КРІЗЬ ВУШКО ПОТВОРНОСТІ ДО ЦАРСТВА КРАСИ?

Уляна ГЛІБЧУКНе певна, що назвавши головні риси “сучасного мистецтва”, виліплю цілісне й впізнаване поняття. Але будь ласка — епатаж, ефектність, мультикультурність, інтерконтекстуальність… Словом, можна нанизувати й нанизувати. Буває, можна й зігнутись під гронами слів, але так і не відчути присмаку естетики…У Києві розпочався міжнародний фестиваль сучасного мистецтва “ГогольFest”. Із двохсотріччям з дня народження великого письменника фестиваль має більш ніж опосередкований зв’язок. Гоголь — немов провокативне тло, на якому виринають мультикультурні образи, які організатори вважають подіями: акція “Вовче танго” театру “Дерево” (Санкт-Петербург, Дрезден), вистава “Один день Івана Денисовича” (режисер        А. Жолдак), вистава “Мокре весілля” театру “АХЕ” (Санкт-Петербург), концерти ансамблю “Нова музика в Україні” під керівництвом В. Рунчака, ансамблю Дмітрія Покровського і Свято-Нікольського хору Третьяковської галереї (Москва), демонстрація фільмів, які представили кінофестивалі “Молодість” та “Відкрита ніч”.Можна помудрагельствувати про те, чому патроном сучасного мистецтва обрали Миколу Васильовича, безсмертного автора “Мертвих душ”, “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, а не Шевченка чи Котляревського. Мабуть, тому, що Тарас Григорович сьогодні надто заідеологізований, заанґажований Українською державою, щоб породжувати алюзії сучасного мистецтва. Котляревський-письменник, якого свого часу взяло на піар-озброєння літературне угруповання БУ-БА-БУ, ще не відомий у широких світових колах. Кажу “ще”, бо з великою повагою ставлюся до автора “Енеїди”. Ні, непогано створити з Гоголя широкомасштабний український культурний бренд. Гоголівська “шинель”, з якої, пригадується, ми усі “вийшли”, якнайкраще підходить для окреслення тяглості традицій, зв’язку поколінь та свіжих незарубцьованих швів минулого й сьогодення.Основні фестивальні акції проходять у приміщенні “Мистецького Арсеналу”. Холодна цегляна кладка і невибагливо-суворі арки колишнього заводу виявилися непоганою сценою для втілення різного штибу контекстів. І для Андрія Жолдака з його виставою “Один день Івана Денисовича”, яку на заході назвали “театром шоку” і для не менш шокуючого російсько-німецького театру “Дерево”. У п’ятницю 9 травня пересічним поціновувачам сучасного мистецтва було непереливки. І мені було б непереливки, якби не журналістський бейджик… У такому щільному і непролазному натовпі фанів я давно не перебувала. А все воно — “Дерево”, себто ажіотаж довкола нього. Асоціативно зачерпнула з пам’яті слова з еліотівської поеми “Порожні люди”: Обтанцюймо кактус колом,Кактус колом, кактус колом,Обтанцюймо кактус колом. Театр Антона Адасінського “Дерево” — такий самий гість у Росії, як і тепер в Україні. Режисер та актори живуть і працюють у Німеччині. Мабуть, ця країна стала доброю мачухою сучасному мистецтву, адже колишній керівник Харківського академічного драматичного театру Андрій Жолдак теж після скандальних вистав та цілого вихору звинувачень в аморальній естетиці вирушив у творчу еміграцію до Німеччини. І ось театр “Дерево”, неодноразовий володар театральної премії “Золота маска”, у Києві. Колишній учень знаменитого міма В’ячеслава Полуніна, колишній рок-музикант пітерської групи “Авіа” Антон Адасінський — дитя постмодерну. А його “Дерево” — це своєрідний багатожанровий мікс: лицедійство, японський танок “буто”, рок, панк… Такий собі наполеонівський коржик, вимащений філософією “свободи”.Пам’ятаю, нам, студентам, читали курс лекцій з “Естетики”, себто науки про прекрасне. Викладач у тому “прекрасному” виокремлював не лише “красиве”, а й “потворне”. За приклад брав рембрандтівські портрети стариків. Антон Адасінський теж прагне через потворність, мов крізь вушко голки, прослизнути у царство краси. Режисер вважає, що справжнє мистецтво має народжуватися, як подих, — з нічого, з небуття. Біль, дикість, осяяння… Холодні стіни “Мистецького Арсеналу” виявились ідеальною декорацією для народження дикого “Дерева”. Напівоголені й голомозі, з божевільною пластикою й дегенеративною мімікою, актори навіювали ілюзію народження особливих істот, вільних і не залежних від умовностей людського поспільства. Опромінені деміургом, вони настільки високодуховні, що апріорі постають за межею добра і зла, моралі й аморальності. Словом, античні створіння, які безстрашно кружляють довкола дерева, поглинають плоди і не відають присмаку гріха. “Обтанцюймо кактус колом, кактус колом, кактус колом…”Може, це і штамп, але мені хотілося гукнути: “Нє вєрю!” Як Станіславський… Не вірю у наполеонівський коржик, просякнутий дегенеративною естетикою. Не можу крізь вушко потворності увійти до царства краси.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment