БІЛЬШОВИКИ НЕ РОЗКРИЛИ ЙОГО ПСЕВДОНІМУ

Олена ЛЕОНТОВИЧПеребуваючи у вигнанні, Володимир Леонтович повернувся не лише до письменницької роботи, а й до літературної критики, в царині якої працював з 1901 року. Відомі його статті “Естетизм М. М. Коцюбинського”, “В. Винниченко “По-Свій”, “Грыцько Грыгоренко”.В еміграції він плідно співпрацював з тижневиком “Тризуб”, який виходив у Парижі й був виразником національно-державницької ідеології. Письменник вів огляд тогочасної літератури в Україні, літературних творів, що друкувалися в журналах “Червоний шлях” за 1929 р., “Життя і революція” за 1928 р. (зразки тенденційної більшовицької белетристики) та 1929 р. а також подавав статті про українських письменників старшого покоління (П. Мирний, В. Стефаник, О. Олесь, М. Грушевський, С. Васильченко), розглядав проблеми періодичної літератури української еміграції. У поле його зору потрапили журнали “Літературно-Науковий Вісник” за 1929 рік та просовітської орієнтації “Наші шляхи” (1929), які виходили у Львові. Статті з’являлися регулярно, особливо інтенсивно письменник працював 1929, 1930, 1932, 1933 років. Писав “Літературні спостереження” під псевдонімом Давній.Першу його статтю, присвячену роману В. Винниченка “Сонячна машина” надруковано 1928 року (ч. 31), а останню “Большевицька перерібка історичних нарисів О. Левицького” було вміщено в тому числі тижневика, в якому повідомляли про смерть В. Леонтовича у грудні 1933 року (ч. 47).Ця праця вимагала неабиякої мужності, бо письменник засуджував більшовизм та породжені ним потворні явища. Він за однією-двома публікаціями давав надзвичайно точні, об’єктивні характеристики молодому письменству України, що не може не вражати і через багато років, коли стало відомо, хто є хто.Володимир Леонтович пильно стежив за станом письменства в совітській, за його словами, “окупованій большевиками”, підневільній Україні, хоч і вважав читання продукції просовітських письменників нечепурною роботою. Однак  робив це, бо, мабуть, мав за моральний обов’язок знайомити світове українство з тим, що відбувалося в літературі на материзні. Він бачив, що більшовицький лад нищить культуру і культурність “беззаконністю і безправністю всіх і кожного”, а письменство робить одним зі знарядь свого деспотизму.Підкреслював “розкладаючий вплив большевицького ладу та становища літератури на наше (українське — О. Л.) в СССР письменство”. Бачив, що радянська влада, не задовольняючись суворим цензурним наглядом за письменниками, вимагає від них писати на її замовлення, диктуючи теми й навіть думки. Вона плодила таких, з дозволу сказати, письменників, а радше ремісників, літературних найманців, яких не варто навіть називати усіх (бо це справа історії літератури), кого, можна здогадуватися, примушував себе читати Леонтович. Він обурено називає П. Панча (до речі, його твори в 50-х роках входили до шкільної програми) слугою більшовиків, який безсоромно бреше (ідеться про повість “Голубі ешелони”), обмовляючи українську армію часів визвольних змагань 1917—1921 рр. У статті, присвяченій твору І. Кириленка “Перешихтовка” (чого варта сама назва!), робив висновок, що підсовітська література — це “ політграмота, перекладена на белетристику”.Про повість С. Скляренка “Матрос Ісай” Леонтович пише, що вона “є типовим прикладом занепаду за останніх років белетристичної творчости у совітів”. Аналізуючи збірник оповідань “Вона” А. Любченка, популярного серед інтелігенції письменника, критик констатує, що “автор поміж виконанням ґрунтовної теми таки вставляє і досить часто хвалу большевизму та висловлює відданість большевицькій революції”, і робить висновок, що це вже “такий обов’язковий ритуал, накинутий урядом совітському письменству: мусить кожний автор у кожному творі, про що б не писав, час від часу приклякати совітським божкам”. (Незважаючи на лояльність до влади, ці письменники потрапили до пекельної репресивної машини.)Розглядаючи збірник оповідань “Твердий матеріал” обдарованого Ол. Копиленка, Леонтович вважає його чи не найнаївнішим серед наддніпрянських письменників, якого “так натовчено в комуністичній науці”, що він цілком щиро повірив “у корисність комунізму для всієї людности”, а тому його “нариси правдивіші від нарисів більшості совітських письменників”.Та водночас В. Леонтович спостерігав і трагедію представників українського письменства: Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Михайла Івченка, Валеріана Підмогильного (відзначив його “силу і глибину”), Бориса Антоненка-Давидовича, вирізняючи їх із сонму недолугих писак, розпізнавши їхній талант за одним-двома творами, відчуваючи радість з присмаком гіркоти, ніби прозираючи їхню дальшу трагічну долю.Літературно-критичні статті нерідко переходили в публіцистичні, бо аналізовані твори, зачеплені в них проблеми виводили на інший, позалітературний обшир.Володимир Леонтович знав про знущання над судовою системою, про правові установи завдяки повісті невігласа Л. Скрипника “Будинок Примусових Праць”, яку йому, мабуть, було огидно читати. Як правника його цікавило совітське судочинство.Різноманітні явища підсовітської дійсності потрапляли через літературні твори в поле зору обсерватора, об’єктивного, але дуже небезстороннього до тих знущань, яким було піддано його Батьківщину та її народ. Обізнаність юриста давала змогу зробити глибокий аналіз і компетентні висновки. Він бачив “жахливі знущання большевицького ладу з принципів справедливості”. Запримітив характерну для більшовизму рису — ненависть не лише до особистого матеріального статку, а й до “особистого багатства — морального і розумового”. Мав підставу написати про тупі голови, “яких, на жаль, скрізь багато, а в СССР їх старанно фабрикує пануючий там лад” (“Тризуб”, 1931, ч. 43, с. 3).Леонтович стверджував, що “большевизм — нелюдська догма, перейнята людиноненавистю”.Отже, “Літературні спостереження” — це не просто літературна критика, а гостра публіцистика, яка торкається болючих для автора тем тих фантасмагорій, в ім’я яких “роблять большевики свої жорстокі експерименти над людством” (“Тризуб”, 1931, ч. 38, с. 6). Леонтович ще 1931 року передбачив усі жахи більшовицького апокаліпсису 30-х.  І наче заглядаючи в майбутнє, застерігав нащадків: “Нарешті ж, річ відома, що ні парламентаризм, ні участь людності через представництво в державних справах без відповідного виховання громадянства не гарантують не тільки меншість, а й більшість од деспотизму влади” (“Тризуб”, 1930, ч. 36, с. 7).Гідне подиву те, що большевицьким нишпоркам не вдалося розкрити псевдонім “Давній” та розправитися з мужнім автором, який сміливо кидав в очі ворогові слова правди.Володимир Леонтович стверджував, “що СССР довів усім, пріч большевиків, а навіть, може, і декому з них, що саме диктатура пролетаріату є найгіршою, найнесправедливішою та найнестерпнішою з усіх, які були, які є і які ще будуть на світі” (1933).З “Літературними спостереженнями”       В. Леонтовича можна ознайомитися в четвертому томі його “Зібрання творів” (Київ, 2004—2006 рр.), виданому коштом онуків письменника і подарованому науковим бібліотекам усіх університетів України.Від редакції. Подається за есеєм Олени Леонтович “Окрилений Україною”, присвяченим життю і творчості В. М. Леонтовича, який “чекає” на видання у видавництві “Просвіта”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment