ПОКАЙМОСЯ, ПАНОВЕ КОЛЕГИ!

Юрій ШЕЛЯЖЕНКО“Свято свят і торжество торжеств” — так іменують Великдень православні християни. День воскресіння Христового треба зустрічати з чистою совістю. І боляче, що за ті потоки брехні, які ллються на українців з телеекранів та сторінок газет з уст нібито віруючих політиків, досі ніхто не перепросив, не покаявся!Від наших політиків, переважно спадкоємців комуністичної партноменклатури, годі чекати покаяння. Політична метушня і кон’юнктурний популізм давно заглушили голос совісті. Але ж безсовісна брехня тих, хто 27 квітня з пісними обличчями стоятимуть перед телекамерами в церквах, а наступного дня знову візьмуться грішити з подвоєною силою і смішити світ своєю гординею, стає відомою народові через наше посередництво, панове колеги-журналісти. Їм, брехунам, ще трохи вірять, бо нам, журналістам, вірять. А ми теж, ніде правди діти, грішні. Нам самим треба покаятись, і негайно. Почну з себе.Зараз мої однолітки у професійній спільноті щиро вважають ненормальним того, хто відмовляється брати хабар у сумі кількох своїх місячних заробітків за підготовку “заказухи”, хоч публічно декларують повагу до журналістської етики та професійної солідарності. Корпоративна етика, “лояльність” з кожним днем стають більш шанованими чеснотами, ніж професійна солідарність. І якщо так триватиме, це обов’язково зруйнує всі гальма, які нині заважають можновладцям відкрито здійснювати цензуру. Недарма Президент України казав про загрози інформаційній безпеці України внаслідок інвазії з-за кордону. Відомо, що власники українських ЗМІ викидали на вулицю цілі творчі колективи за “нелояльність”. Масові звільнення працівників київських комунальних ЗМІ після приходу до влади Леоніда Черновецького повторилися в багатьох містах України, бо столичний приклад наслідують усі. Замість професійних і принципових журналістів брали на роботу “команди”, яких тоталітарний режим на батьківщині залишив без “робочих місць”. Завжди можна знайти освічених, але небагатих людей, які за гроші казатимуть і писатимуть на радість замовнику. Проблема в тому, що створення редакційних колективів за таким принципом і засилля рекламних матеріалів під виглядом редакційних не зустрічає суспільного осуду навіть у професійній спільноті. Важко студентові з бідної сім’ї встояти перед спокусою публічно брехати за 400 доларів на місяць. Найсумніше, що такий студент вважатиме себе журналістом, навіть не намагаючись перевірити чи систематизувати інформацію, яку йому надає “замовник”. А той, хто виріс у забезпеченій родині, як правило, одразу йде в редактори, начальники чи піарники і бере участь у просуванні “заказухи” в публічний простір, а отже — у деградації справжньої журналістики і знищенні довіри суспільства до нашої професії.Ще трохи, і громадяни України поважатимуть усі ЗМІ не більше, ніж листок комерційних оголошень або “телемагазини”. Єдиний шанс врятувати нашу професійну репутацію — покаятись і очиститись.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment