До 60-ліття трагедії етнічних українців Польщі
Василь АНТОНІВ,академік, м. МоскваУ Західній Галичині, де споконвіку жили лемки — талановита, працьовита, вільномовна етнічна група великого українського народу, — недалеко від теперішнього кордону Польщі зі Словаччиною, у хвойному лісі бере початок річечка Ославичка, що впадає в Ославу. Ще зовсім недавно (60 років тому) вздовж берегів Ославички лежало чудове лемківське село з дзвінкою назвою — Ославиця. Сонячним промінням і теплом світиться це слово, в ньому душа, серце і розум наших далеких предків. У чарівній долині річки Ославички в гармонії з природою тисячі років жили люди, славили Бога й рідну землю, зігріваючи її своєю працею, сповідуючи силу Сонця. Ото й назвали вони річечку — Ославичка, річку — Ослава, а село — Ославиця. Лемки — автохтони, вони ні звідки не прийшли, а завжди були на цій землі.
У XX столітті Лемківщиною прокотилися криваві хвилі двох світових війн. Горіли села, лилася кров, гинули люди, але після Першої світової війни земля швидко загоїла рани. Друга світова залишила набагато глибші й кривавіші сліди. З лемківських міст і сіл німці вивезли багато молоді. Пізньої осені 1944 року фронт перекроїв село Ославицю. Верхню, південно-західну частину контролювали німці. Вони розташувалися в окопах і землянках уздовж завчасно приготованої словаками лінії оборони, відгородженої спереду колючим дротом та смугою замінованого поля й берегами річечки Ославички. Передові частини червоних військ розмістились по хатах у нижній, північно-східній, частині села. Інколи для харчування вони брали у людей вівцю, теля, корову. Фронт у селі стояв довго, майже два місяці. Час від часу німці обстрілювали околиці нижньої частини села з мінометів. Уночі зависали вогняні мережі запальних куль та спалахи ракет. В одну з таких ночей німці запалили нашу й сусідню, стрийкову, хату, що стояли близько до їхньої лінії оборони. Восени дерев’яна лемківська хижа під солом’яною стріхою готова до зими: загати з трьох її боків туго набиті запашним сіном, необмолоченими снопами, дервітня переповнена заготовленими на зиму дровами. Така хата швидко спалахувала, і загасити її неможливо, та й нікому. Тато тільки встигли винести дітей, вивести зі стайні коней і корів та відчинити курник. Ще звечора наша велика родина (четверо дітей, тато, мама і бабуся) мали все, щоб у теплі й достатку перезимувати, дочекатися весни, зорати й засіяти ниву… А на ранок ми вже сиділи у холодній землянці в саду під обгорілою грушею голодні, без хліба й одежі. Над світом ще палала війна. У смертельному двобої стоять дві величезні потуги (червона й коричнева), і кожна з них хоче володіти світом. Яка з них темніша? Але є Лемківщина, є Ославиця, є наші люди, близькі й далекі родичі, готові допомогти в біді, зігріти й нагодувати.Ще до зими німці залишили лінію оборони. Фронт відкотився на Захід — у Словаччину й Чехію. На відміну від німців, совіти провели мобілізацію всього чоловічого населення села віком від 18 до 55 років. “Добровільна” мобілізація була примусовою. У травні війна закінчилася. Повернулися з німецького рабства дівчата й хлопці, правда, не всі. Більшість мобілізованих у радянську армію полягла в боях з німцями у Словаччині й Чехії, чимало повернулось каліками. Відгриміли бої, люди сподівалися на мир і спокій. Ніхто й гадки не мав, що найбільша біда ще попереду.Такої біди ще не знали лемківські Бескиди. У суботу 28 квітня 1946 року в село з південного заходу в’їхала колона танків. Доти ми ніколи їх не бачили й не чули. У боях проти німців ні росіяни, ні поляки танків у наших краях не використовували. Через рік після закінчення війни польські вояки сіли на російські танки й спрямували їх проти мирних і беззахисних людей. За дві години зігнали народ на майдан коло церкви. Старих, дорослих і дітей били, стріляли, грабували, відбирали худобу, палили хати. За кілька годин тихе, мирне лемківське село ратаїв польські й російські військовики перетворили на палаюче криваве пекло. Плач жінок і дітей, ревіння худоби, гавкіт і виття собак, стрілянина, палахкотіння всепожираючого вогню — все змішалося, кипіло, зникло відчуття простору й часу. Де земля, де небо?! Ще зранку люди вийшли в поле, щоб зорати землю, засіяти ниву з добрими думками й надією на майбутнє, а зараз ніхто не знав, чи побачить ще сонце, чи доживе до ранку…Залізом і вогнем нас вигнали з рідної землі. Ми покидали житла, дзвінкі потоки, поля, ліси й гори, обжиті пращурами. Ми завжди були на цій землі, але ніколи не зазіхали на чуже, берегли своє, пишалися землею, плекали нашу мову, культуру, звичаї, співали пісень, хвалили Бога, славили свою Лемківщину. Як і звідки походять назви “Лемківщина”, “лемки”? У літературі поширене досить спрощене пояснення, ніби назви ці походять від слова “лем”, що лемківським діалектом української мови означає “тільки”. Глибше пояснює походження назви цієї етнічної групи українського народу професор С. Криницький. Він вважає, що назва “лемки” походить від “лемент”, “лементувати”, — голосити, кричати, голосно говорити гуртом і одночасно. Це пояснення гіпотетичне і вимагає доказів та обґрунтування.