Яке зерно — добро чи зло — посіють у душу маляти, таким зросте майбутнє покоління. Таким буде й обличчя України, розквіт чи занепад її суспільства. Яку людину виховають родина, педагоги — ось де проблема! Бо для держави головне — не таблиця множення, а повноцінний громадянин. Тож, окрім єдиного порядку тестування абітурієнтів, варто було б запровадити і тест особливий: професія за велінням серця. І основний іспит для вступника до педагогічного чи медичного закладу — не лише комплекс бездоганних знань, а й психологічна відповідність обраному фахові: педагог формує і творить внутрішній світ людини, а лікар стоїть на сторожі здоров’я і життя. Тому до екзаменаційної комісії слід долучати й психологів-аналітиків, бо не кожному дипломованому педагогові можна довіряти виховання дітей.
Адель СКОВРОНЕК,письменниця, член НСЖУ, лауреат премії імені Вячеслава ЧорноволаВона люто хапає дитя за вухо і з усієї сили тягне додому, примовляючи: “Бач, що натворив?! Я тобі що казала? Не розлий соку з пляшечки! Ось залив брючки! Тепер їх стірати треба! Ти що-о, не чу-у-єш?! Бери салфєтку і витри рота! У тебе ж і на губах сік!…” — та по руках малого, по рученятах! Хлопченя вереснуло від болю. А вона виламала стару гілляку дикого винограду — і по обличчю нею раз, удруге… “Ач, іще й плаче — я тебе поплачу… — й озираючись:
— Цить мені — люди почують. Я тебе навчу, як сік пити! Ич, що натворив!” — і періщить по руках гіллякою, дістає серветку й ненависно обтирає дитині рота. Раптом повертається спиною — їсть яблуко, відходить убік, крутить головою — робить зарядку для шиї… Тоді ніби щось згадала, крутнулася дзиґою, підбігла і знову взялася за “виховання”: “Дивись, що ти, гаде, натворив! Сік же не відстірується!” І наче осатанилася бабера — уже лупить маленького важкими кулаками і по плеченятах, і по руках, тріснула й по обличчю, хлопчик аж похилився, і пляшечка випала з його рук. Скрикнув, ще голосніше заплакав. Але то був уже не плач, навіть не дитячий крик, а якийсь надривний, розпачливий стогін щомиті катованої маленької людини. Та кат у спідниці, як той інквізитор, свавільно продовжує, не вгаваючи, і вимогливо наказує: “Замовкни-и! Люди побачать! Цить! А нє — покину тебе тут або заведу й залишу отам, у нужнику, — показує на високі кущі бузини, за якими видніється його червона бляха. — І ніхто не знайде й шукати тебе не буде! Не хлипай, чу-у-в?! Он же люди дивляться… Усьо, йду від тебе, — лякає малого. — Хіба ти люди-и-на?! Мовчи, гадино!”Дивлюся звіддалік. Терпець мій здимів: треба діяти негайно! Йду, гарячково вишукую якісь дохідливі й магічні слова, щоб лагідно вгамувати цю несамовиту мегеру, бо закатує дитину люта “нянька”. Бо хіба рідна бабуся так знущалася б з онученька?! Та ще такого дрібненького? За що? Але як це зробити обережно, щоб не сполохати її? Та мале уже зайшлося гірким плачем — аж відсапує раз по раз: як билинка, беззахисне, стоїть — наодинці з бідою! — між великою землею і неозорим блакитним небом, тільки на мідно-бурштинових ногах зелені шатра соснової глиці журно похитують головами у старому партизанському парку. Колись тут ріками сліз кипіли людські страждання, безвихідь, але жевріла іскринкою надія на життя, волю, мрія про щастя — гарне й спокійне людське буття. Бо чисте сумління, повага до людини, бажання захистити її й себе виховують високі чесноти, глибокий внутрішній світ краси, щоб творити добро…Розлютоване бабисько тиче пляшечку хлоп’яті до рота: “Пи-и-й сок — замовкни-и! Не хли-ипай!..”Лагідно, але невідступно переконую: “Чи варто отак наполягати? Ви і своє здоров’я поберегли б… Малий заспокоїться і пізніше вип’є. Може, він гратися хоче?” — “Стерво вре-едне! Ось не схлипуй, кажу”, — не вгаває бабище.Щоб якось заспокоїти і хоч трішки втішити дитя, шукаю ласкаві слова: “Не плач, котику. Поглянь, яка веселка з неба і квіточки навколо! З їхніх чашечок джмелики уже медок п’ють, теж снідають. Пташечки співають. А ондечки, по корі сосновій дятличок стукає, ніби молоточком. Діткам маленьким їстоньки шукає. Ось послухай”. Хлопченятко обережно зиркає розумними оченятами, заспокоюється, ховається за спідницю бабищі й тоненьким голосочком прохає: “Бабцю, поцілуй мене…” — “Бачте, як хоче ласки і тепла дитина? Ви б пригорнули його”. Та вона за своє: “Цілувати тебе, таку скотину! Хіба ж ти — людина?!” Кажу на те: “Нервуєте ви дарма. З нього такий козак виросте!” — “Я до того не доживу”. — “Чому? Ви — моложава, з модною зачіскою. Мабуть, учителька?” — “Звідки ви знаєте? — кидає гострим оком. — Чи на мені написано? Справді, колись вела молодші класи, нині на пенсії. Тоді учні нерви сотали, тепер онук заїдає… Упертий, наче кам’яний, аби по його було, — нервово спалахує гнівом, кривиться, як середа на п’ятницю, жестикулює. — То як з ним миритися?! Що вб’єш — те в’їдеш…” — “От-от, саме битися й не слід”, — розраджую. “А як жи-ити?! Дочка медсестрою, до ночі на роботі; чоловік покинув — дає 120 гривень, хоч і кандидат наук; а моя пенсійка?.. І живи-и?!”Хлопченятко підбігає до груші-дички: “Не дивись угору, щось із гілляки в око впаде”; гуляє по зеленому моріжку: “Не чіпай нічого, забруднишся. Сиди біля мене”.…Свідомо не змінюю її слів, може, почують тато і мама хлопчика?.. І збагнуть, що їхній синочок у великій біді! Хто ж, як не вони, порятує маля від горя?! Хто серцем торкнеться його душі? Захистить? Бо дикі методи вчительки — рідної бабери! — доконають його ніжну душу. Та хіба тільки вона “така вихователька”?.. Скільки разів вона вразила чотирирічного малюка незрозумілим для нього словом “дебіл”?! І “вчителька” — не така вже й нетямуща: добре розуміє, що знущається з дитини: безкінечно оглядається — “люди бачать”… Може, трохи й соромиться і боїться за свої дії, але користується тим, що ніде нікого. Що онук і мамі не розповість про “діяння бабулі”, яка сіє у його душу шалений страх, якісь безглузді звинувачення, а згодом це може й “прорости” ненавистю до навколишнього світу. Але це — лише миттєвість побаченого: одна з багатьох тисяч або мільйонів дитячих доль, які терплять таке чи й гірше. Скільки ж оцих знедолених дітей, яких так “виховують” батьки, бабусі, няньки?! Може, тому сотні тисяч дітлахів тікають з рідної домівки, з інтернатів. І ладні жити у каналізаційних люках, на горищах, у підвалах, будь-де — в мороз і в дощ, без їжі, у лахмітті — аби лише не терпіти наруги тих, кого називали рідними…Щиро сподіваюсь, що схожа “доля” не чекатиме на мого маленького знайомого — при живих і освічених татові й мамі.
