Йосип РЕШКО
У незалежній Україні чимало захисників російськомовного населення. Хоч більшість із них зійшла зі сцени, але поодинокі залишилися. Один із них — нардеп реґіонал Вадим Колєсніченко, який стверджує, що в Україні — “етноцид” російськомовного населення. Бравий реґіонал працює, “не щадя живота своего”. Звичайно, за такої завантаженості трапляються ляпи. Серед них є один, від якого нардеп відхрещується.
Напередодні другого з’їзду в Сіверськодонецьку журналіст Віктор Слозько надрукував інтерв’ю з Колєсніченком на сайті 4post. com.ua під красномовним заголовком “Вадим Колесниченко: “Северодонецк — “последний звонок” государству, которое завтра может исчезнуть с карты Земли!” Це інтерв’ю демонструє професіоналізм журналіста, який влучними питаннями й репліками змусив свого візаві бути відвертим. І Вадим Колєсніченко видав справжні мотиви своєї активності на мовному ґрунті, чим знову продемонстрував ставлення реґіоналів до держави, громадянами якої вони є.
Одним з основних мотивів проведення одіозного з’їзду В. Колєсніченко вважає катастрофічний стан у гуманітарній сфері через обмеження прав російськомовного населення. Реґіонал називає це “политикой этноцида русскоговорящих”. І застерігає, що з’їзд — “последний звонок” государству, которое завтра может исчезнуть с карты Земли!” На здивування журналіста уточнює: “Ну, с политической карты”. Народного депутата обурює те, що без знання державної мови “кандидатскую, докторскую защитить не сможешь!” На це журналіст слушно зауважує: “Если не в cостоянии выучить родственный славянский язык, то какой ты ученый?” Репліка влучила у ціль і зачепила самолюбство Колєсніченка, що той, не задумуючись, випалив знакове: “А почему я, имея родной язык русский, должен еще что-то учить?!” Нарешті вголос визнано те, на чому наголошували представники національно-демократичних сил: надання російській статусу державної має єдину мету — остаточне зросійщення України. Не даючи нашому “героєві” оговтатись і зрозуміти, яке важливе одкровення він озвучив, журналіст миттєво зауважує: “Не учите! Но без государственного языка не надейтесь продвинуться на государственной службе!” І тут нардепа понесло… Гнівну тираду на захист прав російськомовних закінчує ще одним одкровенням: “И я как отец своего ребенка должен задуматься: или защищать его права, или понимая, что у ребенка не будет будущего, сказать: “Знаешь что! Давай-ка будем плевать на могилы наших предков, плевать на наш родной язык, плевать на нашу историю, чтобы ты имел сытную похлебку, чтобы ты был обласкан на Банковой! Давай-ка, учи ты иностранный для тебя украинский!”
— ?.. — “Ну, не иностранный, а государственный. Но разве так мы патриота воспитаем?”
Шукати раціональне зерно у цьому немає сенсу, бо кількість суперечностей, невігластва і дикунства безмежна. Але це ключ до розуміння дій і мислення проросійських сил в Україні, таких, як Партія реґіонів, комуністів та схожих партій. Їх не турбує доля цієї Богом даної для нас землі, її історія, культура, мова. Їм вона чужа! Реґіонали і компанія завжди захищають інтереси нашого північного сусіда. Хіба можна уявити, що в суперечці між Німеччиною і Францією парламентарі захищали інтереси не своєї країни?
Основні мотиви мовних спекуляцій — досягти своїх політичних цілей та виправдати небажання чи нездатність колєсніченків, азарових та їм подібних, які працюють у державних установах, вивчити державну мову, особливо на сході та півдні.
Реґіонали з комуністами мотивують надання російській спецстатусу міфічними вигадками про якісь утиски російськомовних громадян. У східних і північних реґіонах цей міф популярний, бо шахтарям та значній частині населення, яка бореться за виживання, не до власної ідентичності…
Нещодавно Президент направив лист Прем’єр-міністрові Юлії Тимошенко, в якому наголошує, що “питання формування і реалізації державної мовної політики, неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, задоволення мовних потреб громадян України сьогодні залишаються надзвичайно актуальними”. І доручив Кабміну: “Для підвищення дієвості державної мовної політики та її координації прошу розглянути питання щодо створення відповідного центрального органу виконавчої влади, що здійснюватиме формування та реалізацію державної мовної політики”.
Але чи потрібна для цього якась міфічна надбудова, коли є норми діючого законодавства? Наприклад Конституція України (стаття 10): “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”; Закон України “Про місцеві державні адміністрації” (стаття 2): “Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують: 1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня”; Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року 10-рп/99: “Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України)”.
Хіба недостатньо повноважень у Президента для забезпечення повноцінного функціонування української мови як державної на всій території України? Може, варто викликати до себе голів обласних державних адміністрацій, запросити Прем’єр-міністра і віце-прем’єрів, обговорити проблему та видати указ про усунення всіх порушень у мовній сфері впродовж певного періоду, після якого застосовуватимуться суворі санкції до керівників, у відомствах яких не вжито відповідних заходів.
Зобов’язати Кабмін закласти в Держбюджет гроші на школи з українською мовою навчання в усіх обласних центрах сходу та півдня України на зразок української гімназії у Сімферополі, в якій конкурс для вступу на одне місце — вісім(!) учнів.
Контроль за виконанням указу доручити Секретаріату Президента, щоб Віктор Балога і його підлеглі хоч щось корисне зробили для держави.
Не треба представникам національно-патріотичних сил бігати на різні ток-шоу, щоб вести безплідні дискусії з колєсніченками, чечетовими, табачниками, богословськими… За 14 років спекуляцій на мовному ґрунті списано сотні тонн паперу, проведено нескінченну кількість “круглих столів”, конференцій, семінарів. Творчі спілки, громадські організації, державні структури втягнуто в цю псевдороботу, вони безрезультатно витрачають значні кошти та людські ресурси. Можна створити й серію телесюжетів на мовну тематику, залучивши професійних журналістів та режисерів, і на конкретних прикладах спростовувати міфи про утиски російськомовного населення. Та найбільше впливає на свідомість людей сміх, зокрема саркастичний. Колєсніченки давно заслуговують, щоб їх висміяли, щоб їхні “одкровення” стали тавром для проросійських сил. І про досвід української гімназії у Сімферополі та про всі перепони, які створює влада Криму для відкриття подібних навчальних закладів на півострові, повинен знати кожен.
У нас немає проблем, які не можна розв’язати, є недолугі керівники та виконавці на всіх рівнях. Час зосередити зусилля і талановитих людей, які без самомилування на публіку здатні професійно й оперативно працювати на благо країни.