В Європі не розуміють, що то є інтелігент. Їм вистачає інтелектуала. Не хамити, не плювати на підлогу, не гидити там, де їси, любити свою землю, дбати про власну культуру… Все це для них органічно, як дихати. Так живе вільна людина у вільному світі. Країна, яка ще досі не виборсалася з рабства, потребує інтелігента. Себто того, хто жертовно готовий іти в народ і розжовувати тому народові банальні істини: не плюй, не сміти, люби… Річ невдячна. Для раба — це як горохом об стіну. Однак є певна кількість людей, які вперто продовжують цю сізіфову працю. Інтелігенти… Сіль землі… І це без іронії, це правда. Мені видалося, що пані Катерина Мотрич саме з цієї породи. Донкіхотство у неї в крові.
— Пані Катерино, Ви відома письменниця. В якому літературному жанрі працюєте?— Домінантна для мене проза. Хоч маю дві поетичні книжки, працюю в публіцистиці, навіть написала одну п’єсу — “Кайдашева земля”. Щоправда, зараз у мене пауза. Але так має бути. Людина мусить робити енергетичний запас, як звірина перед холодами нагулює жирок і міняє шубу, так і творча особистість у якийсь момент має зупинитися і відтворити ту внутрішню енергетику. Але є люди, які на-гора видають щодня. І нехай, добре, що вони це вміють.
— Як позиціонуєте свою прозу з сучасною літературою?— Про сучасну прозу краще б не питали. Сумно, дуже сумно, але прочитане у мене нічого не викликає. Особливо дивують старші, що намагаються вступити в оту молодіжну калабаню. Людям здається, що то проза, новітні віяння. Не хочу сказати, що це на всіх поширюється… Коли перестаріла молодиця одягає вінок — це завжди фальшиво, смішно і сумно. Якщо у молодих хлопців оті словоблуди-словотвори виходять природно, то у хлопців старших воно силуване. Довелося читати один такий твір. Дуже неприємне враження. Чому письменник, у якого за плечима не один гідний роман, раптом вирішив написати з матюками? Інший якусь патологічну сексоманію виписав. Для себе маю пояснення. Людина — істота стадна. Їй важко йти проти натовпу. А я не можу йти в натовпі й не хочу писати так, як пишуть оті модні хлопці. Хочу залишитися собою. Слово — це дар Святого Духу. Творча людина — це як сплеск, як промінчик, як часточка вогню небесного. Письменник має залишати слід світла. Недарма слова “творець” і “творчість” одного кореня. Але сьогодні, не побоюся сказати, часто через слово працює демонічний дух. І він дуже задіяний і дуже популярний. І загалу подобається. Тому я прихильник того, що в моєму слові має залишитися первісне сповідування чистоти і моральних принципів. Сьогодні це може видаватися банальним, але я так не вважаю. Це вічні речі. І я пропагуватиму їх, скільки зможу.— Недарма відома Ваша молитва про мову. Мабуть, це своєрідне протистояння отому демонічному духові…— Ще й час був такий, коли хтось мусив сказати це слово. Молитву написала 1987 року. Незалежної України ще не було. Я вперше прочитала молитву на радіо як власний твір, не вкладаючи якоїсь визначної ідеї. Не сподівалась, що це матиме такий резонанс. Редакцію закидали листами. Один російською мовою надзвичайно зворушив. Чоловік написав: “Я стоял на коленях и плакал”. Мовляв, ми забули, ми втратили… Це було потрапляння в генокод. Ніби й нема нічого особливого, звичайний текст, але людей він схвилював. Згодом цю молитву в мене цілими шматками крали і видавали за власні тексти. Доводилося читати, коли автор у власний текст вклинював мій, виходило щось таке, наче кожух із шовковою сукнею.— У чому секрет Вашої молитви?— Особливого секрету немає. Мабуть, вона у кожного лежала на душі, але так вийшло, що вимовила її саме я. Зрештою, тоді тільки-тільки дозволили говорити про мову. Це був перший ковток свободи, і, пам’ятаю, дуже швидко її написала.— Зараз у нас відкрите суспільство, незалежна держава, але проблема мови, по суті, не змінилася, хіба що форма…— Донедавна мені здавалося, що проблема мови — найбільша трагедія мого життя. Виявилося, що це не так. Сьогодні у мене є більший суспільний біль, аніж мовне питання. Це насамперед свідомість наших людей, оте, як люди загиджують Україну, свою землю. Уже не можна кивати на ворогів. Вороги сидять у нас самих. Невідомо, до якого ще коліна. Часто їжджу електричкою і спостерігаю, що виробляє наш народ. Навіть не хочеться так його називати, бо то не народ, а молодий охлос… Щось випило, з’їло, і пластиковий посуд — у вікно електрички. Ніколи я не бачила, щоб хтось із них пощадив цю землю. Ось і їдемо суцільними смітниками. Обабіч красиві дерева, здається, вони волають, а земля вже на межі екологічного вибуху.Це свідомість варвара і яничара з дуже низьким інтелектом. На жаль… І не будемо боготворити свій народ і згадувати, який він прекрасний. Так, пісні гарні у нашого народу, і в історії є багато гідного, якби не сучасний день. Він дуже розчаровує. Звісно, я зупиняю таких людей, прибираю за ними, прикопую сміття, та все намарно: у красивому місці, де трава, верби, воно бере і знову кидає свої пляшки, пакетики. Воно… Інакше й не назву. Нема у них ні любові, ні відповідальності навіть за власне життя, не те що за життя своїх нащадків. Орда… Якось одній молодій парі сказала, коли вони викинули сміття через вікно: “Що ти робиш, подивися, через який рай їдеш, що ж ти дитині своїй залишиш?” А він відповів: “Вот так і дєті будут жить, как я”. Що ж, прекрасне соломонове рішення…— Якби ж вони не наступали на мій особистий простір…— У тому й біда, що неможливо від цього відгородитися і не бачити. Я, наприклад, нині в Україні заборонила б виготовляти пластиковий посуд. Нехай народ користується соломою, сіном, газетами… Доки не подорослішає. Сьогодні він перебуває у дуже ранньому дитинстві. Принаймні загал саме такий — дуже невеликий прошарок людей, який несе вищу свідомість і через те страждає. Йому некомфортно, йому боляче і хочеться кудись утекти з цієї землі. За гріхи охлосу розплачуємося найкращими.— Ви вірите у гріх до сьомого покоління?— Вірю. Хоч кажуть, що до третього, але, мабуть, він тягнеться довше. Багато прикладів бачу в житті: абсолютно безгрішних калік або коли не одна народжується каліка. То знак, що предки довго і тяжко грішили. Оскільки в роду всі пов’язані, то хтось має стражданням змити той гріх. — Як на основі Ваших знань і релігійного досвіду порадите прожити передвеликодній тиждень?— Найкраще прожити його у смиренні. Ні з ким не сваритися, не осуджувати. Сьогодні це важко, саме зараз, відчуваю, найбільші напади лукавого. А коли ти проживаєш у тиші внутрішній, то справді йде благодать до тебе. Це дуже відповідальний тиждень. Його треба прожити у суворому пості, у суворій молитві, наскільки дає можливість наше сучасне життя.— Сьогоднішній життєвий устрій не порівняти з минулим. Може, від людей мегаполісу варто вимагати трохи інших критеріїв аскези, аніж, наприклад, від людей провінції? Мені здається, що в маленькому містечку легше відгородитися від суєти. Чи це не має значення?— Звичайно, різниця є. Тому я і тікаю з Києва. За межами мегаполісу все-таки спокійніше жити. Немає шарварку, біганини. Місто обкрадає людину, хоч ми всі сюди рвемося і хочемо цього життя. Але минає час, і тікаємо звідси. Це нормально. Людина з роками наближається до Бога, якщо свій день проживає спокійніше. Хоча вже наші круті й напівкруті намагаються втекти за межі міста задля комфорту. — Пані Катерино, на Вашу думку, чи змінився образ українського інтелігента порівняно з шістдесятими? Тоді він був чіткіший… Чи диктує час якісь зміни, нову якість?— Це хіба що вже з вашого покоління він народиться. А ті, кого я знаю, не грішать інтелігентністю. Інтелігентів зараз просто немає. Адже це все-таки висока міра свідомості й відповідальності. Навіть ті, хто свого часу замахнувся бути першим, у гонитві й розподілі матеріальних благ теж впали у спокусу. Якщо довкола всі розкрадають, певно, важко втриматися. А за цим втратилося те високе і визначальне. Не бачу сьогодні інтелігенції. Є люди, які просто не працюють фізично. А в шістдесяті справді були люди високої свідомості й жертовності. Таке явище трапляється раз на кілька сторіч. Після козаччини, коли Україна мала елітарний пласт, здається, вперше він відродився у шістдесяті. Окремі гідні постаті були і будуть завжди, але щоб цілий напрям, який захопив велику частину нації і став домінантним, — це сьогодні видається просто неможливим.— Однак до шістдесятників сьогодні неоднозначне ставлення. Їхня ідеологія не втрапляє в сучасний суспільний струмінь і видається старомодною чи навіть кумедною…— Це ідеологія Дон Кіхотів, яка особливо притягує інше суспільне явище — величезну українську жабу. Вона непроминуща. Є люди, які навіть мучеництву заздрять. Знаю одну пані, яка написала розгромну статтю про шістдесятників. Суть публікації звелась до банального: а я? А чому ніхто мене не шанує? І зрозумілі стали причини її роздратування у феномені шістдесятників. Бачите, якщо євреї вміють простежити своїх сподвижників ще від далеких століть і тисячоліть, то ми це все охоче знищуємо. Вічна українська жаба — це домінантна риса нашого менталітету. А шістдесятництво вважаю рівним апостольському ключу. Тоді ж були найважчі згустки темряви, а люди свідомо йшли. Дух свободи і Божої сили їх вів. Поспостерігайте за ними сьогодні: за Овсієнком, Горбалем, Лук’яненком, Сверстюком, Семикіною… Вони всі немолоді, але які в них обличчя! Вони просвітлені! І ніхто з них не спокусився, не забруднив свою душу отими подачками й розкраданнями. Ці люди зрозуміли власну місію і знають, що мучеництвом спасли свою душу. Вони бояться робити у Верховній Раді те, що роблять усі.— Але ж Лук’яненко вже довго депутат…— Так, депутат, але він іде чесною дорогою. Я не чула, щоб він зганьбив себе. Навіть якщо й було щось через слабкість чи недосконалість, не знаю чогось такого, що осквернило б його. Нехай ті, що критикують, спробують прожити їхнє життя. Адже саме шістдесятники вибороли нам можливість бути сміливими і безстрашними. Хай би спробували вижити, як Лук’яненко, 40 днів у камері смертників. Чи надовго вистачило б відваги?— Важко уявити відродження подібного суспільного явища.— Накотилася велика хвиля розчарування, зневіри. Ми побачили, що нема опертя, немає потужних постатей, самі лише вождики. Не Україна їм на першому місці, а прекрасна роль до вподоби. Можливість бути на коні й мати багато наймитів — велика спокуса. І мало у кого є відповідальність перед історією. Вірю, що буде нова хвиля, яка відродиться у новому поколінні. Вже дозріває молодь, яка прийде до влади і зітре всю цю повінь. Хочеться вірити в це.— Ми все про лідерів, а як вижити в цьому хаосі людині простій, суспільна вагомість якої непомітна з погляду історії?— У всі часи було так, що найперше людина повинна стати особистістю. Має бути такою, щоб її ніхто не зміг розчавити чи знищити. За будь-яких обставин вона повинна дбати про сильний хребет. Це освіта і робота, які дають основу і захист у житті. Думаю, коли людина з Богом, їй легше перемагати всі складні обставини. Щоправда, тепер такий час, що можна у всьому зневіритися. Не слід цього допускати. Наприклад, я не думала, що будуть такі труднощі. У дев’яності їздила Донбасом, агітувала за Україну, але й гадки не мала, що миттєво розгорнеться мародерство. Свою Батьківщину розтерзуватиме своя ж, народжена на цій землі, орда… Молодим потрібно брати життя в свої руки. Повинен гартуватись характер. Без характеру навіть найталановитіші не зможуть реалізуватися.— Ви казали, що у Вас зараз творча пауза…— Вона пов’язана з певним розчаруванням. Це погано, трагедія для письменника, але не бачу тих образів, які спонукали б мене до творчості, тих типажів і людей, які за ними стоять. Розчарування не може бути джерелом натхнення. Не хочеться писати в темних тонах, творити чорний квадрат Малєвича. Письменників поділяю на певні типи. Є такі, що пишуть для себе. Інші — лише для кола друзів, які їх пошановують, хвалять, нагороджують. Є письменники для народу. А є письменники і для письменників, і для народу. Таких одиниці. Шевченко, Франко, Леся Українка… Себе зараховую до тих, які пишуть для народу. Мене читають і знають багато людей, але зовсім не визнають колеги. Ігнорують, не помічають, шкодять. Можливо, за цим навіть цікаво спостерігати, але це теж множить розчарування. Здрібнілість людського духу на всіх рівнях… Останнім з таких великих могікан був Чорновіл. А сьогодні… Є ще В’ячеслав Брюховецький, який дав життя академії, Філарет. Вони ідуть дорогою, яку обрали, і не сходять з неї.— Ми торкнулися теми моральних авторитетів в Україні. Думаю, що є й інші постаті. Кардинал Любомир Гузар…— Це потужний і мудрий чоловік, з когорти пророків… В Україні багато гідних людей. Але є загальний дуже понищений пласт. Віритимемо, що серед молоді більше живого і здорового, просто ще не настав час нового покоління. А ці, теперішні? Це ж як ефект стиснутої пружини. Жили в пресингу, а тут вирвалися на волю. Та раб не вміє користуватися своєю свободою, плутає її зі вседозволеністю. Людина мусить дозріти не до просторової свободи, а до свободи внутрішньої. Інколи скоробагатькові здається, що він може півсвіту купити — такий всемогутній. Але на нього постійно чигає страх: за свої мільйони, за своє життя. Примарні ті цінності. Ми знову повертаємося до того, з чого починали розмову: в людей немає відповідальності за свою землю. Обікрали, розтерзали і вважають себе переможцями. Дивлюся передачі, які веде Шустер. “Великих українців” сприймаю як чиєсь замовлення. Це своєрідна психологічна обробка і тестування, аби простежити, які настрої в народі переважають. Якщо народ великими українцями називає Леніна і Брежнєва, то ним ще можна успішно керувати.СпілкуваласяУляна ГЛІБЧУК
