Антоніна СПІЛЬНА,смт Кути, Івано-Франківська обл.Де знайти слова, щоб прославити справжніх борців за незалежність України, які боронили честь нації української? І як не завдати болю тим, які так і не зрозуміли, що Сталін і Гітлер — поняття тотожні, а імперія з тоталітарним режимом нічого спільного не має з Вітчизною? Як виокремити ту категорію людей, які вміло використовували героїзм та патріотизм простих смертних і немилосердно нищили все, що заважало безликому поняттю “советская родина”?Переді мною документ, якій цінують у нашій родині: “Воину-победителю 1941—1945 гг.” Це нагородний лист на ім’я гвардії старшого сержанта Спільного Петра Лукича, мого тата. Він захищав Вітчизну в роки Другої світової війни під прапором Червоної армії з 1939 року. Відступав від Бреста, де служив, аж до Сталінграда, а тоді визволяв і Вітчизну, і братні нації й народи, зокрема росіян. Оборона Сталінграда, Білгород, Кіровоград, Корсунь-Шевченківська операція, Мінськ, Вільнюс, Балтійське море, Данцінг, Ґданськ, Кеніґсберг — шлях тієї перемоги зафіксовано в документі. А ось період з жовтня 1939-го (рік призову на військову службу) до серпня 1943-го залишився в скупих розповідях тата. Вони були дуже обережні, бо говорити правду (татко помер у Казахстані, куди вислали його родину 1977 року) було небезпечно. Він розповідав, як чекали війни, як вона почалась, як відступали і знали, що вижити навряд чи вдасться…А ще збереглася таткова згадка про 1939 рік, як готували “бойову операцію” — нищили стареньку затишну церкву в Західній Білорусі. Не хотів татко докладати до того рук, а тому потрапив до шпиталю — ковтнув кавальчик господарчого мила, запив кухлем води — підозра на дизентерію.Уривками пригадую татусеві розповіді про становлення рад: нищили національне — і матеріальне, і духовне — те, що берегли люди від усяких окупантів, не зуміли вберегти від червоної Росії.Якось тато розповідав, як у куряві військової дороги ішли втомлені й голодні колгоспні корови. І поруч так само, ледве пересуваючи ноги, відступали солдати, не розуміючи нічого. І жінки, які супроводжували тих корівок, плачучи прохали пристрелити худобу, ніж так збиткуватися з неї. Минали села, де залишалися мешканці тієї сумнозвісної “советської родіни-матері”, де палили хліб, нищили ферми, в безвість гнали худобу, залишаючи напризволяще людей.Татко ніколи не дивився фільмів про війну. Казав: “Кожний по-різному світ розуміє! А там все брехня!” Йому боліла війна в душі, може, тому і не дожив до пенсії, помер від інфаркту, як колись казали, від розриву серця, бо те серце боліло і за нас, дітей, і за рідну Вітчизну. Він мав бойові нагороди, але ніколи не ходив отримувати ювілейні брязкальця — медальки, ніколи не користувався ніякими пільгами. І я пишаюся своїм татком.Живе в моєму серці світла згадка про вуйка Федора Клима. Він не служив у Червоній армії. Вуйка Федора сумління покликало до іншої армії. Він був в УПА. Діставав папір на друк листівок, розносив по хатах видрукуване. Ще чула від вуйни Їленки, вже покійної, що якось вуйкові зашили в полотні зброю, і він ніби пасучи худобу, заніс її партизанам. На випадок зустрічі з НКВС мав казати, що поламані ребра і лікар зашив у полотно. Не попався тоді, поталанило. Біда спіткала його пізніше. Свої 15 років у Магадані не добув, вбило на лісоповалі деревом, там залишився на вічний спочинок, не маючи хреста над головою. Знаю про нього дуже мало. І ніколи не бачила, бо був вуйком по сестрі татка; походив з румунських Розтік, а вуйна — з польських (гуцульське село Розтоки Черемош поділив між двома країнами). Побралися вони в Магадані. Вуйна повернулась і оселилася в Кутах на Косівщині 1961 р., але недовго тішилася Вітчизною, бо втратила здоров’я на засланні. Вона померла і забрала з собою всі розповіді про цю родинну гілку. А про себе не розповідала: “Я ще жива, то Федьо перед Богом стоїть, про нього треба говорити”. Світла пам’ять про моїх рідних дає мені право обговорити третю категорію — “ветеранів-професіоналів”, які, брязкаючи ювілейними нагородами, або і бойовими, але отриманими після 9 травня 1945 року за перемогу над справжніми захисниками своєї Вітчизни — України на західних теренах “советской родины”. Ці ветеранські професіонали видирають з горла всіх моїх краян пільги і визнання їхніх неоціненних “заслуг”. Їх, як і колись, скеровує Комуністична партія, яка нищила визволителів усіх національностей перед війною, під час неї та по війні. Схиляю голову перед Вами, справжні ветерани, які боролися з фашизмом, перед Вашим героїзмом — живі, і які лежать в безликих братських могилах без хрестів, під червоною зіркою. Але ветерани, які виборювали для нас Україну, які гинули на теренах величезної катівні — Радянського Союзу, теж лежать без хрестів. І їх мільйони! Про них не дуже часто згадують, і пам’ять цю перекручено. А ті, що живі? Їх скалічено не лише фізично, а й духовно, вони терпляче чекають, коли ж нарешті Україна, яку вони, як справжні герої, звитяжно здобували, визнає їхні заслуги. Масовий психоз святкування дня Перемоги не вкладається в поняття об’єднання України. Розмаїття червоного кольору на площах міст, на телеекранах, зусилля ЗМІ, щоб принизити роль учасників визвольних змагань, роз’єднують уже згуртоване національною ідеєю Майдану суспільство. Примирення можливе тоді, коли замість дня Перемоги відзначатимемо день Скорботи, з панахидами та поминанням усіх, хто загинув у полум’ї війни, хто боровся з окупантами; зі спогадами тих, хто залишився живим, хто пройшов муки концентраційних таборів фашистської Німеччини і “советской родины”, тих, хто вів боротьбу з нацистами Німеччини, шовіністами Польщі, імперіалістами Росії.З 14 жовтня 1942 року, зі створенням УПА, почалися Визвольні змагання, або Велика Вітчизняна війна на теренах України для тих, хто боронив свою Вітчизну, незалежність, мову, культуру, духовність, рідне національне від усіх окупантів. І доки не визнають героїв цієї війни (а бойові дії тривали до 1954 року) ветеранами зі статусом, відмінним від статусу ветеранів Радянської армії, доти вона і триватиме.А ті, хто визволяв Україну від нацистів, насаджуючи не менш страшного окупанта, хто тримається лінії “червоних” партій, з радістю й гордістю згадують, як вони тяжко йшли до Перемоги, як жили в холоді й голоді, якою великою кров’ю здобули цю перемогу. Нехай вони подумають про те, що й їх перемогли. А за тих, хто вже стоїть перед Богом і Бог їм суддя, треба молитися. Тож пом’янімо, замість святкування дня Перемоги, та молімось і за здоров’я, і за упокій усіх захисників України.
