка? Зручний, спортивний чи вишуканий?— Вона одягалась, як пані. Була маленька на зріст, тому носила високі підбори. Пам’ятаю, коли я збиралася в Україну, вона відчинила свою шафу і почала вибирати сукні, щоб в Україні я мала гарний вигляд. Казала, що через три місяці зустрінемося. Але вже, мабуть, відчувала, що це наше останнє побачення. Вона померла у день виборів в Україні. Я була у Львові спостерігачем. Навіть на похорони не встигла. Квітці було 44.— Чи був у Квітки страх перед хворобою? Треба було мати особливу силу духу. Адже двоє жінок з родини захворіло на ту саму смертельну недугу: її мама і старша сестра Марія.— Вона не впускала у себе страх. Знала, що хвора і повинна лікуватися, вона це зробить і переможе. До хвороби ставилася як до тимчасової проблеми і ніколи не боялася її. Я знала, які фізіологічні зміни з нею відбуваються, як вона худла. Але Квітка вміла так одягтися, що не було видно її хвороби. Коли волосся відростало, вона носила коротеньку стрижку і була дуже гарна.— Чим займається її син? Він уже юнак… — Співає у дитячому хорі Метрополітен. Адже в операх є дитячі ролі. Грає на музичних інструментах, особливо на фортепіано. Його навчила Квітчина сестра Муся, себто Марія. У родині віддавали перевагу пестливим іменам: Муся, Ася, Дзюньо. Наприклад, мене і досі кличуть Няня.— Ми говорили про бар’єр, який Квітка відчувала перед великою сценою. В Україні ходили чутки, що чоловік Едуард не хотів, аби вона йшла на сцену, начебто його влаштовувало, щоб вона на нього працювала.— По-перше, Квітка була абсолютно незалежна, студія — її власність. Ще до того, як вони одружилися, Едуард працював на неї. Але вони любили одне одного. По-друге, Квітку не приваблював образ поп-діви, і лаври Мадонни їй були не потрібні. І великої сцени вона не хотіла.— Квітка була відкритою, щирою. Але чомусь здається, що вона не була такою “аж-аж” компанійською…— У неї були близькі друзі, але вона віддавала себе родині. Спілкувалася із сестрами, племінницями…— Чи спілкувалася з українською діаспорою?— Не дуже. Всі хотіли, щоб вона виступала на різних святах, зустрічах, ювілеях, хотіли залучити її до своєї справи. А їй було легше відмовити всім, аніж казати одному “так”, а другому “ні”.— Що маєте на увазі, кажучи справа?— Якесь свято, наприклад день народження Шевченка.— Квітка любила Америку?— Так, вона народилася й жила в американському світі. Її друзі-музиканти — американці. Вона була спортивною, мобільною. Уміла використовувати кожну вільну хвилину. А ще Квітка дуже любила коней. Як тільки закінчувалася робота в студії, вона сідала у спортивне авто і їхала до свого заміського будиночка. Там подружжя тримало коней… Але вона також дуже любила Україну і завжди хотіла об’єднати два різні світи. А щодо хвороби… Звичайно, у родині міркували про це. Померла мама, потім Квітка, а два роки тому — сестра Марія. Вони майже одночасно захворіли, але це не генетичне. Мабуть, щось було у тому містечку, де вони жили, бо там дуже багато жінок із таким діагнозом. Не хочу, щоб усе завершувалося так сумно. Квітка дуже любила життя, дорогих їй людей обдаровувала радістю, а коли заходила в кімнату, всі мимоволі всміхалися.
