З РОЗДУМІВ ПРО НАШЕ ВІЙСЬКО

Юрій ЗАВГОРОДНІЙМене віддавна непокоїть, аж тривожить дражливе запитання — хто має захистити нашу Батьківщину? Тобто мене, мою родину, близьких мені друзів і всіх співвітчизників від нападів ворогів. Почастішали загрозливі заяви щодо нашої держави не останніх провідників сусідньої країни, яку називають “стратегічним партнером”. Це додає неспокою і навіть гострого болю. Болить від спостережень за сучасним розвитком моєї держави — країни моїх дідів і прадідів; болить від екскурсів у її історію, бо ж здобутків було менше, ніж поразок під час героїчної боротьби за власну гідність, за рівність між державами і народами. Прикро, що патріотичне виховання, зокрема військове, надто непомітне і малоактивне, коли йдеться про широкий загал. Воно жевріє десь на узбіччі великих свят і зовсім щезає серед буденних клопотів моїх краян — і пересічних громадян, і відомих державотворців. У вузькому колі однодумців ми постійно про це говоримо, але за палкими, хоч і  сумними водночас нашими розмовами не постає жива дія так широко й всеохопно, як би мало бути після усвідомлення гіркої істини. Мені можуть дорікнути щодо моєї активності чи й повної відстороненості від важливої для нашого майбуття проблеми. Передусім намагаюся покликати до дискусії опонентів, які можуть доказово заперечити мій песимізм і протиставити йому позитивні приклади нашої дійсності. Показове несприйняття незалежної України деяких екстремістів з непрохідних до парламенту партій — найчастіше просто піар-акція, розрахована на зомбовану з радянських часів частину електорату, бо мало хто з таких політиків насправді прагне опинитися на імперських задвірках, а не розвивати свій бізнес під захистом європейської держави. Проте в політичному запалі вони виводять своїх заанґажованих прихильників мітингувати під чужими прапорами (ідеться не про проплачені провокації, яких теж удосталь). Інколи й вони згадують про наших військовиків, особливо зі старшої генерації, намагаючись прихилити їх до своїх гасел ностальгійними спогадами. Навіть ганебну участь імперської армії у збройних конфліктах чи у справжніх війнах на теренах багатьох далеких країн подають як щемкі спогади про виконання “інтернаціональних обов’язків”. А один відставний ветеран отих війн нещодавно бідкався з українського телеекрана, що сьогодні наші військовики не мають можливості постійно набувати бойового досвіду так, як це роблять російські колеги. Гірко було слухати генерала, на грудях якого палахкотіло кілька десятків нагородних стрічок, але й радісно від усвідомлення, що нині маємо нарешті свою державу, яка не прагне загарбати й підкорити інші народи, не хоче нікого повчати чи “захищати”, що її сини не повертаються додому з якогось Афгану або Чечні у запаяних трунах! Але хіба може ствердитися вона без свідомого патріотизму її громадян та без власного патріотичного війська, яке має захистити не лише її, а й кожного громадянина зокрема? І чому досі законодавчо не уславлено тих, хто в різні часи виборював незалежність свого краю?У шістдесяті роки, коли на столичному Хрещатику існували чудові книгарні, я полюбляв порпатися у книжковому багатстві, відшукуючи щоразу близьке мені за уподобаннями, за ціною і водночас наближене до однієї з мов, якими володію настільки, що міг би прочитати і зрозуміти без особливих зусиль. Одного разу в польському відділі надибав на роман “Луни у Бескидах”, створений на основі реальних подій, в яких автор брав участь. Це художній твір, хоч і збережено справжні імена дійових осіб і подано інформацію про їхню подальшу долю. Ішлося про останній рік активного й трагічного протистояння на лемківських землях одного з куренів УПА та військових формувань регулярної армії Польської Народної Республіки.