Петро АНТОНЕНКОКраїна кривих дзеркал, перекручених гасел і скомпрометованих ідей. Майже всі ми вийшли з неї. Принаймні ті, кому за 17: одні народилися там, інші роки чи десятиліття жили в отому СРСР — країні Першотравневих парадів, зокрема й на п’ятий день після Чорнобиля — 1 травня 1986 року. Країні червоних прапорів, транспарантів і портретів вождів над Першотравневими колонами. Блефом стали гасла революції про мир народам, землю селянам і фабрики робітникам, єзуїтством — красива брехня на червоних транспарантах про “рівність, братерство і щастя”. Так само було спотворено і суть свята 1 Травня, Дня міжнародної солідарності трудящих. У нас воно ніколи не було днем трудящих комуноімперії, а навпаки — засобом ще більшого їхнього поневолення. Воно було вписане в ідеологічний іконостас комуносистеми. Її ідеологів не збивало з пантелику навіть те, що Першотравень народився в цитаделі так званого капіталізму — в США. Навпаки, саме там трудящі й мали боротися з гнітом, а ми — виявляти з ними солідарність і по-весняному радіти, що у нас цього гніту нема. Чому згадую про це зараз, у начебто незалежній і некомуністичній Україні? А тому, що мало яке з наших нинішніх державних свят настільки суперечливе в суспільному сприйнятті. Хіба що 8 Березня, Міжнародний жіночий день, довкола якого тривають дебати. А Першотравень ще більш забарвлений у червоно-рожевий комуно-соціалістичний колір. І сьогодні у політиканів знову мітингові жнива, від столиці й до сільрад вони говоритимуть на теми “соціального захисту трудящих”, незважаючи на те, що чимало ораторів у кількатисячодоларових костюмах давно вже розміняли “Капітал” Карла Маркса на капітали олігархії. А хто дав комуністам і соціалістам чи іншим новорозмноженим лівим монополію на цей соціальний захист трудящих? Самі собі взяли? Може, й так. Але, на жаль, за потурання інших політичних сил. Що в цій царині роблять партії Майдану, які зараз при владі? Та й інші національно-демократичні сили кинули соціальні ідеї на далекі полиці своєї ідеології. До речі, захистом прав людини можна вважати не лише суто соціальні питання на кшталт права на працю, гідну оплату, здоров’я чи освіту. Хіба не потребують захисту національні, мовні, духовні права? Однак у нашому сьогоденні складається ситуація, що обранці захищають не свого виборця, а свою владу, тобто свою присутність там. Незважаючи на всілякі зміни, політичні перипетії, крайньою чомусь залишається та сама маленька людина, трудящий, на честь якого і відзначають це свято. Досить нагадати про бузувірську інфляцію, що повзе під акомпанемент постійного залякування трудівника то новими підвищеннями комунальних тарифів, то подорожчанням проїзду, то черговим збільшенням податків, зборів і доплат. Чого варта свіжа новина, що саме у свято уряд піднімає тариф на опалення і гарячу воду — а це чи не найбільший з комунальних платежів. По кілька відсотків щомісяця, а до кінця року підвищення становитиме 30 чи й більше відсотків. До того ж, нам, трудящим, навіть уже не пояснюють, не мотивують причин подорожчання. Причини ж можуть бути унікальними, як це було стосовно ліків: ціни піднімаються тому, що людям збільшили зарплати і пенсії та ще й виплачують по тисячі знецінених вкладів Ощадбанку СРСР. Чим, цікаво, такі виплати могли вплинути на собівартість пігулки аспірину? Подорожчання електрики, пального, тепла для виробника — таку мотивацію (часто теж надуману) ще можна сприйняти і зрозуміти, але збільшення виплат — не причина, а цинічна можливість здерти з людей якнайбільше. Якось заходжу на пошту, і дізнаюся, що немаркований конверт коштує вже не 45, а 60 копійок. Подорожчання “всього” на 33 відсотки, і без будь-яких пояснень! Казати поштовикам чи ще комусь, що в нормальній країні, там, де є солідарність трудящих і їхній соціальний захист, підвищення цін на 5 чи 7 відсотків спричинило б мітинги протесту — справа марна і наївна. Не варто чекати захисту від профспілок, які досі працюють за радянською схемою, що, за означенням вождя, слугували “школою комунізму для трудящих”. Досить згадати, як розчинилося в повітрі чи в чиїхось кишенях мільярдне майно радянських профспілок, так само, як і золото компартії чи ненабагато менші статки комсомолу. Дійсність змушує людей об’єднуватися, створюючи альтернативні незалежні профспілки, і це в дусі нової незалежної демократичної держави. Днями я розмовляв з учителькою, яка разом з колегами створила, а потім і очолила осередок Конфедерації вільних профспілок України. Завершилося це терором дрібного державного чиновника — директора школи — проти членів цієї профспілки і моєї співрозмовниці. Звернення її в обласне управління освіти і науки по захист завершилося доганою і звільненням з роботи голови осередку. Обидва чиновники, і директор, і начальник управління, заявили, що вони “визнають” лише стару, радянського зразка профспілку. Врешті, вчителька мусила звертатися до суду, який визнав незаконними догану і звільнення. Але довести чиновникам, навіть з документами в руках, щоб вони залишили свої “визнання” чи “невизнання” вдома, не вдається досі. Тож нехай він буде, Першотравень. У багатьох країнах світу цього дня цілком вистачає для демонстрації солідарності трудящих. У нас ще з комуністичної пори до Першотравня пристебнуто й “друготравень”. Для подвійної солідарності чи подвійного захисту трудящих? Чи для подвійних — кому городів, кому пиятики? Тоді вже встановімо веселе свято весни, і ні до чого говорити про політику, принаймні так буде чесніше — без кривих дзеркал.
