Редакція газети “Слово Просвіти” побувала в Національному заповіднику “Батьківщина Тараса Шевченка” на Черкащині. “До кодексу честі українця мають входити відвідини цих місць”, — вважає генеральний директор заповідника Людмила Шевченко. Ми пройшли тими стежками і представляємо географію батьківщини Кобзаря через власні враження у статтях і світлинах.
Валентина ДАВИДЕНКО
Подібного заповіту ви не знайдете в світовій історії. Не особисті скарби, набуті за життя, заповідано, не амбітне прагнення постати після життя у величі й пошані мармурового мавзолею чи монумента, а пісенне бажання крилатої душі перенестися в Україну милу, її лани широкополі, рідні краєвиди, запечатані в серце з дитинства.
Тарас Шевченко як поет мав безпомильне філософське відчуття часу і, вочевидь, розумів, що саме природа, магнітний ареал рідної землі найдовше зберігають дух і образ людини, коли вона відходить в інші світи. Бо що таке два століття з погляду космічної вічності? Ось ми стоїмо в шумовинні садів біля хати, де колись була справжня садиба його батьків у Керелівці — так тут кажуть і досі. І стає очевидним: щоб відчути справжність цієї постаті, треба приїхати на його батьківщину і подихати тим повітрям на пагорбі, де й краєвид не змінився, і зграї пташині своєю тисячолітньою мовою піють, не зраджуючи їй, і калиновий кущ на могилі матері Катерини щороку відростає молодими пагонами. А в пониззі так само гай і ставки та копанки, навіть назви їхні, як і сільських кутків у нинішньому Шевченковому, лишилися ще з тієї оспіваної Тарасом Керелівки. Як він згадував через роки в засланні цю бідну і водночас розкішну природою батьківську садибу, сад густий, темний, тихий, “іншого такого саду немає на всьому світі”. Знамениті кирилівські сади, де фруктові дерева перемішувалися з лісовими так густо, що “в селі видно було тільки дерева та небо, ані хат, ні постройок” .Весна. Садочки зацвіли.Неначе полотном укриті,Росою Божою умиті, Біліють.Що винесли ми, журналісти “Слова Просвіти”, з цих мандрівок стежками, “які сходив Тарас” у Моринцях, Будищі, Кирилівці? Відчуття непроминальності часу. Природа правдива і не піддається корупції, вона не дає фальшивих свідчень. В магнітному полі її справжності, цієї витонченої української краси, де травиця шовкова від моріжка і в скельці води просто для пензля готовий пейзаж весняного гаю, зачаровуєшся і скоро розумієш, що все бачиш очима того хлоп’яти з дуже бідної селянської родини, але по-царськи обдарованого природою і Богом. Хто досліджував, чи не прихилилися тут найближче небеса, як у тих сакрально-креативних місцях, де потім зводять храми? Чомусь здійснюються бажання людей, які запалюють свічку в Тарасовій капличці в Моринцях, хоч це новітня споруда. Бо перебувати в цьому середовищі — набути справжність відчуттів, замулену сум’ятним життям, ніби душа нарешті в одному камертоні з космічною гармонією. Як тут міг не народитися геніальний художник і поет!І ми шукали ті прикметні риси, які вказували на присутність його духу: автентичні речі, до яких торкалася рука його сестри чи матері, ниточку стежки у святій географії цієї малої батьківщини, може, нею бігав він до того льоху, який, кажуть, ще до середини минулого століття зберігав на стінах Тарасові малюнки. Не забудьмо хоч би про те, що їх знищили! Як спалили уже в нашому часі батьківську хату, де було кілька родинних реліквій. За кожної влади такими злочинами, глушиною бузини або ж лаковою етнографією, пишними церемоніалами прагнуть змінити це відчуття справжності українського генія, який був урівень з видатними європейськими митцями, але ще й ніс хрест просвітителя свого бідного народу. У Будищі живуть високі дерева, для віку яких наша з’ява — миттєвий проминальний сон, бо один дуб має 600 літ, старший — 800, а є ще й тисячолітній. У пору Тарасового дитинства таких дерев були цілі діброви. Які велетенські крони, яке могутнє коріння! Але й ці дерева, що залишилися, — для нас маяки того, що це незвичайна земля. Сюди їдуть з усього світу хоч на день — поклонитися, подихати цим повітрям. Звідси їдуть теж. Половина молодого населення — за кордон, і то вже назавжди. На ці неймовірної краси пагорби вже пробували зазіхати чужі, для яких Шевченко — навіть не перший серед “Великих українців”. Але вона ще “Цвіте, красується цвітами, Садами, темними лугами…” Твоя земля, Тарасе!