Головним для мене стали не самі сюжетні події, описані надзвичайно яскраво і правдиво. Показуючи сувору дисципліну в підрозділах УПА і майстерність її вояків у бойових діях, автор, заанґажований у своїй щирій любові до відродження величі Речі Посполитої, намагався нагадати співгромадянам про фанатизм українців у ненависті до інших народів. Обґрунтовував і виправдовував операцію “Вісла”. Тодішня комуністична цензура дозволила продавати в Україні таку книжку, щоб місцеві поляки знали, що їм з українцями ніколи не порозумітися. Ця книжка мала б розпалювати антиукраїнські настрої поляків в Україні, хоч читали її також українці. І це було прорахунком спецслужб тодішнього СРСР, бо цінним для мене й українського гурту була лінія про історію створення УПА, її структуру військову, політичну й господарську, чисельність з усією інфраструктурою, без якої не може існувати жодна армія. Я тоді вперше дізнався, що Українська Повстанська Армія складалася не з розрізнених партизанських загонів, а була потужним військовим формуванням, мала військові старшинські й підстаршинські школи, зброярські, медичні, господарські та інші підрозділи. Вона користувалася беззастережною підтримкою народу, хоч у її лавах боролися представники різних націй. А мене, тоді ще молодого випускника будівельного інституту, який нещодавно вивчав на військовій кафедрі саперську справу й фортифікаційні дисципліни, вразили відомості про інженерні частини УПА та типові проекти бункерів і схронів, які не можна було повторювати у межах одного району, щоб не демаскувати входи-виходи до інших.У більшості громадян досі побутують ще радянські комуністичні догмати щодо будь-чого з української історії. Йдеться навіть не про українські витоки Трипільської культури чи Антську державу, а про ближчі до сьогодення роки ХХ століття, коли постала УНР. Юридично ніхто не скасовував її суверенності, досить прочитати Конституцію УРСР, де йдеться про суверенну державу в складі СРСР. Ризьку мирну угоду 1921 року УРСР підписувала саме як правонаступниця УНР. Чому ж ми відсвяткували лише 16-ту річницю державності? Більшість нашого населення під впливом радянської кінострічки “Богдан Хмельницький” щиро вважає, що Запорозька Січ з усіма її адміністративними, церковними й освітніми структурами на величезній території була не першою демократичною республікою в Європі (за висловом Карла Маркса), а лише притулком для волоцюг, які постійно пили-гуляли, хоч і мріяли на хмільну голову про “возз’єднання з братнім російським народом”. І на всю ватагу було приставлено одну-єдину “особу духовного званія” — дяка, який теж не просихав од пиятики. Хіба не деформують свідомість молодого покоління постійні повтори радянських фільмів про події визвольних змагань 1917—22 років, де вояків армії УНР показують невдахами, а у повстанських загонах начебто переважали декласовані елементи чи справжні дегенерати. Надто часто займають ефірний час “кіношедеври” на кшталт “Весілля в Малинівці” чи “Думи про козака Голоту”, де навіть українські дітлахи допомагають рятуватися посланцеві Леніна від українських “бандитів”. Що вже казати про правдиве відображення героїчної боротьби УПА за незалежність України! Більшовицька імперія як спадкоємниця царської зробила належні висновки з українізації полків, дивізій і корпусів чи Чорноморського флоту під час революційних подій 1917—18 років. Саме тому в СРСР українців розпорошували у військових частинах якомога далі від кордонів України (Північ, Балтика, Сибір, Далекий Схід тощо). Сьогодні можна лише шкодувати, що сприятливими обставинами свого часу не скористалася Центральна Рада, як і з приводу того, що не зробили належних висновків з історії створення справді української армії. Можна лише картати себе, що обираємо до Верховної Ради (як і рад усіх рівнів) не тих, що не формуємо через вибори саме українську владу, бо там завжди не вистачало і не вистачає національно-патріотичних сил.Саме тому матимемо напередодні чергових роковин відновленої держави військові частини з уламків колись могутньої наступально-агресивної, а не лише оборонної потуги СРСР. Історія, військові традиції, статути й нестатутні стосунки — ніщо не змінилося за ці роки. Сумно, коли розповідають про ганебні події в українських Збройних силах. У другій половині ХХ століття на Землі постало понад сто незалежних країн, які по-різному звільнялися від імперських обіймів. Проте жодна з колишніх колоній не творила свою армію з військових формувань колишньої імперії. Україна не могла вчинити інакше на своїй території з майже мільйоном озброєних людей, переважна більшість яких (від рядових до генералів) вважала тимчасовим явищем відновлення української незалежності навіть під час прийняття присяги на вірність українському народові. Поступово скорочуючи цю військову потугу на своїх теренах, треба було водночас створювати підрозділи нової національної армії на патріотичних засадах, виходячи з  історичної узвичаєності, щоб з часом вони повністю замінили колишні радянські військові частини. Згадаймо, як протягом 1991 року з усіх усюд Росії щодня збиралися на столичному Майдані Незалежності сотні українських вояків і врочисто присягали перед киянами на вірність Україні. Та спішно перефарбована у демократичні кольори компартійна номенклатура не захотіла сприйняти щирих патріотичних прагнень звитяжців, тому більшість тих українців залишилася на російських теренах з образою. Було спотворено спробу створити Національну Гвардію, яку одразу розформували. Досі вважають “найкращим” звертанням за старою звичкою “таваріщ капітан”, а не “пане сотнику”. Вочевидь, порушую непросту проблему, і я не перший, кому вона болить. Не лише мені муляє очі генералісимус Суворов перед Військовим ліцеєм імені Богуна, бо знаємо з історії, що Суворов не лише завойовував для “матушки імператриці” нові території, а й з усією жорстокістю придушував будь-які потяги до свободи різних народів на раніше підкорених землях. У патріотичному військовому вихованні якось непропорційно схиляємося до відзначення переважно трагічних подій з нашої історії (Крути, Берестечко, Базар, Полтава тощо). Однак не варто забувати славних перемог наших попередників у відстоюванні національної гідності: Конотоп і Жовті Води, Маківка і Синюха, Хотин і морські походи Сагайдачного, його військові операції на Півночі. Богдан Хмельницький отримав золоту шаблю з рук польського короля Владислава IV саме за військовий похід на Північ. Здавна стало наче традицією описувати і в літературних творах трагічні сторінки нашої історії: “Чорна рада”, “Руїна”, “Сумерк” тощо. Надто мало творів, які могли б привабити читача так, як це робить Василь Кожелянко у пригодницьких історичних фентезі “Дефіляда” чи “Конотоп”. Але наші (чи наші?) телевізійники заполонили українські телеканали російськими серіалами на патріотичні теми лише з погляду величності Російської імперії — і давньої, і сучасної. А яким би захопливим міг бути серіал за мотивами “Козака Мамая” Олександра Ільченка! Є чимало призабутих творів української літератури —класичної й сучасної — про нашу присутність на західних теренах: чому б не згадати про європейські пригоди козацьких полків (Дюнкерк, Відень тощо)? Майже нічого не чути і про пізніші визвольні змагання, бо “прийшли володарі нові — войовники і товстосуми, і зайшлий люд з чужих країн” (Л. Костенко). Закликаю не до войовничого протистояння між опонентами, а лише до толерантного діалогу з приводу не всього військового будівництва, а до дотичної проблеми — патріотичного виховання не лише на шкільній лаві, а в усьому медійному просторі. До побудови військової доктрини незалежної Української держави мають прихиляти провідників народу досвідченіші у цьому питанні фахівці. І не лише провідників, бо до справи може долучитися кожен, хто не лише вболіває за долю своєї Батьківщини, а й вірить у її майбуття, аби нас — народу — ставало дедалі більше, а безрідного “насєлєнія” — дедалі менше (у відсотках, звичайно). Бо проблема падіння народжуваності разом зі збільшенням міграційних потоків теж становить загрозу для майбутнього України. Поки ще нас багато, і нас справді було б не подолати, аби ми не співали кожен у своєму закутку (у своїй окремій партії) “Боже, нам єдність подай!” Питання патріотичного виховання і єдності національно-патріотичних сил загострюються, на жаль, лише перед черговими чи позачерговими виборами. Мрію, що наступні вибори будуть не просто новим випробуванням народного терпіння чи його розчарування, а зможуть нарешті довести всім нам: є ще в Україні провідники, гідні свого народу, бо вони поставлять на кін замість власних амбіцій долю держави, заради якої треба єднатися під одним прапором — національним і патріотичним! Наближається час, коли “ми знову станемо народом!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment