ДО СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКОЇ — ПО ВОДІ

Людмила ЯНОВСЬКАЦі дві кам’яниці я побачила на картині Віктора Йови — нині вже покійного художника, краєзнавця, засновника і колишнього директора Бориспільського державного історичного музею. На полотні вони скидаються на рештки фортеці, вежі чи старовинного замку. І ховають за своїми стінами таку ж таємницю, як і каравела в степу чи в пустелі. Бо самотньо стоять посеред води, а землі під собою мають стільки, щоб уміститися на ній. Це Спасо-Преображенська церква та її дзвіниця з Гусинців, уже неіснуючого села у Бориспільському районі на Київщині. Рукотворне чудовисько на ім’я Канівське море проковтнуло його в сімдесяті роки минулого століття. А ось намолений ще з 1812-го, відколи існує цей храм, шматок ґрунту вода обточує з усіх боків уже майже сорок літ, але перелитися через поріг церкви щось їй не дозволяє…Не змогла і я, увібравши поглядом це загадкове зображення з лаконічним написом “Вандалізм”, просто так зберігати його в душі й не зазирнути в середину цих кам’яниць, не обдивитися їх. На зворотному боці, невидимому на картині, моя уява приліпила до церковної стіни хижку єдиного жителя затопленого села, який нікуди не виїхав. І відростила йому — дідові, якому вже нібито під дев’яносто, — довгу білу бороду. Мешкав разом з ним старезний гусак — його пташиний П’ятниця, але невідомо, чи обидва живі досі.Почерпнутого з переказаних оповідок бориспільських мисливців, які полювали у тому краї, було надто мало, щоб добратися до Преображенської церкви їхнім шляхом. А щоб постали переді мною Гусинці, а вже потім вода на тому місці, де було село, я спочатку розпитала його колишніх мешканців, що з’явилися на світ у різних провулках ХХ століття. Їм судилося знову стати односельцями, але в іншому краї.Розмовляючи зі мною, 98-літня Ганна Парпалій невимушено вплела у свою розповідь іншомовне слово “прейскурант”: цінник носили в Гусинцях по хатах, щоб люди купили швейну машинку “Зінґер”. Та не лише це згадалося їй із дуже далекого дитинства. “Дивись, Галько, отуди, в яму, — вказав їй, малій, батько у церкві, де 1914 року зривали стару підлогу й настеляли нову. — Що ти побачила?” Тримаючись за батькові штани, вона боязко зазирнула вниз і відповіла: “Блискучі чоботи”. То був речовий доказ сільських чуток про родину поміщика Гусинського, який, як стверджують найдавніші документи про Гусинці, спорудив тут спочатку цегельний завод, а потім, 1812 року, церкву та дзвіницю. У лакованому взутті, казали люди, пан поховав у склепі свого сина, який впав із коня. Згодом сам захворів і помер. А перед смертю подарував Преображенську церкву “обществу” (так Ганна Пилипівна назвала сільську громаду). Бо хоч зводив її власним коштом, будувати допомагали селяни. Так всохло в сільському генетичному саду першої половини XIX століття родинне древо поміщика Гусинського, про що й нагадали, блиснувши дівчинці з потойбіччя, останні чоботи панича. Племінниці Ганни Парпалій, Ніні Павленко, запам’яталося, як 19 серпня, на храмове свято в Гусинцях, до Преображенської церкви з навколишніх сіл з’їжджалося багато люду з повними кошиками яблук і груш. У селі радісно висвистували глиняні коники, яких накуповували дітям коло храму разом із цукерками.Повертаючись після уроків додому, Ніна не заходила до хати, як усі, а жбурляла з порога портфель, ставала на руки і, перекидаючись через голову, опинялася коло столу. Мати лякалася: “Голову скрутиш!” Баба Христя застерігала: “Ой, поламаєш кістки!” Діти називали її дівчиною без кісток. Фотознімки її трюків висіли у школі на стендах. Риби в річці було хтозна й скільки. Ніна малою заганяла її, немов курчат до загороди, у неводок, який мама з тіткою тягли понад берегом. Запливали в ту нехитру пастку карасі, лящі, лини, щучки. По долівці в їхній хаті одного разу повзали здоровенні в’юни, а якось уранці скрізь порозлазились раки, налякавши маму. Від її зойку Ніна й прокинулася. Такі гостинці висипав їм з порога братів друг, що працював у Ржищівському рибгоспі поруч з Гусинцями.У Ніни Ігнатенко спогади про Гусинці зовсім дитячі, бо в рідному селі прожила тільки тринадцять років. Коли корова телилася взимку й телятко забирали до хати, дівчинка мала не проґавити, як воно кудись схоче, і вчасно підставити палицю з прибитою на кінці коробочкою. Улітку доглядала квочку з курчатами. “Ні кроку з дому!” — наказувала мати, женучи на пасовисько вуличну череду. А саме того дня о п’ятій вечора в клубі кіно “Де Архімед?” Ніна одягла найкращу сукню, приколола до неї брошку, у рожеву сумочку насипала насіння — і до сусідки Приймаченчихи. Роз’яснила бабі, де ключ від хати, про мішок із пшоном на печі й баночку біля нього: “Наберете й насиплете квочці, а я пішла до клубу!” Був їй тоді Архімед: у напівтемному залі хтось раптом підняв угору за комір… То мати вже пригнала корів, а у дворі не застала ні квочки, ні доньки.“Ніно, заспівай!” — гукали сусідки з городів. І вона, сидячи на паркані, виконувала замовлення: “Туман яром”, “На позицию девушка провожала бойца”.Гарячим, як у Каракумах, піском, перебіжками від одного кущика до другого, босоніж діставалася кручі, на якій виглядала з базару маму. Дуже подобався запах новеньких книжок, які вона привозила. Перечитувала їх ще до 1 вересня. Як заливала село повінь, школи діставалися у човні. Сковував річку й озера мороз, із санками (спускалася на них із невеликих піщаних пагорбів) ходила льодом у Ржищів купувати “морські камінці” й горошок. Улітку пасла худобу в урочищі Домаха, де трава в лузі по пояс, а таких ромашок, як там, більше ніде не бачила. Пригнавши корів на водопій, спостерігала за пароплавами, що пропливали по Дніпру.Із Гусинців Ніна з родиною виїхала після закінчення 6 класу. Перед виселенням почула, як батько сказав матері: “Далеко не поїдемо, житимемо у Сошникові”. “Ура! — закричала Ніна. — Там же три церкви!” Вона дуже любила співати з тітками, коли храмували у них родичі. Чогось тоді не надто переймалася тим, що покидала Гусинці назавжди. Раділа: в Сошникові знайде нових друзів. Через два роки, 1969-го, лісгоспівською машиною їхала в Гусинці до тітки, материної сестри, яка ще там лишалася, із дерев’яним ящиком (умисне зробив батько), щоб скласти в нього останки родичів, бо розкопували кладовище. Чоловіки, які допомагали місцевим, розповіли, що незадовго до Ніниного приїзду підняли з могили дубову труну. Відкрили віко й побачили бабусю, що лежала в полотняній сорочці й корсетці, з зеленим бантом під шиєю, немов учора похована. Та на повітрі через п’ять хвилин розсипалася на порох… Де поховані дядина й Нінина сестричка, що задушилася в пуповині, вказали одразу. А ось могили баби й діда, які померли від голоду 1933-го, тітка довго шукала, міряючи кроками: “Наче отут…” Врешті викопали якісь кісточки, а чи їхні? Із ящика перепоховали потім усіх в одній могилі у Сошникові.Микола Кубрак — єдиний житель Гусинців, який нікуди не переселявся. Це 90-літній дід з білою бородою, хоч значно молодший на вигляд. У Ржищеві мешкають дві його доньки, два онуки й четверо правнуків. Такої ж міцної статури, як і господар, простора дубова хата, яку збудував у зруб 1895 року його дід Степан. Тоді вона була під соломою, а нині — під шифером, і прослужить ще не один десяток літ. Дубові поряд з нею вже понад 160 років. Микола Опанасович, колишній лісник, тримає чималеньке господарство: корову, свиней, овець, птаство. Оселя його на “материковій” частині колишніх Гусинців, на кутку Горби. Сюди, на “кошару”, сусіди щороку звозили худобу перед повінню. Неподалік Горбів куток Оврами: тут в одноповерховому будиночку, який був казармою, потім початковою школою, нині