ЩО НАС МОЖЕ ОБ’ЄДНАТИ

Валентина ДАВИДЕНКО“Кобзар” у подарунок і свідоцтво, видане Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, одержали слухачі курсів з українського ділового мовлення, які діють при товаристві не лише в столиці, а й у багатьох областях України. Фахівці з української мови, яких запросила “Просвіта”, допомагають оволодівати державною мовою спеціалістам Мінпаливенерго та Мінвуглепрому. Багато держав, які дбають про свою мову, прагнуть поширити, ознайомити з нею якомога більше людей в світі. Професор Іван Ющук посилається на досвід інших європейських країн: “Курси рідної мови організовують чехи, словаки, іспанці на державному рівні. Курси української мови в нашій державі насамперед для людей, які хотіли б вивчити чи вдосконалити знання мови. Максим Рильський колись казав: “Скільки я знаю мов, стільки разів я людина, стільки разів я сприймаю світ трохи по-іншому”. Навіть із цього погляду оволодіти державною мовою потрібно. Не розумію людей, які живуть серед українців і не хочуть, таки не хочуть, а не просто не можуть оволодіти українською мовою. Це вияв неповаги до народу, серед якого живеш. Навіть у школах з російською мовою навчання потрібно було б збільшити кількість годин української мови. За міжнародними нормами, в школах, де навчаються представники національних меншин, повинна бути і державна, і національна мова викладання. У нас цього не дотримуються. Навіть історію України у школах з російською мовою викладають російською. А випускники непідготовлені до праці в державі і, звичайно, в них виникає комплекс неповноцінності. Держава повинна на це зважити, і в школах нацменшин ввести більше годин української мови або більше предметів українською — це відповідало б міжнародним законам. Україні потрібна мережа курсів. Наприклад, в Індії є тисяча курсів для вивчення мови гінді, тому що вона державна, громадянам інших національностей, які вивчають мову гінді, доплачують стипендію. У нас цього немає. Проте громадські організації такі курси організовують. Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка організовує курси, які дають змогу тим, хто вивчає мову самостійно, вдосконалити свої знання.Насамперед молоде покоління повинне вивчати мову. Я викладаю в Київському міжнародному університеті на факультеті міжнародної журналістики. До нас приходили студенти, що на першому курсі не володіли українською мовою, а тепер вони успішно працюють на телебаченні та в інших редакціях. Людям старшого віку мову важче вивчити, але тим, хто хоче обіймати певну посаду, відповідно до закону і рішення Конституційного Суду 1999 року, слід послуговуватися державною мовою під час виконання своїх службових обов’язків”.Іван Литвиненко — електронник за професією, нині пенсіонер. “Я вчився в українській школі, а потім — армія, де була тільки російська. І надалі середовище спілкування — лише російськомовне. Хоч намагаюся з друзями спілкуватися українською, це не завжди вдається. Живемо, як в окупованій країні: виходиш на вулицю — майже всюди російська. Піти на курси мене спонукало бажання удосконалити знання мови. Моя дружина російськомовна, ми відвідували курси разом. Я ще не звільнився від суржику, але набув нових знань. Тепер спілкуюся лише українською”. Ангеліна Ангелова родом з Росії, навчалася в Ленінграді, спілкувалася лише російською половину свого життя. “Батько був військовим, і його перевели в Київ. Тут спершу не було потреби спілкуватися українською, тому що на роботі майже всі розмовляли російською мовою, тільки випускники університету наполегливо розмовляли українською, і це був виняток. Та останнім часом усе змінилося. З’явилася потреба оформляти документацію українською мовою, тож пишу, читаю українською, розробляю доволі складні документи. Але мені ніяк не вдавалося розмовляти українською. Не могла зрозуміти, чому якось кострубато виходило, але мене заохочували: “Пробуй, говори, ти зумієш”. Але не виходило. А смішити людей не хочеться, я кинула ці потуги, зрозуміла, що самій мені це не під силу, а почуватися людиною другого сорту теж не хотілося. А тут ми стали справжніми українськими патріотами, середовище у нас україномовне, і тому я почала шукати можливості навчитися говорити без помилок. І знайшла. Щиро дякую “Просвіті” за курси. Тут я почала розуміти, чому в мене не виходило: зовсім інша вимова звука. Наталя Григорівна Скиба, наша вчителька, нам дуже добре роз’яснювала. Читаю лекції на курсах підвищення кваліфікації за своїм фахом. Зараз мені вже набагато легше. Тому я дуже вдячна товариству “Просвіта” за те, що воно нам так допомагає, і робить нас українцями не лише за духом, поглядами, а й за мовою — щоб інші могли зрозуміти, хто перед ними. Ми багато читаємо української літератури. Якось на книжковому ярмарку нам сказали, що нині багато людей, які розмовляють російською, читають українські книжки. Мій чоловік читає лише українською і відзначає, наскільки вони духовні й цікаві”. Олександр Кірмач, робітник, мав на меті краще опанувати правопис. “Розмовляти українською можна й удома. А нам потрібно творити україномовне середовище, тоді ми, мабуть, будемо щасливішими, добрішими й досконалішими.Працюю не в україномовному середовищі. Це торговельно-розважальний центр, де духовність не вельми цінують, — в ціні споживацтво. А де споживацтво, там несуттєво, хто якою мовою розмовляє: головне більше продати і мати прибуток. Але не всі піддаються споживацьким настроям. Тому я не самотній. Якби цього не відчував, то, можливо, і не навчався б. У нас є потенціал і велике майбутнє. Підготовка на курсах досить ґрунтовна — ми навчалися 72 години. Після восьми годин роботи інколи важко було йти на курси. Бракує вільного часу, щоб вивчити якусь тему, але цікаво. Наш правопис відрізняється від російського. Курси — це передусім спілкування, джерело, яке дає нам сили нести енергію українства в суспільство. Моя дружина — росіянка, але вважаю, що на рідній землі треба розмовляти українською мовою”.І ще одне прикметне інтерв’ю. “Я Шестеренко Лілія Олександрівна, пенсіонерка, за паспортом росіянка. Мій батько росіянин, а мати — українка. Я жила в Києві в російськомовному середовищі, вчилася в 21-ій школі. Потім — КПІ (жодної лекції українською), тому мені було дуже важко навчитися розмовляти рідною мовою. Можливо, багато людей ображаються на киян, що вони не розмовляють українською, але нас так виховали. Тому потрібна підготовка, робота з підручниками. Я почула по радіо, що організовано курси, і вирішила туди піти. Щиро люблю своє місто, свій народ, тому прийшла на ці курси. Я написала кілька статей українською мовою, які вийшли друком в журналі “Українська культура”. Було важко, зверталася до журналіста й письменника Миколи Шудрі, він допоміг мені відредагувати тексти. На майбутнє планую власними силами написати нові. Коли розмовляю з людьми, коли до мене звертаються українською, відчуваю, що ми — єдине ціле. І хочу звернутися до всієї України: “Розмовляймо українською! Можливо, не всі зможуть досконало, але в подальшому мова об’єднає народ, а ми повинні бути єдині. Мова — це те, що нас об’єднає!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment