В історію просвітянського руху вписано сузір’я імен талановитих українців, які будили національну свідомість, підтримували українську мову і культуру, пропагували духовну спадщину народу. “Просвіта” у всі часи була осередком національного життя, і її діяльність у різних сферах — науковій, культурно-освітній, популяризаторській — приваблювала багатьох, хто усвідомив себе справжнім українцем. До них належить і кременчуцька просвітянка Тамара Гупало.
Тамара ГУПАЛО, член “Просвіти”, м. Кременчук Полтавської обл.Родом я з Шевченківського краю. Народилася в Смілі Черкаської області. У війну мої батьки переїхали з дітьми у Веселий Кут Кіровоградської області. Тут серед чудової природи, поблизу Чорного лісу, минули мої дитячі та юнацькі роки.
Любов до природи, рідної землі передалася мені від далеких предків — землеробів-оріїв. Мій дідусь, орендуючи ґрунт у пана, перетворив його на райський куточок. Посадив з дітьми великий садок. На одному дереві росло кілька сортів яблук чи груш. Щеплення робив власноруч. Від батька він отримав у спадок скриню книг із землеробства та садівництва. Листувався з Іваном Мічуріним. А скільки квітів росло в саду! Особливо багато було сортів троянд. Мама розповідала, як вони оберігали диких тварин, у зимові місяці підгодовували їх. Звірі, не відчуваючи страху перед доброзичливими людьми, підходили до їхньої садиби. Пригадувала, як цілий виводок лисичок спускався до них з гірки, ніби пустотливі діти. Про ставлення Гупалів до природи можна писати поеми.Тож, мабуть, невипадково після закінчення Веселокутської семирічної школи я вступила до Знам’янського агролісомеліоративного технікуму. Після закінчення три роки працювала бригадиром-агролісомеліоратором. Кажуть, що людина, яка посадила хоч одне дерево, недаремно прожила на світі. Я ж залишила на землі не одну лісову смугу. Невдовзі я стала студенткою Черкаського педінституту, який закінчила з відзнакою. Деякі події в моєму студентському житті стали знаковими, сприяли моєму формуванню як свідомої українки.Пам’ятаю, в обласному театрі йшов концерт найкращих колективів Черкащини. Добродушний контролер пропустив мене на балкон без стільців, де вже було кілька знайомих студенток із нашого гуртожитку, які, як і я, прибули з колгоспу. Стоячи, слухали ми пісні та поезії про Леніна, партію, комсомол, про щасливе життя, яке дала нам радянська влада. Святкова музика полонила переповнений зал. Та ось урочисто-офіційну частину концерту змінила народна пісня. Полинули мелодійні звуки оркестру, і на сцену випливли в українських національних строях стрункі дівчата, виконуючи хоровод “Марина”. Мені завжди були милі наші народні пісні, більшості з яких, навіть жартівливим, притаманні відтінки суму. Наспівувала їх мама, ровесниці. Та й Україна без пісні немислима. Але цього вечора “Марина” настільки зачарувала мене неземною мелодією, яка яскраво променилася романтикою української минувшини, що я відчула себе в іншому світі. Може, то відгукнувся голос крові моїх запорізьких предків, а може, мотиви Шевченкових поезій про славну козаччину, що, спливши у пам’яті в ці хвилини, навіяли таке видиво. Не знаю. Та бачила я не сцену, а квітучу галявину в зелених обіймах гаю, на якій дівчата вели танок, перенеслася у ті часи, коли вони ще втішалися козацькою волею, первозданними звабами рідної природи та високоморальними звичаями. Замріяний гай, мальовнича галявина і дівочий хоровод — усе творило незабутню симфонію краси. Хоч я стримана, але мимоволі вирвалися слова: — Чи є щось на землі краще за українську пісню, за наших дівчат, за мою Україну? Я щаслива, що народилася українкою! Моє останнє слово збіглося з гучними оплесками, якими зал вітав артистів. Аплодувала щиро і я. Та коли оглянулась, то побачила, що коло мене нікого нема. Мабуть, студентки мої слова сприйняли як крамолу і вирішили зникнути, щоб не бути свідками “неблагонадійних” висловлювань. Адже не годилося у той час виявляти більше любові до рідної Батьківщини, ніж до спільної Родіни. Це вже пахло націоналізмом. Попри естетичні уподобання, я ще вважала себе наскрізь совєтською і, напевно, забула б про цей випадок. Та невдовзі стався другий.У вихідні я поїхала до батьків у село. Відвідала колишню однокласницю, яка завідувала місцевою бібліотекою і навчалася заочно. А в бібліотеці був ремонт. Книги стосами стояли на підлозі. Один із томів Леніна впав і лежав розгорнутими сторінками до підлоги. Я підняла, змела порох і почала читати.“Телеграмма. Саратов. Пайкесу…Временно советую назначить своих начальников и расстреливать заговорщиков и колеблющихся, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты…Ленин, 22. 08. 1918”Якось не відразу зрозуміла зміст, та в душу проникла гіркота. Прочитала знову і відчула себе окраденою. Невже той, про кого з малих літ наслухалася, що це найчесніша, найсправедливіша і найгуманніша людина, міг давати “советы” вбивати без “волокиты” невинних людей? Може, це якась помилка, подумала. Читаю інші телеграми. А там — “повесить”, “взять заложников”, “запереть в концлагерь” і т. ін. В одній рекомендується у прифронтовій смузі гнати все неозброєне населення на кулемети противника. Ось таким був цей “самый человечный человек”, якого сьогодні вихваляють комуністи.Цей день став переломним у моїй свідомості. Ні, дисиденткою я не стала, але полуда з очей спала. Тверезо почала оцінювати все, що раніше сприймала без сумніву. Згадувала розповіді матері про мого дядька Дениса Гупала, який прибув у село з Балтфлоту переконаним більшовиком, а зіткнувшись із совєтською дійсністю, розгулом терору, прозрів, став отаманом Чорного лісу і загинув за волю й незалежність рідної землі. Усе це мама розповідала під великим секретом. Говорила про те, як їх двічі розкуркулювали, вигнавши багатодітну сім’ю з хати, про страхіття Голодомору, свавілля сільських активістів, що збиткувалися над нею, посилаючи на найгіршу, найтяжчу роботу в колгоспі. Не обминула й нас, дітей, класова ненависть будівничих більшовицького ладу. У п’ятому класі вчитель-партфункціонер майже кожен урок розпочинав, гнівно звертаючись до мене: “Чого на мене так дивишся?” Він був одним із тих, хто розкуркулював мамину родину, виганяючи роздягнених на мороз, по-звірячому переслідував і тероризував малолітніх братів. Доводилося всякого зазнати, ще й бути вдячними, що нас виховують, а не вивозять у Сибір. Мовчали люди, остерігалися одне одного, щоб за необережне слово не опинитися на Соловках. Терпляче звикали малороси — українців було винищено — до большевицького імперського ярма. Сподівалися, що все зміниться на краще. Тим більше, що від з’їзду до з’їзду партія обіцяла нарешті добробут, а дотеперішні негаразди і страждання народу приписувала різним культам і можновладцям, які нібито відхилялися від ленінського курсу політики партії. А діячі культури й літератури (більшість) разом із партійними пропагандистами оспівували “щасливе” життя народу, привчали гірке сприймати солодким. Так поступово формувався гомо совєтікус. Такою ставала, відганяючи власні сумніви, і я. Знаковою подією в моєму студентському житті було знайомство з поезією Василя Симоненка — одного з найталановитіших поетів-шістдесятників, виразника прагнень рідного народу. Мені не поталанило бути на зустрічі з поетом, яку організували для студентів філологічного факультету. Розповідали, що поводився Василь скромно. І лише коли один із присутніх студентів передав записку, в якій прохав пояснити, яку Україну поет мав на увазі, читаючи вірш “Задивляюсь у твої зіниці”, він палко відповів, що Україна у нього одна. Василь, мабуть, і сам не підозрював, якою любов’ю і шаною користувалася його поезія у студентської молоді. Вірші переписували, вивчали напам’ять — особливо заборонених на той час “Монархів”, “Браму” та інші.Після закінчення навчання разом з чоловіком, а пізніше із сином я десять років працювала у гірському селищі Лопухове, неподалік Усть-Чорнянського лісокомбінату. Там познайомилася з освіченими, близькими мені за духом людьми різних національностей, які запропонували вступити у комуністичну партію. Я сумнівалася. Мені доводили, що можна бути чесною людиною і в безчесному світі, наводили приклади поліпшення добробуту простих людей. Звідки ж мені тоді було знати, що для мого добробуту “трудилися” тисячі політичних в’язнів на золотих копальнях, лісоповалах і, хоч як парадоксально звучить, на будовах комунізму від Колими до Мордовії в надзвичайно важких умовах. І серед них — цвіт української еліти: Василь Стус, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині та багато інших відомих і безіменних борців за права людини. 1975 року ми переїхали до Кременчука. Пізніше, за роки незалежності України, я намагалася більше дізнатися про поетів і письменників діаспори, твори яких в Союзі було заборонено і які розкрили мені очі на всі безчинства, що відбувалися в більшовицькій імперії. Особливо вразили вірші Євгена Маланюка. Поет прагнув, щоб український народ не залишився “без роду-племені”, щоб країну не роз’їла іржа “малоросійщини”, щоб “старший брат” не зросійщив самобутнього українського етносу. Особливо вплинули на формування мого світогляду, націоналістичних переконань провідники ОУН А. Мельник, Є. Коновалець, О. Ольжич, а також твори І. Багряного, Т. Осьмачки, У. Самчука, О. Теліги та інших. Ці величні постаті стали для мене взірцем служіння Вітчизні. Нарешті відкрили засекречені архівні документи НКВС, матеріали літературних фондів, які дали змогу з’ясувати страхітливу сутність тоталітарної системи. Завдяки письменникові Р. Ковалю дізналася про героїчну смерть свого дядька Д. Гупала і його побратимів у Лук’янівській в’язниці. Відтоді стала по-іншому дивитися на історію України, на навколишній світ.Позбувшись сумнівів, 1994 року вступила до Організації Українських Націоналістів (ОУН М), яку в Кременчуці очолив Д. Демидюк.Після втрати єдиного сина ми намагалися якнайбільше зробити на ниві української мови і слова: організовували курси з вивчення української мови в шпиталі, військових частинах. Понад десять років мій чоловік Дмитро Миколайович очолював міське об’єднання “Просвіти” ім. Т. Шевченка, міг годинами розповідати про непросту і болючу історію України. Подвійними зусиллями ми намагалися продовжити те, що розпочинав наш син, який мав талант до мов, музики та політики. А 2005 року відлетіла в інші світи і душа Дмитра Миколайовича, справжнього патріота-українця. Його справу продовжують колеги, однодумці, просвітяни, національно свідомі українці міста. І все ж, незважаючи на зусилля патріотичних сил, Україна ще не стала українською. Про це свідчать назви вулиць, символи більшовицького режиму в містах. Невже можна спокійно спостерігати, як комуністи з реґіоналами підрубують родове коріння української мови? Зате питання про зняття депутатської недоторканності й пільг опозиція в парламенті так і не підтримала. Україна посідає перше місце за кількістю дорогих іномарок і перше місце за зубожінням населення. Пережите-передумане утвердило мене в переконанні, що лише українська національна ідея, яка базується на українській національній владі, духовності, може забезпечити захист державних інтересів України. Жити краще — це добре, але не на шкоду духовності. Хочеться дожити до духовного відродження нації, побачити Україну передовою, по-справжньому суверенною державою, яка займе гідне місце в колі розвинених європейських держав. Про це мріяли борці, що загинули за її волю.