невеличка база відпочинку, де можна орендувати човен і переночувати. Кутки Кулидиха, де жила Ганна Парпалій з родиною, і Хутір, де було дворище її матері Христі Дрок, визирають з Канівського водосховища острівцями, заросли кущами. Розтанули під водяною товщею і гусинські озера: Демидове, Зимнє, Мачули, Коноплячка, Гниляки, Панське Болото…З Миколою Опанасовичем попливли затопленою дорогою до Села — центрального кутка Гусинців, від якого залишилася на острівці Спасо-Преображенська церква та її дзвіниця. У ній вінчалися батьки Миколи Опанасовича і Ганна Пилипівна Парпалій із першим чоловіком. У дівоцтві вона ходила на службу щотижня. Перед війною з храму зробили військовий склад. За окупації відправи відновили.Ніна Ігнатенко востаннє була на службі в рідній церкві п’ятирічною дівчинкою на Спаса. Школяркою ходила сюди на фізкультуру як у спортзал. “Раз, два, три!” — лунав голос учителя. Учні стрибали. Хлопці бігали східцями на крилас, де колись стояла півча, знайшли там якось скриню і розкидали з неї рушники, чорні та вишневі квітчасті хустки, якими раніше застеляли підставки для Євангелії…2002 року Ніна Ігнатенко була у рідному храмі посеред води на тригодинній літургії: Спасівську відправу здійснили священики й монахи Іонівського монастиря. Співала півча, тремтіли вогники на свічках, літали над головами ластівки. В один із входів кроною “виповзло” на двір дерево, корінням зачепившись у тій ямі, де колись був склеп панича Гусинського.Ми переступили поріг Спасо-Преображенської церкви разом із Миколою Опанасовичем Кубраком. Цей кремезний чоловік не доживає свого віку коло того, що зосталося від рідного села, а ніби охороняє його від Лети, живучи повнокровно, господарюючи на своєму обійсті по-справжньому, як це робили його діди-прадіди. Моторошно бачити у храмі, де ще з 1812 року перебувало на службі Божій багато людей, навкруг себе не фрески й ікони, а голі стіни з безліччю видряпаних написів “Тут були…” чи “Свєта + Коля…” Скількох же немовлят тут охрестили, пар обвінчали, які сокровенні молитви злітали до небес, які сповіді…А вже кілька десятиліть ревними парафіянами Преображенської церкви були тільки вітри, дощі, сніги і птахи, що потрапляли сюди крізь дірки, якими світилася вона, самотня й загадкова, на острівці посеред води… Але зажевріла надія: зустріли ми в церкві молодого й енергійного отця Варлаама з Видубицького монастиря з кількома реставраторами. Він повідомив, що за кілька років храм повністю відремонтують, а на Горбах зведуть чернечий склеп. Уже зараз у церкві затишніше: засклено вікна, з’явилися двері, відштукатурено баню.Шкода, що Гусинці з пастки Канівського водосховища ніхто не визволить. Пам’ятаєте в Олександра Довженка: “Навіщо ж складні, архаїчні, божевільно дорогі гідроелектростанції, електрогіганти на прекрасних ріках? Ці затоплення міст і сіл?”Навіщо? Про це запитувала себе малою і Лідія Кубрак, донька Ганни Парпалій, коли у двір її баби 1937 року прийшли якісь люди і сказали: “Завали, Христе, свій погріб, то ми дамо тобі 5 соток землі”.Ніні Ігнатенко рідні Гусинці сняться: без жодного вогника, темними, безлюдними, похмурими. Іноді вона подумки обходить увесь куток Горобіївку, не минаючи жодного двору, затримується біля своєї хати неподалік піщаної гори. Чи піднімається на прибережну кручу, де маленькою якось стояла зі старшою сестрою Уляною і дивилася, як стріляють на острові, де знімали фільм за твором Олександра Довженка “Повість полум’яних літ”. Їм здалеку гукали у мегафон: “Женщина с ребенком, уйдите из кадра!”Однак душі тих, чиї пуповини загубилися разом із затопленим рідним селом, із кадру туги за ним ніяк не виходять. І до своєї Спасо-Преображенської церкви тільки пливуть, бо іншого шляху немає, а ходити по воді вміє лише Ісус Христос…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment