У СВІТІ ПИСАНОК ЗРОСТАВ

Нарціс КОЧЕРЕЖКОТак про себе казав Іван Сидорович Їжакевич, народний художник України (1864—1962 рр.).Його предки дбайливо зберігали документи, хоч письменних не було, але всі знали: за ті папери заплачено гроші — тому й годиться їх зберігати. Гортаючи їх нині, бачимо, що предки Івана Сидоровича походили з козаків. Один з них, Купріян, родом із Поділля, оселився на Звенигородщині й жив у чужій хаті. Нескоро нащадки його спромоглися на власне помешкання і воли. Але в 40-ві роки XVIII століття Василь Їжак, прапрадід майбутнього художника, домігся безкоштовної землі, посилаючись на козаччину. Клапоть ґрунту дали йому на околиці Вишнополя, під лісом (ту місцину називали “Викраденим скарбом”). Тепер це Тальнівський район Черкаської області.Оскільки мав козак уже стати шляхтичем-однодворцем, то додали до прізвища “модне” -евич, і Їжак став Їжакевичем.Ходив прадід у чумацькій валці Косим та Чорним шляхами, що вели аж із Волині на Гадес у Херсонщині. Ширилися тими шляхами всілякі чутки, бувальщини, звучали нові пісні, що передавалися від роду до роду, як найдорожче багатство, бо іншого не водилось. І дід ходив чумакувати, а ось уже батькові волів не дісталося. То Сидір був із бідаків. Довго не міг одружитися, бо мало було статків, і сільські дівки його обминали.Пішов якось аж за тридцять верст у село Довгеньке на весілля до знайомого парубка і дуже вподобав тамтешню красуню Марію. Та як дізнався, що вона донька священика, засумував — за бідного не віддадуть. Та спересердя й каже хлопцям: “Якби її дівоча шана впала, — то, може, її й віддали б на чуже село за мене…”Сталось так, як гадалося Сидору. Марія полюбила конюха отця Мараховського, а за знеславлення дочки священика того їздового на прізвище Бабій забрали в солдати на 25 літ.Заслав Сидір старостів…Народила йому Марія під новий 1864 рік первістка Івана. А потім Пилипа, Онисю, Гафію, Мотрону, Фросину, Дмитра, Ївгу, Гаврила, Неонілу та Прокопа.Великим гуртом ішли до храму. Церква Івана Богослова у Вишнополі мала три бані, відокремлену дзвіницю й капличку, де зберігалися прадавні ікони з колишньої церкви.Розглядав ті писання Іван, милувався крашанками на Великдень, а їх у родині ще й гарно розписували.Згодом, коли його, дванадцятилітнього, відвезли до Києва у родину дядька, що був псаломщиком і малював ікони, лаврські монастирські служителі помітили, що Івась має хист до малювання, віддали його до Лаврської іконописної школи.Згодом він перейшов до школи Миколи Івановича Мурашка, де відразу посів місце репетитора молодших школярів.Не було Іванові й двадцяти, коли серед найкращих вихованців школи його відбирають для виконання реставраційних робіт під керівництвом мистецтвознавця Андріана Прахова у Кирилівській церкві на Куренівці. Невдовзі А. Прахов привозить із Петербурзької Академії мистецтв молодого, але надзвичайно здібного художника Михайла Врубеля, який на хорах храму написав величну композицію “Сошестя Святого Духа”. Він не любив марнувати час на диспути, неохоче спілкувався. Якось Іван насмілився запитати художника, чому той відступив від натури. Врубель переконливо довів йому згубність натуралізму для мистецтва, поставивши над усе художню правду. Пізніше, помітивши неабиякі здібності Їжакевича, цікавився його роботою і мистецькою долею. Якось у Вербну неділю Іван опісля реставраційних робіт прилаштувався до розпису писанок. Врубеля це зацікавило, бо вбачав там унікальну орнаментацію. Він провів з Іваном чимало часу, дивуючись, що молодий митець тримає в пам’яті так багато елементів орнаменту, які вражали художньою довершеністю. Невдовзі Врубель запропонував Їжакевичу поруч з його композицією, у ніші, що праворуч, зобразити щось для храму. Іван написав Богоматір неймовірно швидко і вправно. “Їдьте, — порадив Врубель, — у Петербург, в Академію, поки там є Павло Чистяков. Це справжній учитель”.Так двадцятилітній Іван Їжакевич потрапляє до Петербурга. Спершу був вільним слухачем Академії (запізнився на іспит). Пізніше його зарахували одразу до фігурного класу, поминувши клас головний, — очевидною була його висока підготовленість.Невдовзі роботи Їжакевича увійшли у десятку найкращих.Велика Срібна медаль дала Їжакевичу право на самостійну творчу роботу. Він розпочинає працювати ілюстратором — пише картини з сільського життя українців, пропонує їх журналам “Живописное обозрение”, “Север”, “Всемирная иллюстрация” та найпопулярнішій у Росії “Ниве”. Постійним автором “Нивы” він був понад чверть століття. Чи не по всій Росії розійшлися його картини з українського побуту, переважно сцени свят.Повернувшись в Україну, він розписує у Печерській лаврі церкву Всіх святих над Економічними воротами, Трапезну, правий неф Успенського собору, храм на Козацьких могилах під Берестечком, собор у нинішньому Дніпропетровську, храм у Краснодарі, церкву в Рильському духовному училищі, храм у Києві на Пріорці. 1947—1948 рр. пише ікони для кіотів Макарівської церкви.Найкращі ілюстрації до “Кобзаря” Шевченка, за які отримав Сталінську премію, хоч чиновники від мистецтва проголошували його “богомазом”, належать Іванові Їжакевичу. На схилі віку він удостоївся медалей і орденів, високих звань. Проте найвища нагорода для митця — повага народу до його ілюстрацій, картин, портретів, розписів храмів.Хто з нас ще з букварика не знає “Мені тринадцятий минало…” чи “І золотої й дорогої…” Коли Їжакевичу виповнилося 98, на мольберті залишилася недописаною картина “Декабристи в Забайкаллі” — ніхто не скаже, що те писав старий чоловік… Його мистецтво вічно молоде!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment