Теодозія ЗАРІВНА «ВЕРБОВАЯ ДОЩЕЧКА»

На щастя чи нещастя, літератури виявилося достатньо, аби мої уявлення потроху обростали документами, наче тілом, поступово наближаючись до реальної картини минулого, замальовуючи у ній порожні місця, формуючи грубу плоть історії, у якій поволі починає пульсувати кров. Бачила її обриси так, ніби зріз колишнього світу був відгороджений лише тонким склом, він проявлявся і проявлявся, не відаючи сорому і страху, дозволивши мені стати мимовільним свідком.Читала спогад за спогадом, і часто земля втікала з-під ніг, бо я сподівалася всього, крім написаного. Ясна річ, усвідомлювала вже тепер своїм спокушеним численними потрясіннями розумом: людина — страшна істота, і від неї можна очікувати найдивніших несподіванок. І це з подиву вартою легкістю довело життя на моїй власній, не зовсім традиційній і достатньо болючій біографії. Як і багатьох інших, мене було не раз грубо і цинічно обдурено, зраджено, скривджено, обсміяно, дуже часто з торжествуючим усміхом усунуто з дороги. Як і чимало інших потерпілих, усе те пам’ятаю і, загалом, давно не вірю людям. Проте, зрозуміло, існували і конкретні випадки, на них цей закон не цілком поширювався, тоді дозволяла собі приємно обманюватися. Але для зовсім невеличкої групки близьких, які стали мені дорогими, не залишала підстав для фальші, уникала конфліктів, створюючи певні умови, за яких безпристрасний закон зради був майже неможливим або відсувався на невизначений період. Розумію, що існувало багато причин у час, інколи схожий на кінець світу, аби до рядів повстанців прилипли службісти, енкаведисти, професіонали розколу; в одній із наукових розвідок навіть просочилися дані секретних архівів: агентів було понад сто тисяч — по кілька у кожному селі чи загоні, тобто цілком досить, аби під маркою війська опору чинити безліч звірств, бо сільський люд дуже довірливий і надмір віруючий, а у масштабах невеличкого хутора чи району важко пройти школу підлості, якщо не брати до уваги дрібні побутові прикрості — відорати сусідову межу чи перебити півневі, що порпається у ваших огірках (а вони ледве-ледве посходили), ногу. Ну, може, ще вкрасти яких пару снопів кукурудзянки, і то не зразу пригадаю, чи часто це траплялося у нашому селі.Але заздрості, а надто постійної тяги до панування, бо, за висловом філософів, “Істина і неістина йдуть рука до руки, а за ними приховані життєві сили і воля до влади”, вже надивилася. Колись запитала одного славного актора, вродливого, незлобивого і дуже світлого, де він бере матеріал для створення таких чорних, внутрішньо потворних людей. Цілком несподівано він відповів:— Інколи зазираю в себе. Хоч би як там було, мої знання про людину склалися настільки, що від них уже неможливо відмовитися. Тобто довго вимовляю лишень одне: я повірила багатьом спогадам уцілілих повстанців і не можу з цим нічого вдіяти. Мене спочатку довго нудило, наче від крові, яка просочувалася з рядків, міг бути токсикоз. Дуже добре бачила образу кожного автора, справедливу, може, завелику, довжиною в життя, бо саме про життя у ній і йшлося. А також, маючи певну фантазію і порівнюючи цифри, уявляла, скільки людей такі історії ще написало б. Але перечитавши, що знайшлося, тепер знаю: світ тоді справді став пеклом. А в пеклі кожен урядував, як умів, і рятувався, як міг. На той час існувало багато судів, часом подвійних і потрійних: судили німці, судили червоні партизани, судили енкаведисти і судили повстанці. Я ж не збираюся нікого засуджувати. Хоч би тому, що Той, хто над нами, не рекомендує перебирати чужі функції на себе. Втім, кожен із цих судів був жорстоким і здебільшого закінчувався смертю винного (або й зовсім невинного, бо і найменша група мала свої усталені поняття провини, лише кара залишалася визнаною всіма). Життя в той час втратило усіляку цінність лише тому, що кінець траплявся на кожному кроці. Це для суддів. А для підсудних існування завжди залишалося єдиною вартісною у світі річчю.У такий спосіб ніби хочу виправдати наступні повороти власної історії. Але й на це не маю права, бо існували поза моєю волею, і навіть залишивши на папері, не здобуду ані доблесті, ані провини, бо що за відвага записати чужі свідчення чи мамині розповіді, коли свистить гірський вітер у погано причинені двері й рипить старою смерекою за кілька кроків від хати:“Звіддавна, як тільки пропав сніг і термін, ним визначений, сплив, нас, мов диких печерних звірів, охопив порив рвати усе, що в’язало із землею, ризик став гострим і неминучим, криївка давила неймовірно, змушувала задихатися не лише від нестачі повітря, а й від безвиході, від можливості щохвилини загинути. Мабуть, нас виштовхувала сама доля. Змиритися зі смертю виявилося неважко. Незмірна втома видушує з людини радість життя, дає їй якийсь нетутешній зір, особливу виняткову оптику. Дивно, але вона не пропадає з роками, навіть якщо тобі пощастить після всього лишитися на цім світі: надходить момент, і звідкись, із середини очного яблука, а може, із надр затаєної свідомості, спливає отой фільтр, і проти нього всі скарби земні — тлін. Ти ніби дивишся із глибини колишнього схрону, час вертається назад, і нема на це все ради.Однієї смоляної темної передопівночі на подвір’ї фуркнула і змовкла полуторка — вантажівка. Шофер приїхав по Козячу маму, аби везти її за кахлем, який виробляли на маленькому заводику в передгір’ї Карпат. Чи не було ближче, чи колір не підходив — але така сила влади. Поки господиня годувала гостя і помічника борщем, ми тихо перебралися у кузов і прикрилися брезентом, який лежав під ногами. Чи знав водій, що везе насправді, чи й не здогадувався, але до світанку ми загальмували незмірно далеко від рідних місць. Машина спинилася, важко гухнувши, і Козяча мама голосно попросила шофера, аби провів її по потребі, бо сама боїться. Я лишень усміхнулася — чи існувало щось у світі, чого б ця жінка злякалася? Вони подалися вбік і щезли за густими кущами. Ми тихенько зісковзнули з протилежного борту і шаснули у мокру півтемряву, завмерши, поки наша рятівниця нарешті вийшла з лісу, нарікаючи на шаргавицю і ранковий холод, легко вскочила у кабіну, тоді притюпав і шофер, гучно висякавшись, хряснув дверима, і вантажівка натужно захрипіла, рушаючи з місця. Світло за нею ще трошки поблимало поміж деревами і, поволі підстрибуючи, щезло. Нарешті ми лишилися самі: Мирон, Орест, Гроза і я, а ще Боже благословення, на яке сподівалися.Зараз, коли весна вже відчувалася невідворотно, повітря для нас було ознакою волі (хоч волею і не пахло, інакше чого ж ми кралися ночами від села до села, пошукуючи лінію центрального зв’язку), нова дійсність суворо втискалася у дорогу нам землю — люди потроху викидали з минулого життя все небезпечне, а тут знову, наче привиди з тамтого світу, — ці останні герої, із небезпекою власної й чужої загибелі саме тоді, коли, здавалося, вмирати вже безглуздо, коли врівноважився трохи народ, коли ці москалі не такі вже й страшні, якщо тихо сидіти. Мир так само заразний, як і війна. Він швидко охоплює позосталих щасливчиків життя і не хоче відпускати. Але я не мала образи ні на кого.Сама земля, з якої ми вилізли, дала нам можливість відчути, як пахне темрява, коли навіть напад голоду і болячок здавався не таким докучливим, коли, всупереч голосові розуму і набитим тюрмам, обставинам і небезпекам, що складалися і чатували за черговим плотом, ми мали б втішатися кожною хвилиною, бо ті хвилини цідилися тонко і поволі, підсушуючи десь своє джерело, так ніби хтось дуже технічно навчений потроху прикручував краник із часом, незламна сила життя і віри, ніби саме ти уцілієш у цій січкарні, розхолоджувала розум, додавала незрозумілої радості, аж інколи хотілося співати. Одного разу група наскочила на засідку (можливо, трапилися ненастирливі стрибки, які теж не бажали вмирати, тож тихенько щезли у холодній дзвінкій тиші нічного повітря, аби завтра не гибіти у якомусь кам’яному мішку районної тюрми, бо хто б їм повірив, що нас було багато, може, й цілий загін, — пуста балачка — прийшла влада однаково не любила і повстанців, і місцевих перекинчиків, насправді не терпіла всього цього народу), провідника поранили, він знепритомнів, а вже тяглося мальовниче передгір’я з його рятівними і часто несподіваними лісками, які витоптали не лише наші хлопці, а й німці, червоні партизани, поляки, румуни, новоспечені комуністи так, що, здавалося, і через роки та трава не підніметься.Ми відтягли хлопця до хати і покликали батька. І хоч командира такого рангу, як Мирон, випадкові люди не проводили, однак не було вибору, мусили за темряви потрапити у певніше місце — чим далі, тим ліпше. Господар, мабуть, переляканий зраненим сином, не подавши, проте, знаку, кинув на плечі якийсь лах і повів несподіваних гостей глухими місцинами на третє село. Я впала на кривій стежці й боляче вдарила ногу, кістка тупо тьохкала, і мені весь час доводилося стримувати сльози — нерви не витримували безконечних стресів і псувалися, мов зношені механізми. Ми розуміли, що життя незворотно змінилося, що все, чого ми прагнули, пропало і виривається безжалісно і безповоротно не тільки з рідного кам’янистого і глинистого ґрунту, а й із повітря, що всі наші найкращі хлопці вмерли задурно, не звоювавши ані України, ані навіть свідомості своїх земляків, які тепер важко дихають і на наші футерка, і на мокрі чоботи, і навіть на сліди, які залишаються на подвір’ї.Хоч я також кривила душею. У маленькій хатині з вишитими рушниками, в якій ми днювали, бо ночами йшли, господарі голосили за нами, ніби на похороні, досі чую їхні пронизливі голоси. — На кого ви нас покидаєте — на ковані чоботи освободителів? Півсела на Сибіру, а пів — на цвинтарі…— Вони сильніші нині, а тих, хто під хрестами, пам’ятайте.— Пам’ять нам не відкриє церкви, не заспіває коляди, не помолиться за померлого… Попередні забирали мову, а ці — серце.— А ви вчіть дітей, хай контрабандою переносять правду. Молоді житимуть довше, в них вкладете ваше життя, вашу душу, вашу науку… Слово тривкіше за тюрму, воно нас із вами переживе, ним можна наново засіяти і народ, і час, і саму історію… Жодне жорстоке ставлення не існує довго. Завжди знайдуться люди й обставини, які поможуть йому сконати…Мирон говорив спокійно і негучно, господарі стихали і блискучими очима дивилися на нього, мов на Месію. На світі вже давно був мир і спокій, і нікому, крім нас, тимчасових щасливчиків і останніх із могікан, не треба було йти в ніч, щоби здолати якихось кілька кілометрів до мети, якої нема, або пропасти. Ми усвідомлювали свою винятковість, просидівши немало літ у криївках різного масштабу й роду, і наша боротьба тепер полягала в обдуренні ворога, адже ані ґебісти, ані агенти у жодній довідці не подали нас як загиблих достеменно. І це насторожувало всю пошукову систему совєтів і не давало нам розслабитись ані на мить, хоч ми збивали їх з пуття, як могли.Проте мета у нас була — залишити мене у безпеці, а Миронові з хлопцями пробиватися через кордон. Покинути дитину зовсім я не могла. Ніякі слова не діяли: ані про долю вітчизни, ані про накази командування, чула їх всяких багато і мала достатньо розуму, аби бачити все власними очима, а не зором старшого за званням. На мені не було стільки регалій і гріхів, щоб комуністи аж постановили розстріляти, хоч ніхто до кінця не мав жодної певності, тим більше дружина полковника. Але сумнів я відганяла. А Мирона нічого іншого, крім кулі, не чекало. Це розуміли всі. Може, через те, що залишки непокірних потроху виловлювали: з кожним роком полювання на повстанців ставали дедалі витонченішими і хитрішими, пастки вдосконалювалися, люди зникали, як чорний березневий сніг, лиш темрява, наша мати, напинаючи покров над землею і притримуючи, мов умисно для нас, дощ чи мокрий весняний сніг, давала можливість якійсь групці вцілілих пробиватися лісами у нетрі майбутнього, аби не зоставити слідів. Але ще не все було втрачено, ще сотні й сотні криївок та бункерів останніх борців вилуплювалися з весною, зв’язок ще існував, і в ту межову хвилину перед його знищенням ми проходили і проходили, мов на шнурку над прірвою, і в тому майже неймовірному балансуванні, фантастичному та нереальному, і крилася причина того, що ще жили, що дійшли так далеко, і Бог нас боронив”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment