ЦІНА ПЕРЕМОГИ

Борис МАНЖЕЛА,ветеран фронтового дитинстваКажуть, війна закінчиться лише тоді, коли буде захоронений останній полеглий воїн. Проте молох війни інколи хоронить і живих.Дядько Михайло, рідний брат мого батька і батько двоюрідного брата Миколи, був звичайною людиною, походив із давнього козацького роду. Вже 13-літнім підлітком він став до роботи, щоб хоч чимось допомогти меншим братикам і сестричкам, бо мама рано померла.У роки колективізації він як малоземельний селянин першим записався до колгоспу, бо обіцяли (і виділили) наділ землі для ведення свого господарства, де й побудував садибу. Був тихим і скромним: усі довоєнні роки провів із кіньми (був їздовим конюхом, бо любив цих працьовитих і красивих тварин).Із початком війни 1941 року всіх коней “мобілізували” на фронт, а дядька Михайла з конем Вірним чомусь не встигли.Після 7 жовтня 1941 року, коли відступаючі війська 21-ої та 40-ої армії, відходячи з тяжкими боями, залишили Білопілля, а 10 жовтня — і Суми, опинився Михайло Кузьмич у вимушеній окупації. Коня сховав у плавнях річки, зробивши примітивне укриття, а сам переховувався у погребі від німців-хапунів, хоч ті й рідко навідувалися до невеличкого хутірця. Як витримувати люті зими — знає лише дядько Михайло і його кінь Вірний. Із приходом наших військ і звільнення 3 вересня 1943 р. Білопілля від німців козак Михайло разом зі своїм другом Вірним подався до райвійськкомату. І наступного дня обох їх “постригли” в кавалерію. Навіть не встиг заїхати додому і попрощатися з дружиною та малими дітьми. Вихор війни закрутив його і закинув у білоруські болота. Німецькі війська в Гомельській області взяли в оточення кавалерійський полк, загнали в болота і там знищили його до ноги мінометним вогнем. А в цей час сниться дружині Михайла, що її любий Михайлик (так вона звала його за невеликий зріст) кличе її, простягає до неї руки, намагаючись вилізти з якогось темного болота. А тут, як на зло, жодної звісточки з фронту від чоловіка. І так аж до осені 1945 року. Старший син Миколка, якому вже й до школи час іти, все допитувався матусі: коли ж батько повернеться з війни? Його він майже не пам’ятав. Хтось передав із району чутку, що Михайла немає серед живих, бо якби був живий — подав би звістку. А тут — ні похоронки, ні листа. Хто знав, що гвардії сержанту армійської розвідки не рекомендовано було навіть писати листи.І знову віщий сон, але вже Миколці. Хлопчик бачив уві сні, як полем іде додому його батько… “Одягнувшись тепленько, — розповідає майже 70-літній син воїна, Микола Михайлович, — вийшов я з села на битий шлях, що веде від залізничної станції, і простояв, чекаючи і вдивляючись в обрій аж до обіду. Дивлюся, ідуть дорогою двоє, ніби військові, бо в шинелях. І прямують до мене. Я почав бігти до них, а за кілька метрів перед ними зупинився, бо розгубився: хто ж із них мій батько, думаю. Мабуть, той, хто у чоботях зі шпорами, бо кавалерист. Та мене виручив один із них, промовивши: “Дивись, Мишко, тебе вже й син зустрічає!” Тоді я й кинувся в обійми свого батька.— Ось і не вір снам, — промовив мій двоюрідний брат”. Після війни — знову робота в колгоспі, знову не розлучався з кіньми, якими й орали, і сіяли, і врожай звозили, бо яка там техніка… Про свої воєнні випробування Михайло Кузьмич майже не розповідав. Лише колись зауважив, що дивом виліз зі “смертельного мішка” в білоруських болотах, довго блукав лісами й перелісками, доки не натрапив на пораненого міною свого коника Вірного, якого перев’язав шинеллю, і так удвох добиралися до армійського ветлазарету № 432. 22 травня 1944 року йому присвоєно звання “гвардії сержант”, був командиром відділення частини. Визволяв Варшаву, штурмував Берлін, нагороджений двома медалями “За бойові заслуги”, орденом Вітчизняної війни, “За звільнення Варшави”, “За штурм і взяття Берліна”, “Ветеран праці” та ін.Коли ж почалася кампанія вшанування ветеранів війни, яким надавали певні пільги, звернувся колишній воїн до Білопільського райвійськкомату, щоб і йому видали посвідчення “Ветерана війни”. Показав майору свою червоноармійську книжку з печаткою військової частини, де вказано, що йому видано ще 1944 року шинель з шапкою-вушанкою, теплі шаровари й три сорочки, навіть зимові й літні онучі разом із погонами сержанта, але жодного слова про бойові дії.Це по-перше. По-друге, він і досі значиться загиблим і похованим ще в листопаді 1943 року. Тому хай спростовує те, що він не мертвий, а живий. Та й армійська книжка виписана як дублікат, бо оригінал потонув у болоті разом із речовим мішком.Усе-таки військовий квиток йому видали, спираючись на посвідчення про нагороди, але “Ветерана війни” не отримав.Зглянувшись на поневіряння фронтовика, якась жіночка з райвійськкомату порадила звернутися в архів Радянської Армії в м. Подольськ Московської області за підтвердженням. Невдовзі викликають ветерана знову до РВК. Приїздив до Білопілля вже його син, бо такого чиновницького знущання воїн не витримав — помер напередодні Дня Перемоги 4 травня 1989 року. Чиновник-майор показав увесь послужний список колишнього гвардії сержанта з його численними нагородами і пообіцяв виписати посвідчення “Ветерана війни”. Але кому? Тому й досі в багатотомному довіднику “Книга пам’яті” значиться, що Манжела Михайло Кузьмич загинув смертю хоробрих ще 26.11.1943 року і похований у селі Шацилки Гомельської області, в братній Білорусі. І ось уже 5 березня 2007 року отримав син солдата повідомлення про смерть батька від директора Меморіального комплексу “Меморіальний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років”. Текст мовою оригіналу:“Извещение НКО СССР.Ваш муж, красноармеец-стрелок Манжела Михаил Кузьмич, уроженец Сумской области Белопольского района в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге, проявив геройство и мужество, был убит 26 ноября 1943 года. Похоронен в м. Шацилки Перечского района Сумской области (помилково — треба Гомельської області, Білорусь). Настоящее извещение является документом для возбуждения ходатайства о пенсии (Приказ НКО СССР №).Куда: Белопольский РВК Сумской областиКому: Манжеле Александре Федоровне (жене)”.І все. Жодної відмітки: чи вручена ця страшна звістка і кому, коли — невідомо. Мабуть, на щастя, вона й не була вручена, бо дружину воїна ніхто й не шукав. Взяти до війська — взяли, вбили, поховали, а ось повідомити — духу не вистачило. Та солдат вижив усім смертям на зло. Похоронка на його брата, Наума Кузьмича Манжелу, вбитого ще 1940 року під час фінської кампанії, теж ішла аж до 23 червня 1950 року. Ось така була статистика на фронті.Досліджуючи родовід, я встановив, що під час Другої світової поклали голови тридцять моїх родичів (майже все чоловіче плем’я родини!). Із тридцяти загиблих на війні лише десять осіб поховані у визначених місцях, а двадцять досі залишаються зниклими безвісти.Характерно й те, що всі тридцять загинули за межами України: в Росії, Білорусі, Литві, Угорщині. Подумалося: а хто ж захищатиме тепер Україну, нашу землю? Питання не риторичне!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment