ПРО НЬОГО НЕМОЖЛИВО РОЗПОВІДАТИ БЕЗ ПАФОСУ

Уляна ГЛІБЧУКУ тім краї повітря густе й солодке. Аж хочеться відрізати його по скибочці й смакувати. Пахощі цвіту, гул бджіл і хрущів, пташиний бенкет — все це справді потверджує Тарасове ставлення до рідного простору, як до раю. До простору, де земля і небо торжествує.Між Кирилівкою і Моринцями, наче між однаково любленими дітьми, відбуваються таємні змагання й ревнощі: хто кращий і достойніший для рідного неня… Ольга Дмитренко, завідувач фонду Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”, розповідає, що цього року Віктор Ющенко урочисто приїздив до Моринців й уславив село як батьківщину поета. А Кирилівку — дитинний закут Тараса — оминув. Кирилівчани образилися, занепокоїлися. Адже Віктор Андрійович на всю Україну оголосив “невивірену” інформацію. “Краще спитав би тут, у Кирилівці, про батьківщину Тараса…”1929 року село, в якому Кобзар прожив від 2 до 14 років, перейменували на Шевченкове. Мабуть, даремно. Все одно люди називають село, як раніше. За такої популярності Шевченкового імені це найправильніший спосіб означити унікальність його батьківщини. У Моринцях, що за 10 км звідси, поет народився. А між цими двома селищами — Будище, де він козачкував у пана Ендельгардта. Поруч — Вільшана, де розташовувався панський маєток. Усе це й становить Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”. Музей у Кирилівці було створено 1939 року. Для цього збудували приміщення. Під час нещодавньої реекспозиції над нею працював київський художник Анатолій Гайдамака, лауреат Шевченківської премії. За його задумом зали зробили світлими. У дитинному періоді поета всякого вистачало: “я в хаті мучився колись, мої там сльози пролились, найперші сльози…” Але рідна Кирилівка потопала у розкоші садочків, а ще химерні урочища, каскад ставків… Безмежність, в якому дитина відчуває диво. І попри все Ольга Іванівна промовила слово “убога”… Убога Кирилівка, бо покріпачена. Убога родина Шевченків, бо кріпаки. Їхня садиба розташувалась на крутому схилі. Землі довкола чимало, гектарів зо два, проте схил є схил: ні жита, ні пшениці там не посієш. Тому й потопала батьківська хата у вишневому саду. І не лише вишневому. Фруктові дерева — не довгожителі, й сьогодні шевченківський сад молодий. Проте працівники музею намагаються саджати традиційні породи. Ті, що буяли в садибі майже двісті років тому: “циганку”, “волову морду”, “хрущика”. Рідні назви.Ольга Іванівна продовжує екскурс у минуле: “Речі-експонати призбирані в нашому селі. Кожна річ типова для тодішнього побуту, і вона могла бути у Тарасовій хатині. Такий ось солом’яник, в якому чудово зберігалося зерно. Сьогодні солом’яників уже ніхто не виготовляє. Ось “Козак Мамай”. Ми тісно співпрацюємо з музеєм Івана Гончара. Директор подарувала нам цю картину. Маємо раритетне видання поеми “Гайдамаки” 1886 року. Цю книгу подарували родичі Шевченка. Саме у цій поемі згадується Кирилівка, Будище, Вільшана, озеро Гупалівщина, де були розташовані гайдамацькі підземні льохи. Болить, що озеро сьогодні втрачає свою першовартість. Висихає і замулюється, а там гайдамацькі сліди і сліди Шевченка…” Не важко здогадатися, як вражали уяву малого Тараса розповіді учасника Коліївщини діда Івана. А згодом хлопець блукав справжніми гайдамацькими катакомбами. Скільки вражень… Старожили переповідали, що там, біля озера, були підземні ходи, які тяглися аж до Будища. І начебто під землею були гайдамацькі стайні, запаси зброї, харчів на цілий тиждень. Ось якби розпочати розкопки і відтворити той химерний час! Про це Ольга Іванівна Дмитренко може хіба що мріяти, як і про те, щоб і в Будищах, колишньому маєтку панів Енгельгардтів, створити музей.Прямуємо туди повз єдиний збережений вітряк. Колись у Будищах їх було аж 26. Усі стояли поруч, бо село розташувалося на найбільшому підвищенні. І для цих вітряків вистачало роботи. До літньої резиденції Енгельгардтів, у якій тепер школа, веде тіниста каштанова алея. Це вже нові насадження. А повз які дерева проїжджало панство в каретах — не відомо. З цікавістю перепитую Ольгу Іванівну, як вона уявляє майбутній музей, адже з оригінального інтер’єру тільки й залишився невеличкий фраґмент шляхтянського умеблювання: диван, столик, двоє крісел. Працівники музею — реалісти. Знають, що доведеться створювати імітацію. Але нічого, лишень аби добрі майстри. У п’яти невеличких залах літературно-меморіального музею в Кирилівці теж обмаль раритетних речей. На превеликий жаль, хата Шевченків не збереглася. 1900 року в неї вдарила блискавка і перетворила на попіл. Згодом її відтворили за малюнком Тараса. Родичі Шевченка, його брати й сестри, а згодом і племінники зберегли унікальні речі — лаву і стіл з батьківської хати. На території музею розташована могила Катерини Якимівни, матері поета. Батькова була на цвинтарі, який 1929 року по-варварськи знищили. У Кирилівці є ще один унікальний експонат — дякова хата, де навчався і наймитував малий Тарас. “А ти взяла мене маленького за руку і віддала до п’яного дяка в науку”. 1971 року хату сховали під скляне покриття, адже їй уже понад два століття. Ольга Іванівна показує напис на дерев’яній балці: “Року Божого 1782”…“У нас і справді немає таких цінних речей, як в інших музеях. Але є щось інше, і мабуть, дорожче, цінніше… Принаймні для нас. Це благословенна земля, якою ходив Тарас: левади, сади, урочища…” Про цей край неможливо розповідати без пафосу і розчулення, коли торкаєшся восьмисотлітнього дуба, у мужніх розколинах якого ще малий Тарас ховав свої малюнки, коли дивуєшся рясним китицям калини на могилі Катерини Якимівни. Торішні ж бо ягоди, а повні, червоні. А ще як соловейко затьохкає… Диво.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment