ТАРАС ШЕВЧЕНКО В МОСКВІ

Березень 1858 року

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,генеральний директор Культурного центру України в Москві, доктор історичних наукЗакінчення. Початок у ч. 6, 7, 9,10, 14 за 2008 р.Тарас Шевченко: “Я зустрівся і познайомився з ними…”

Важливим результатом поетового перебування в Москві стало знайомство з багатьма московськими інтелектуалами, що відбулося завдяки Михайлу Щепкіну. У цьому контексті важливими були дві зустрічі — обіди 24 і 25 березня.Про 24 березня Шевченко занотував у щоденнику:

“Отправились в книжный магазин Н. М. Щепкина и ком., где и осталися обедать. Обед был званый. Николай Михайлович праздновал новоселье своего магазина и по этому случаю задал пир московской учено-литературной знаменитости. И что это за очаровательная знаменитость! Молодая, живая, увлекающаяся, свободная! Здесь я встретил Бабста, Чичерина, Кетчера, Мина, Кронеберга-сына, Афанасьева, Станкевича, Корша, Крузе и многих других. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми. И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М. С. Щепкину”.Щира Шевченкова радість від зустрічі з молодими і блискучими інтелектуалами-західниками була настільки повною, що навіть тепер енергетично передається зацікавленому читачеві поетового щоденника. Шевченка можна зрозуміти. Влітку 1856 року він писав Семенові Гулаку-Артемовському з Новопетровського укріплення: “…Якби ти побачив, меж яким людом верчуся я оці десять літ. Та не дай Господи, щоб і приснилося тобі коли-небудь такі недолюди, а я у їх “в кулаке сижу” — давят, без всякого милосердия давят, а я повинен ще і кланяться, а то візьме разом та й роздавить, як ту вошу меж ногтями”. Вирвавшись із заслання, поет жадібно ковтав повітря вистражданої свободи й особливо цінував знайомства та зустрічі з новими, вільними, талановитими людьми.З дев’яти відомих осіб, яких назвав Шевченко, шестеро були молодші за нього від 4 до 14 років і троє народилися на 4—5 років раніше за поета; навіть найстаршому — Миколі Кетчеру — не виповнилося ще п’ятдесяти. Вони були сповнені сили, енергії, завзяття; мислили й говорили розкуто, глибоко, критично й цікаво; буяли творчими ідеями та планами на майбутнє; ставилися до Шевченка з сердечною доброзичливістю. Вражає перелік професій і захоплень, творчих сфер і занять, у яких ці люди були справжніми фахівцями й досягли значних висот: поезія і проза, журналістика і публіцистика, перекладацька справа і правознавство, медицина, економіка, історія, філософія, фольклористика, зоологія. Блискуча низка енергійних діячів, які співчували піднесенню демократичного руху в Росії та щиро прагнули прислужитися йому своєю працею. Такий енергетичний згусток інтелектуальних сил і можливостей Шевченко сприйняв із радістю й захватом, він насолоджувався спілкуванням. Шевченко щиро назвав їх молодими, живими, вільними, пристрасними. Після зустрічі з західниками ліберального напряму наступного дня — 25 березня — Тарас Григорович потрапив у середовище слов’янофілів, а в щоденнику зазначив:“Многоуважаемый М. А. Максимович задал мне обед1, на который пригласил, между прочим, и ветхих деньми товарищей своих Погодина и Шевырева. Погодин еще не так стар, как я его воображал себе, Шевырев старше и, несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок. В конце обеда амфитрион2 прочел в честь мою стихи собственного сочинения. А после обеда милейшая хозяйка3 пропела несколько малороссийских песен, и восхищенные гости разошлись кто куда…”Михайлові Погодіну не було й шістдесяти, а Степану Шевирьову недавно виповнилося п’ятдесят. Отже, Тарас Григорович почувався молодим. Шевирьов поетові відразу не сподобався, в щоденнику московського періоду більше немає такої жорсткої, нещадної характеристики. Письменник, історик літератури і критик, професор Московського університету, декан історико-філологічного факультету в 1846—1854 роках, автор офіційної історії університету (1855 рік), академік Петербурзької Академії наук, діяч правого крила слов’янофільства Степан Шевирьов був великодержавником і монархістом, але, водночас, дружив із Миколою Гоголем.У Москві Шевченкові доводилося спілкуватися не лише з однодумцями, і він не уникав цього. Суспільно-політичні погляди нових московських знайомих, навіть тих, яких він називав “очаровательной знаменитостью”, далеко не завжди збігалися з Шевченковими, проте поет не спрощував людських стосунків, не зводив їх до класових розмежувань. Тож і нам не слід цього робити. Російський поет Яків Полонський (познайомився з Шевченком 1858 року), згадуючи про палку й жорстку суперечку з Шевченком з приводу Пушкінської “Полтави”, писав: “Удивляюсь, как после такого спора Шевченко и до конца дней своих сохранил ко мне искреннюю приязнь и всегда при встрече на улице готов был в обе щеки целовать меня; удивляюсь потому, что Шевченко не был из числа людей, способных легко мириться с теми, кто думал иначе, чем он, — особенно, если предметом этих дум или спора была его родина”. Насправді дивуватися не було чого, бо Шевченко добре розумів, що реальне життя завжди складніше й барвистіше від ідеологічних і навіть наукових імперативів і приписів. Поет умів поважати іншу, навіть протилежну, точку зору, він приятелював з людьми, які були її носіями, проте ніколи не заміщав свою любов до Батьківщини конформістською ввічливістю.Хто ще був на обіді у Максимовича? Михайло Щепкін, сини Аксакова — Іван і Костянтин, публіцист і громадський діяч слов’янофіл Олександр Кошелєв з дружиною Ольгою, поетів знайомий ще з 40-х років український поміщик-меценат, діяч громадського руху, ліберал Григорій Ґалаґан; російський історик, бібліограф, археограф Петро Бартенєв; мати слов’янофілів Івана й Петра Киреєвських Євдокія Єлагіна.Єлагіна згадувала: “После обеда Шевченко, хозяйка и Галаган стали петь малороссийские песни и премило, Максимович сказал спич стихами, совсем был в восторге…” Отже, співала не лише дружина Максимовича Марія, про що не міг не написати захоплений нею Тарас Григорович, а й він сам. Це підтверджував і Ґалаґан, який писав: “После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали хорошо…” Безперечно, Шевченко відчув те величезне хвилювання й захоплення його творчістю, яке переживав не лише Максимович, а й інші гості. Шевченко добре розумів, що не всім його творчість  близька.Апофеозом поваги і любові до Шевченка стало урочисте виголошення Максимовичем свого вірша4, про що він сам свідчив: “На перепутьи, в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение: 25 марта 1858”.На святе БлаговіщеннєТебе привітаю,Що ти, друже мій, вернувсяЗ далекого краю!Ой як, друже, за тобоюТужила Вкраїна;Усе тебе споминала,А як мати сина.Шевченко слухав, глибоко зворушений. Та й інші гості були схвильовані, а Щепкін ридав. Сам Максимович ледве стримував сльози.Заспівай же нових пісеньПро людськую волю;Заспівай нам таких пісень,Щоб мати ВкраїнаВеселилась, що на славуТебе породила!5Коли вони вийшли на вулицю, було тихо й прохолодно, йшов сніг, і Тарас Григорович почувався щасливим…“ПОКИНУВ Я ГОСТИННУ МОСКВУ”Підбиваючи підсумки Шевченкового перебування в Москві, згадав його доброго знайомого Льва Жемчужникова, який писав про Шевченкову долю: “У кого в житті можна перелічити дні горя, у нього щасливі дні”. Мабуть, березневі дні 1858 року в Москві були для Шевченка щасливими. Вони стали яскравою концентрованою антитезою до тих сотень і тисяч стражденних днів, які поет провів у засланні: “Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!”Шевченко, хоч і ненадовго, сповна занурився в життя, із щемливою радістю відчув, що поетична слава його, незважаючи на довгі роки відсутності, зростала. Тарас Григорович був радий новим знайомствам: “В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться”.Для Шевченка було дуже важливо переконатися, що після десятиліття відірваності від цивілізації він стояв на рівні освіченості московських інтелектуалів, а широчінь його культурних інтересів, духовних запитів і, головне, творчий доробок та потенціал українського поета вразили москвичів.Зустрічі та знайомства в Москві були важливими та знаковими для духовності поета, який після заслання повертався до повноцінного життя. Напевне, траплялися випадки, коли за зовнішньою гостинністю і світською чемністю поет інтуїтивно вгадував людську нещирість й аристократичну зарозумілість. Далеко не всі, з ким Шевченко спілкувався, поділяли його погляди. Поет розумів, що симпатії та інтерес до малоросійської теми висловлювали люди, які вважали Україну невід’ємною частиною Росії, а українців — російського народу. Таке ставлення до “малоросів” було в Шевченкові часи та й упродовж усього ХІХ століття офіційною позицією влади і переконанням більшості освічених росіян. Поет обігнав час, заявивши, що в росіян “народ і слово, і у нас народ і слово”.Про свій від’їзд із Москви Шевченко занотував коротко: “В 9-ть часов утра расстался я с Михайлом Семеновичем Щепкиным и с его семейством. Он уехал в Ярославль6, а я, забравши свою мизерию, поехал к железной дороге и в 2-ва часа, закупоренный в вагоне, оставил я гостеприимную Москву”7.Від’їзд Шевченка з Москви прискорило ще й те, що Щепкін їхав на гастролі до Ярославля. Навіть уранці 26 березня Тарас Григорович, мабуть, підлаштувався під його відбуття з дому, бо ж виїхав за п’ять годин до потяга. Втім, згідно з правилами, на вокзал потрібно було приїхати не пізніше, як за годину до відбуття. Пасажир мав обов’язково пред’явити паспорт поліцейському чиновникові. Для вчорашнього засланця Шевченка це була неприємна процедура. Та навіть після проходження всіх залізничних формальностей часу залишалося досить, і Тарас Григорович неспішно прогулювався вздовж потяга. Невідомо, в якому вагоні їхав Шевченко, та можна передбачити, що це був вагон ІІ класу. Навряд чи він захотів би їхати з дуже багатими людьми, які платили за поїздку близько 20 рублів, а ось у вагоні II класу — з середніми чиновниками, офіцерами, купцями — за 13 рублів — цілком можливо. За дорогу з Нижнього Новгорода в Москву спочатку на санях, а потім “на телізі”, з усіма незручностями, весняним бездоріжжям, тряскою, понад дві доби (56 годин), Шевченко заплатив випадковому жандармському унтер-офіцерові 10 рублів. Хоч, зрештою, Тарас Григорович міг узяти квиток і за 7 рублів у вагоні ІІІ класу, призначеного для “простого люду”. Цікаво, що саме Шевченко мав на увазі, записавши у щоденнику: “закупоренный в вагоне, оставил я Москву”. Те, що в III класі було все-таки тіснувато, чи будь-який вагон йому нагадував гарбуз із насінням чи банку з огірками? Згадаємо, що в “Путешествии с удовольствием и не без морали” Шевченко описав чимало мальовничих історій, що трапилися під час подорожі на конях, зокрема, у бричці, в колясці та “на тройке добрых почтовых лошадей”. У день від’їзду з Москви Тарас Григорович записав: “В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С. Т. Аксакова”.Це були останні слова в щоденнику, що стосувалися щасливого московського березня. 1 Обід відбувся 25 березня, на Благовіщення: “Максимович дал нам обед на Благовещение по случаю возвращения Шевченка” (Григорій Ґалаґан). Проте деякі дослідники пишуть, що Максимович влаштував обід “у своїй квартирі “на Благовещенке”. Це помилка.2 Міфологічний герой, що славився гостинністю.3 Учасниця урочистого обіду Євдокія Єлагіна звернула увагу на те, що Марія Максимович “очень к нему милостива”.4 Текст цього вірша Максимович передав через Григорія Ґалаґана в Петербург. Шевченко отримав його вже наступного дня після прибуття в місто — 28 березня. Надруковано в журналі “Основа” (1861, № 6).5 Наприкінці 1858 року Максимович висловив таку саму думку в листі до Шевченка: “Ой як рада б була уся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу” (віршів — В. М.).6 26 березня Щепкін виїхав з театром на гастролі до Ярославля. Його дружина Олена писала синові в Самару: “Сейчас мы отца проводили и Шевченко. Отца выпроводили в Ярославль, а Шевченко в Петербург”.7 Шевченко від’їжджав з єдиного тоді в Москві Миколаївського залізничного вокзалу, збудованого за проектом нелюбого йому Костянтина Тона в 1844—1849 роках. Поет уперше користувався залізницею. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment