Володимир ФЕРЕНЦ,м. Івано-ФранківськСлова з листа Івана Бурлаки в одну з українських газет “Ми свою правду не змогли донести світові так, як наші недруги — свою брехню” дуже точно формулюють причину майже всіх українських проблем. Після проголошення формальної незалежності українці тимчасово програли інформаційне змагання за самостійність. Нам важко було виграти з багатьох причин, але ми не мали і не маємо права вдавати, ніби все гаразд і справедливість прийде сама, а чарівне слово “демократія” принесе свої золоті плоди. Якщо держава лише констатує засилля чужої інформації, преси і книги, теле- і радіопрограм, то чому досі не набув популярності самозахист, до якого в таких випадках вдаються інші народи, — бойкот?На відміну від немічних і розрізнених протестів-ремствувань, бойкот — цивілізований, демократичний і ефективний спосіб самозахисту народу, ослабленого колонізацією. Наших дітей намагаються навчати нової дисципліни — абсолютної толерантності. Українською мовою абсолютна толерантність — це повна байдужість і запопадливість однаково перед злом і добром. Пропаганда такої толерантності руйнує весь сенс земного шляху людини, її віру в Бога, який створив людство саме для безконечної в поколіннях місії пізнання добра і зла.В українському протесті забагато слів і мало конкретики, ознак бойкоту. Українці знайшли інший, дуже зручний і безпечний, але згубний спосіб релаксації — лаяти владу й політиків. До бойкоту не вдаємося, напевно, з природної обережності й насадженого страху перед владою, боязні звинувачень в насильстві й недемократичності. Більшість українців просто живуть і не бажають приносити мізерну особисту жертву для спільного блага. Люди не здатні навіть на пасивний організований протест, потроху втрачають національні ознаки, стають сварливим і зневіреним населенням, натовпом гіршого ґатунку, з яким ніхто не церемонитиметься. Українські проблеми влади зумовлені не лише політичним домінуванням олігархічної зденаціоналізованої верхівки. Головна причина — це неухильне “сповзання” суспільства в болото мирного і безликого, але роботящого населення. Вочевидь, хтось зацікавлений у такому “розвиткові” суспільства, бо не хоче мати проблем зі справжньою національною демократією. Національна еліта занепокоєна, але відсторонена від публічної діяльності. Їй не під силу завадити цій “сучасній руїні”. Інтелігенція втомилася писати “паперові протести”, але ще не має рішучості для організації бойкотів як виграшного протесту слабкої й невпливової української етнічної спільноти.Змусити когось до участі в бойкоті неможливо — це не те саме, що тримати транспарант чи партійний прапор на площі. Це вимагає особистої жертви, добровільного самообмеження, своєрідного посту. Треба мати тверду віру в справедливість акції. Проблема захисту українськомовної преси і книговидавництва вже багатьом набридла. Саме час організувати бойкот — масову добровільну відмову від російськомовного читва з одночасною вимогою українського. Чимало людей готові до особистої жертви — на деякий час відмовитися від придбання неукраїнських газет, але за умови, що так водночас робитиме більшість чи хоч би частина громадян. Важко йти на самообмеження, якщо немає певності у масовості й дієвості жертви. У такій справі, як і в будь-якій іншій, допомагає віра. Чому як християни ми постимо, але не завжди готові, як українці, постити інформаційно? Відповідь одна — наша віра в силу українства ще слабка. Успішний бойкот конкретного, осоружного українцям явища — дієвий спосіб укріпити українську віру, домогтися права на українську мову, культуру і публічно поширювану інформацію. У випадку успішної акції бойкоту недоброзичливих до українців газет залишиться стільки, скільки їх потребують збочені україноненависництвом люди. Засилля чужої мови, преси і книжки можливе лише за умови нашого пасивного підсобництва — купують їх передовсім етнічні українці, що становлять більшість. Серед них ще чимало таких, хто продовжує пасивно і за звичкою запопадливо переходити на російську як тільки зачують її. Ця більшість, не задумуючись, купує неприхильну до українства пресу і дуже мало передплачує українських газет, зачитується російськомовною й не шукає української книжки. Проголошення бойкоту для подолання цієї проблеми не зашкодить любителям вартісного російськомовного читва, але змусить етнічних українців задуматися над наслідками власних вчинків і власної бездіяльності. Це відкриє їм очі на особливу вартість національних основ держави, які можна захистити особисто, не чекаючи допомоги від держави. Ініціатива — за етнічними українцями, а їх підтримають усі розсудливі громадяни, зацікавлені в загальному добробуті та якості життя.Ми вступаємо в добу глобалізації, коли національні цінності піддають цинічним спробам фальшування і знищення на догоду інтересам багатої верстви, яка насаджує свою космополітично-споживацьку моду. Ця проблема світова і водночас суто українська. Бойкот — чи не єдина успішна форма морального й економічного протистояння засобам публічного нав’язування націєруйнівної, колонізуючої інформації. Тому, готуючись до бойкоту, не варто зважати на фарисейський лемент адептів чужих інтересів в Україні про обмеження свободи слова і поширення інформації чи обмеження прав людини. Завжди можна знайти будь-яку інформацію, що її поширюють ЗМІ. Лише етнічний українець в Україні, у своєму інформаційному просторі, мало знаходить для задоволення власної душі.
