З РІДНИМ СВІТЛОМ

Василь ВОВКУ нашім раї на земліНічого кращого немає,Як тая мати молодаяЗ своїм дитяточком малим.Тарас Шевченко У цьому елегійному всесвіті мого дитинства оживає у серці й рідна хата, і люба матусенька, що “ночей не доспала…” Подарувала життя.Мати і дитина — це вічне коло земного буття; вона — найжертовніша у світі людина.Спливають у думках односельці, друзі, наші козацькі села. Весна розчиняє вікна, бо сонце повернуло на тепло. Радію великому, круглому, як макітра, сонцю, яке щойно зійшло із-за хутора Оврами, що має тепер шість хат над широким і довгим, на кілька кілометрів з півночі на південь глибоким яром Бузовою. Влітку там ростуть чебрець, полин, молочай, деревій, безсмертник, цикорій, густі лугові трави. Взимку Бузова скидається на засніжені Карпати, де ростуть не смереки, а сосни й листяні гаї. Згадую цей сніговий рай узимку, коли віхола намітала аж під самісіньку стріху, і на лижах та санчатах дітвора долала ті круті схили.Тоді рідне село для мене було як центр Всесвіту. А до нього входили козацькі хутори: Дупляни, Вовки, Марки, Лихопої, Орендаренки, Вінтинці, Омельки, Гнідини, Оврами — серед неозорих полтавських ланів, гаїв, з маленькою річечкою Бакай, яка виходила з берегів, протікаючи ранньою весною через Бузову, Марки, Вінтинці, і впадала в багатоводний Псел. Село Малий Бакай має давню історію. Воно утворене у першій половині XVII століття з козацьких хуторів, розташоване в горбистій місцевості на лівому березі річки Псла. Невеличка річечка Бакай і дала назву селу. За переписом 1859 року, в ньому було 34 двори і 414 жителів. У селі відкрили школу, де навчалося 25 дітей. 1928 року розпочалося розкуркулювання заможніших селян. І наші Бакаї втратили спокій: мобілізовують до колгоспної праці за палички-трудодні, вимітають до зернини все збіжжя з сільських обійсть, організовують періодичні голодомори.Єдине, що втішало мене і мого друга, сусіда Гришу тоді, — мальовнича українська природа, що немов прагнула пом’якшити страждання людей у ті скрутні часи. Це — безкраї поля, на яких густо колосились пшениці, жито, ячмінь, овес, просо. Налиті зерном колоски у вітряну погоду то нахилялися, то підіймалися на тонких стеблах, нагадуючи морські хвилі. Літні луки сповнювались медовими пахощами, а гаї — співом птахів. У заплавах річки Бакай та розлогих лозах зеленого масиву Берег, що біля хутора Омельки, у травні витьохкували солов’ї. Все нас цікавило, коли бували біля вітряного млина, високого й великого, зробленого з дерева. Він стояв біля хати баби Ганни Захарівни. Дідусь Кирило, їдучи до млина у вітряну погоду на санях, запряжених колгоспними кіньми, брав і мене з собою. Казковий мірошник, увесь білий, засипав зерно, яке миттєво перетворювалося на запашне борошно. Ось воно сиплеться в мішок із-під великих кам’яних жорен. Усі пекли рум’яний хліб у печах — хто чорний, хто білий. Баба Параска, сусідка дідуся Кирила, пекла чорний, аромат якого доносився аж до стежки, яка й сьогодні пролягає через луки.Цілую мамині натруджені руки і згадую, як із розфарбованого в зелений і синій кольори димаря нашої хати повільно підіймається в небо сірий дим: то моя люба мама розпалює піч і готує смачний гречаний суп на снідання, полтавський борщ із куркою. Ніде і ніколи я не смакував такого пахучого й цілющого борщу. Мамині лагідні й натруджені руки, які ніколи не знали спочинку — ні в жахливому тридцять третьому, коли в свої неповні десять років залишилася круглою сиротою і лише одному Богові відомо, як вижила під час того страшного українського Голодомору; ні в кінці сорокових, відбудовуючи зруйноване війною сільське господарство; ні у п’ятдесяті, працюючи на лісорозробках біля річки Печора у Республіці Комі, добровільно завербувавшись на ту нежіночу роботу; ні у сімдесяті “стабільні”, але такі дефіцитні на все роки… Згадую й зимові діалоги з мамою: “Ей, Василику! За якою кучугурою ти сховався? Гукай татуся та мерщій ідіть до хати снідати! Ти не замерз, синочку? Надворі морозно, твої щічки аж горять” — “Ні, мамо не змерз, я так набігався між сніговими заметами, що мені аж гаряче”. У печі палахкотять дрова й обіймають червоним полум’ям череп’яні горщики, а за вікном іде лапатий сніг. “Синочку, не пий холодної води,” — застерігає мама. “Мамо, надворі сипле такий казковий сніг, що майже не видно хати діда Кирила”, — сказав сам і подумав: “Оце накатаюся на Бузові на санках з хлопцями наступної неділі”. “Синочку, ти не забув, що завтра понеділок? Ти підготував домашні завдання?” — запитує мама. Декламую твори класиків української літератури: Тараса Шевченка, Івана Франка, Юрія Федьковича, Василя Стефаника, читаю оповідання Степана Васильченка. І хату огортає добра, лірична аура. А школа моя рідна теж незабутня. Місцевий коваль Олексій Ничипорович Вовк жив на хуторі Лихопої поряд з Єлизаветою Дмитрівною Вовк — знаменитою на всю Полтавську область учителькою української мови та літератури. Їхня сусідка Дар’я Кольчия навчала дітей німецької мови. Усі односельці йшли до кузні, бо знали: Олексій Ничипорович вчасно і якісно зробить і сапку, і вила, і сокиру, і молоток, і завіси, і держак з клямкою до дверей щойно збудованої сільською толокою хати та багато іншого. Учні місцевої Горянської середньої школи, йдучи на уроки, бачили через відчинені двері кузні, як Олексій Ничипорович вправно вдаряє молотом по розжареній металевій заготовці, що лежить на ковадлі, та роздмухує великим ковальським міхом вогонь у печі. Школа займала дім, навколо якого ріс фруктовий сад заможного селянина Ілька, що його вислала в Сибір колоніальна влада в кінці 20-х минулого століття. У 80-ті в селі збудували нову, двоповерхову цегляну школу, яка дала восьмирічну і середню освіту, а отже, путівки в життя не одному поколінню дітей з навколишніх сіл. А будинок Ілька, селянина-трударя і господаря, який мозолистими руками обробляв полтавські чорноземи, знов осиротів. Село Слюсарі теж зникло з мапи України разом з великим і глибоким ставком. Розібрали на дрова будинок Ілька. Зникла наша школа, старенька і дорога серцю. Хто ж ми після цього? Не може мисляча людина змиритися з повсюдним зникненням старих хат; сільської кузні з колодязем-“журавлем” на причілку; скрипучого та міцного, відкритого усім вітрам, млина, що самотньо стояв біля центрального шляху, й дерев’яної церкви — берегині сільської громади. Замулилися, засмітилися й заросли лозами забуті людьми ставки у Березі, пересохла річечка Бакай. Кудись поділась аура, що лагідно огортала наше село за часів скрути й поневірянь. Відійшли у небуття правічні обереги патріархального українського села. Що ще зникне з рідкісного Бакайського ландшафту? Ми втрачаємо не лише пам’ять про наших щирих і працьовитих предків, а все цінне, збудоване їхніми вмілими руками й оспіване у народних піснях.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment