Марія ГАРМАШ, вчителька української мови й літератури, с. УстимівкаВасильківського районуКиївської обл.Історія нашого народу 1960—70 рр. наповнена не лише трагедією знищення найкращих його синів і дочок, а й численними фактами тихого, але впертого спротиву цьому.Серед куточків, де жила духовність України, — село Гребені на високому березі Дніпра поблизу Ржищева. Саме тут знайшло притулок подружжя Василя й Антоніни Литвинів після того, як чудовий дует братів Василя й Миколи Литвинів позбавили можливості продовжувати сценічну кар’єру. Більш того — націоналістам не можна було працювати в школі чи там, де “пахло” ідеологією. Лишився шлях боротьби за виживання у звичайному колгоспному селі. Влада була спокійна: чи до ідеології та пісень їм, коли дітей годувати треба, та й хто до них дослухатиметься серед затурканих колгоспників? І якби природне бажання добитися гідного матеріального становища переважило, то не лишилося б ні сил, ні часу для духовного розвитку і творчості.Василь і Антоніна змогли пересилити спокусу жити “не гірше за інших” і сприйняли спартанські умови свого побуту як належне. Вони годували дітей, підробляючи то в колгоспі, то в клубі, збираючи вирощене на городі й у саду. І продовжували жити, вслухаючись і вдивляючись у навколишній світ і в глибини власних душ, у невичерпну скарбницю народної творчості. Це спонукало до взаєморозуміння і взаємоповаги, незважаючи на труднощі. Завдяки спільно подоланим випробуванням, Литвини прийшли до власної пісні: бандурист Василь знайшов у дружині друга й поетесу, уважно ставився до її пошуків слова. На своєму творчому вечорі-презентації подружжя було відкритим і чесним перед собою й людьми, а їхні філософські висновки з прожитого й перейденого в парі були на диво прості. Переповнена зала музею І. М. Гончара уважно вслухалась у кожне слово розповіді, поезії, пісні. Здавалося, радіють цій зустрічі не лише присутні, а й душі близьких друзів Литвинів, що вже відійшли у Вічність, — І. М. Гончара та О. П. Бердника, чиї імена раз по раз зринали на вустах. Порадував своїм співом Маркіян Свято, один із випускників Стрітівської кобзарської школи. Кожен епізод цього дійства фотографував ще один “стрітівець” — голова “Молодої Просвіти” Віталій Мороз. Вони добре знають, скільки сил і здоров’я вклало подружжя Литвинів у створення і становлення школи.Було приємно чути виступи багатьох справжніх друзів і шанувальників, зокрема Н. Матвієнко, П. Гончара, О. Фисуна.Усі щиро раділи, що творчий доробок Василя й Антоніни з допомогою їхніх прекрасних дітей і добрих людей тепер буде доступний усім, хто шукає себе, пісню, Україну.