Довгий час існувала й досі існує самоназва русини, русин. Колись це була назва народу України-Русі. Русин — Ру Син, — Ра Син, що означає Сонця Син. Назва ця збереглась на Закарпатті й Лемківщині. У лемківському діалекті багато слів із тієї мови, якою послуговувались у Київській Русі та Галицькому князівстві. Це один із вагомих доказів, що лемки — жива гілка великого українського народу. В лемківському діалекті української мови збереглися слова, в яких озиваються тисячоліття. Бабуся, щоб уберегти малого внука від небезпеки, казали: “заваруй тя Боже, дитино, від того…” (варувати — вартувати, оберегти, уникнути). Слово Варуна знаходимо і в санскриті. Аби відвернути дію оману і лукавого, бабуся заклинали: “пек ті, маро, та й ті пек!” Мара — це омана, привид, що може набути образу Бога Ра (С. Піддубний “Філософія українського слова, 2004), а Пек — дух зла. Щоб Мара не почувалася безпечно (без Пека) серед людей, виголошували заклинання.У лемківських казках, переказах і в розмовній мові збереглася ще з дохристиянських часів назва міфічної істоти, яка могла ввести людину в оману, заморочити голову, обдурити. Нарекли її наші далекі предки Мамоною: “…Прийшла Мамона, обмамонила, Іван взяв та й щось там продав…” Тобто зробив щось не з власної волі, не те, що треба (з лемківської казки). Мамона у деяких давніх народів — сирійців та ін. — бог багатства та наживи (Новий тлумачний словник української мови, Київ, 1999). Ще по-лемківськи кажуть: ладувати сяги — вантажити, складати в лад відповідної довжини колоди. Чому ці колоди називають сягами? Праукраїнське сяг — те саме, що й шумерське, — міра довжини в чотири лікті, тобто, довжина розведених рук. Саме такої довжини колоди ладувала моя тітка на залізниці. А ім’я богині Лади дало початок цілій низці слів, що й нині переливаються діамантами в лемківському діалекті і в українській літературній мові: ладо — коханий, кохана; лад — порядок, спокій; ладити — лагодити, жити мирно, уникати конфліктів; лада (лем.) — скриня для віна; ладкаті (лем.) — співати весільні співаночки тощо.Звучання праукраїнських слів можна почути далеко від Лемківщини. Зменшувальний суфікс -ча- (хлопча, дівча) в такому ж значені є і в узбеків (курганча — мала гора). При зустрічі лемки подають один одному руку зі словами: “Ци здорови? Як са мете?” Подібними за змістом і звучанням словами вітаються й узбеки: “Якши ми сид”? У лемківському діалекті та в літературній мові є просте, але, мабуть, старе як світ слово кошик. І в узбецькій мові є таке слово, тільки там воно означає ложка. Але й за змістом воно близьке до нашого слова, бо ложка і є маленький кошик (ківшик).У приволзьких степах живе нечисленний народ калмики (під час війни калмиків насильно переселили до Сибіру, але з часом їм вдалося повернутися в рідні степи). Слово калмик у перекладі з монгольської означає той, що втік або відділився (калмики відділилися від Монголії, пішли на захід й оселились у приволзьких степах). У лемківському діалекті є слово микаті, що має кілька значень — скубти, смикати, несподівано, потай тікати. Отже, калмик — той, що микнув.…Мови розвиваються, як крона дерева, — в різні боки, але стовбур і корінь спільний.…При дорозі з Команьчі, Радожич до Лупкова, коло впадіння річки Бистрої в Ославичку стоїть придорожний знак, що сприймається як епітафія на могилі села, якого нема… Таких епітафій сотні по всій Лемківщині.Лемки в умовах бездержавності й відірваності від материзни України зберегли свою етнокультуру, генофонд, як і українці Холмщини, Надсяння, Підляшшя; зберегли, бо черпали силу і наснагу з глибин рідної землі. Населення Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя розкидали по всьому світу, а Полісся присипали смертоносними радіонуклідами. Брутальне насильницьке і криваве вигнання населення з цих українських земель — ланка у довгому ланцюгу геноциду українського народу, як і будівництво атомної електростанції в центрі українського Полісся. Голодомори, концтабори, регулярне і тривале нищення української інтелігенції, плани і спроба переселення всього українського народу за Урал (Антея можна подолати, лише відірвавши від землі) — також ланки того ланцюга.Та ми можемо пробитися крізь пітьму до Сонця і створити нашу Українську Соборну незалежну державу. І ми впевнені: так буде, бо в нас глибоке коріння, нам не треба чужого, з нами правда і сила. З нами Бог та воля!
