1 квітня минуло 170 років з дня народження Василя ТАРНОВСЬКОГО, видатного мецената, чия безцінна колекція українських старожитностей, усупереч його волі, виявилася розпорошеною по світах.У Чернігівському державному історичному музеї ім. Василя Тарновського відкрито виставку “З Шевченком в серці”, де представлена Шевченкіана Тарновського. Точніше, мізерна частина цієї Шевченкіани, та й ту Музею довелося випрошувати по всіх усюдах для виставки, тимчасово, на два місяці. Випрошувати… свої колишні експонати. Що ж трапилося з унікальною колекцією українських старожитностей родини Тарновських?
Петро АНТОНЕНКО Старовинний шляхетський рід Тарновських веде початок з ХІІІ століття. 1824 року Григорій Тарновський отримав у спадщину від свого вітчима маєток Качанівку (нині Ічнянський район на Чернігівщині). Це була велика дворянська садиба з чудовим палацом і садом.
Григорій Тарновський був не лише багатим землевласником і одним з зачинателів цукроваріння в Україні, а й високоосвіченою людиною, палким шанувальником мистецтва, української старовини. Він перетворив сад маєтку на один із найбільших у Європі ландшафтних парків, упорядкував рукотворні озера, збудував поруч з палацом церкву. Качанівка стала справжнім осередком духовності. Тарновський підтримував молодих українських митців, високо оцінив талант Тараса Шевченка, купив у нього полотно “Катерина”, започаткувавши цим багату Шевченкіану Тарновських. Бездітний Григорій Тарновський заповів Качанівку своєму племінникові Василю, який по смерті дядька 1853 року на 13 років став власником маєтку. Василь Васильович Тарновський (старший) також був освіченою людиною, разом з Гоголем закінчив знамениту Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (нині — Гоголівський педуніверситет), дружив з видатним письменником. Після смерті Василя 1866 року Качанівку успадкував його син, теж Василь Васильович Тарновський (молодший). Він продовжив справу батька і його дядька. Качанівка була справжньою Меккою для духовної еліти. У родині Тарновських, за тогочасним дворянським звичаєм, існував альбом для почесних гостей. Цей альбом зберігся, і сьогодні він окраса Чернігівського музею ім. Тарновського. У ньому близько 600 автографів: Шевченко, Гоголь, Глінка, Рєпін, Врубель, Ге, Гулак-Артемовський, Костомаров, Куліш, Яворницький, брати Маковські, а ще — Скоропадські, Милорадовичі, Ґалаґани, Кочубеї.У родині Тарновських панував справжній культ Шевченка. Василь Тарновський (молодший) також був пов’язаний щирою дружбою з Кобзарем. Продовжував збирати його художні роботи, автографи. А дізнавшись про руйнування могили Тараса в Каневі, зокрема, про те, що поламано дерев’яний хрест, на власні кошти впорядкував могилу і встановив на ній хрест і чавунний барельєф поета за ескізом, який виготовив сам. Не без впливу Шевченка Василь Тарновський (молодший) активно почав збирати українську старовину. У нього була величезна колекція унікальних речей. Разом із багатющою бібліотекою і колекцією картин, започаткованою ще старшими Тарновськими, все це складало надзвичайну цінність.Наприкінці 1896 року Василь Тарновський дарує своє безцінне зібрання Чернігову, щоб колекція була цілісною і склала основу доступного для громадян музею. Губернська земська управа з вдячністю прийняла дар, вирішивши виділити приміщення, створити такий музей і назвати його іменем Тарновського. Управа зазначила, що “за цінністю та важливістю колекцій і за кількістю та повнотою їх музей пана Тарновського не має собі рівних на півдні Росії”.По смерті Тарновського 1899 року все його зібрання за заповітом перейшло місту Чернігову. Уже 1902 року новостворений музей відчинив двері для відвідувачів. У ньому було кілька відділів: давньої історії, княжої доби, козацький (найбагатший відділ). Серед експонатів були церковне вбрання видатного духовного, політичного, культурного діяча, архієпископа Лазаря Барановича, шаблі Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Зібрання образотворчого мистецтва містило портрети князя Костянтина Острозького, його сина Костянтина й синової дружини Софії (уродженої Тарновської), гетьманів Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Виговського, Мазепи, Тетері та інших видатних людей. У Шевченківському відділі були рукописи, автографи, щоденник поета, його картини, малюнки, гравюри, особисті речі. Спокійне життя музею тривало менше двох десятиліть. Жовтневий переворот, громадянська війна, анархія і безвладдя — усе це він пережив. Ось доповідна записка директора музею, відомого громадського діяча, просвітянина Івана Рашевського губернському комітетові охорони пам’яток історії. Він пише, що 17 травня 1919 року о 2 годині 20 хвилин дня четверо озброєних револьверами чоловіків увірвалися до музею, зв’язали сторожа, розбили вітрини й винесли багато експонатів. Серед них — три булави, вісім перначів, особисті речі св. Дмитра Ростовського, гетьманів І. Мазепи та І. Скоропадського, багато коштовностей. І це лише одне пограбування! 1932 року було утворено Чернігівську область та обласний комітет компартії. Для нього відібрали будинок музею. Експонати викидали мало не на вулицю. Ось що пише виконувач на той час обов’язків директора музею Григорій Іллюченко: “З нами поводилися, як завойовники із завойованими. Музейні експонати виривали з рук співробітників зі словами: “Це ми забираємо собі”. 1933 року за наказом тодішньої харківської столичної влади Шевченківське зібрання Тарновського забрали до Харкова. Після повернення столиці до Києва воно перекочувало туди й було розпорошене. Значна частина потрапила до фондів Національного музею Т. Шевченка та Інституту літератури АН України.Чергове розграбування музею сталося під час окупації Чернігова фашистами. В евакуацію на схід вдалося вивезти лише половину з 60 тисяч експонатів музею та три з сорока тисяч книг. Приміщення музею постраждало від бомбардування й пожежі. Майже все, що не вдалося евакуювати, зникло, було розграбоване, опинилося в німецькій комендатурі. Після окупації вивезені в евакуацію експонати (звісно, не всі) повернули в місто. Але на цьому страждання музею Тарновського не завершилися. 1953 року готувалися до відзначення 300-річчя так званої Переяславської ради. За наказом влади з музею Тарновського вилучили для музею в Переяславі булаву і шаблю Богдана Хмельницького. Начебто тимчасово. “Тимчасове” розтяглося на десятиліття, а 1990 року ці безцінні реліквії нашої історії з Переяславського музею викрали. В зібранні Тарновського був годинник Григорія Сковороди — чи не єдина особиста річ знаменитого філософа й письменника, що дійшла до нас. За розпорядженням влади годинник вилучили й передали Сковородинівському музею.Так було “пошановано” видатного українця Василя Тарновського, який заповів справу свого життя — зібрання старожитностей — зберегти як цілісну колекцію. Що робити сьогодні? Звичайно, важко ставити питання про повернення реліквій звідти, де вони перебувають зараз. Приміром, випрошених для згаданої виставки оригіналів офортів Шевченка з Національного музею Кобзаря чи експонатів з Інституту літератури, Національного художнього, обласних музеїв. Але варто прислухатися до пропозиції директора Чернігівського історичного музею Сергія Лаєвського. Він пропонує скласти каталог розпорошених по світах старожитностей великої колекції Тарновського. Невже нецікаво хоч знати, що ми мали, що втратили, що ще можна відшукати? На згаданій виставці є два подібні каталоги. Один з них, складений на початку ХХ століття, — загальний каталог колекції Тарновського. Інший — каталог друкованих видань Тарновських, який склав видатний просвітянин і письменник Борис Грінченко. До речі, і сам Василь Тарновський (молодший) був активним діячем “Просвіти”.Працівники Музею з побоюванням чекають завершення реставрації Палацу Кирила Розумовського в Батурині. Адже в тому палаці пропонують створити Музей державності України (музей козацтва, гетьманства). Дуже гарна ідея. Але щоб не надумалася наша влада наповнювати новий музей за старими рецептами, витрясаючи реліквії з існуючих музеїв. Це, звісно, простіше, аніж ставити перед Росією питання про повернення численних українських історичних реліквій, які впродовж століть вивозили з України. Або поцікавитися, що й звідки осіло в приватних колекціях олігархів, особливо враховуючи обкрадання музеїв, архівів, галерей. Доброю пам’яттю родині Тарновських було б нарешті завершення відновлення знаменитої Качанівки. Їй хоч і надано статус Національного заповідника, зараз сумно дивитися на цей осередок українського духу.Триває нескінченна реставрація палацу Качанівки. Половину його, як і обіцяли, відреставрували меценати з Німеччини, а реставрація другої половини, покладена на нас, так і завмерла. Далеко не в ідеальному стані велетенський старовинний ландшафтний парк. Час би вже нам, шануючи пам’ять таких видатних українців, як Василь Тарновський, навчитися берегти справу, якій він віддав життя — нашу історичну пам’ять.
