Володимир ВОЙТЕНКО,професорСправжньою вимогою ефективної демократії є розумна недовіра до її лідерів.S. Hook, “Reason, Social Myth and Democracy”, New York, 1950Багато води спливло в Дніпрі відтоді, як на крутому березі ріки виріс Київ. Багато подій бачило давнє місто, і немало їх припало на травень. Третього дня цього місяця, в другу суботу після Пасхи, віддав душу в руки Божії Феодосій, ігумен Печерський (1074 р.). Христолюбивий великий князь всея Русі Володимир Мономах преставився місяця травня дев’ятнадцятого дня (1125 р.). Князь Всеволод послав по братів своїх, і прийшли вони до Києва чотирнадцятого травня, а тоді засвітилася на заході превелика звізда (комета Галлея, 1145 р.). Місяця травня п’ятнадцятого дня увійшов у город Мстислав і сів на столі отця свого, а Володимир Мстиславович став на нього замишляти. Мстислав сказав: “Брате! Ти хрест цілував, і тобі ще навіть уста не обсохли. Як не шукаєш мені лиха, цілуй хрест сьогодні!” І цілував той хрест, але того ж року порушив хресну обіцянку (1167 р.). Про це ми трохи знаємо, тож перескочимо через дев’ять століть: 25 травня 2008 р. в Києві відбулися дочасні вибори міського голови та депутатів міськради. Ось коментарі деяких політологів щодо їхніх підсумків.Вадим Карасьов: “Скінчилася епоха електоральних перемог Тимошенко, яка тривала з 2004 р. Вона ініціювала ці вибори. Але не змогла їх виграти. Це, звичайно, не тотальна поразка. Це не Сталінград, проте можемо говорити про щось подібне до поразки німців під Москвою 1941 року”.Володимир Фесенко: “БЮТ вважав, що вже схопив Бога за бороду, що може робити в цій країні все, що заманеться. Охолодження виборців корисне, щоб БЮТ повернувся до реалій”.Костянтин Матвієнко: “На цих виборах програв увесь політичний клас, точніше — політикани, які імітують політичну діяльність. Вони програли тому, що виборець з’явився на дільницях у кількості 50 %. Отже, суспільство почало відмовлятися від участі у формуванні влади, що загрожує їй втратою леґітимності”. Це справді так: не більше 20 % “реальних” киян, які мають право голосу, поставили “галочку” навпроти прізвища нового-старого мера. Сказати, що програв блок НУНС, буде замало: це не просто поразка, а політичний нокаут пропрезидентської безсилої сили. Щоправда, сам Президент ні виборів, ні мера від БЮТ не хотів, тож може почуватися майже переможцем.Програв вибори і я: не тому, що не став міським головою мій кандидат, а тому, що переміг саме Л. Черновецький. За такого очільника Київської громади соромно. Не розмовляє українською. Постійно порушує закон про державну мову, але ця обставина чомусь якнайменше цікавила прем’єр-міністра і Президента. Має сумнівну репутацію щодо вживання наркотиків, про що сам сказав. Певний час в адміністративному поділі України Київ був провінційним містом у складі Білоцерківського полку і жив під орудою сотника з цікавим прізвищем Блябля (детальніше див. у газеті “Персонал плюс”, 2008, № 20). Хмельницький підняв статус Києва, зробивши його центром полку (1648 р.). За наступні 75 років полковники змінювалися близько 60 разів, але жоден не лишив помітного сліду.Сьогодні йдеться про справи, в політичному сенсі набагато вагоміші, ніж постать Київського мера. Наприкінці 2004 р. і сам він, і його сьогоднішні високі покровителі, і його головні та дрібніші суперники пліч-о-пліч стояли на Майдані. Ми думали, що вони змагаються з клікою Кучми—Медведчука—Януковича за нас, а вони, виявляється, “стояли” кожний за себе.ПОГАНІ ПРОГНОЗИ ЗБУВАЮТЬСЯВочевидь, не я перший і не я один почав розуміти командну безперспективність “трибуни” на Майдані відразу після її (нашої) перемоги. Пам’ятаєте, на Хрещатику лишалися в наметах кількасот людей вже тоді, коли В. Ющенка офіційно оголосили Президентом? Мені було цікаво, я до них пішов і довідався, що “Нас не відпускають і не дають грошей на дорогу додому”. — “А хто не відпускає?” — “Хто треба, той і не відпускає”, — втрутився громадянин із кіскою. В таких ситуаціях варто трохи посваритися, щоб дізнатися більше: зі злості люди стають відвертими. Але громадянин з кіскою знизав плечима і відійшов; добрі люди і без сварки пояснили, що він “від Юлі”, а стоятимуть доти, хоч уже набридло, доки Віктор Андрійович не призначить Юлію Володимирівну “на Кабмін”.На початку березня 2005 р. я оприлюднив свої оцінки перших ознак дрейфу помаранчевої влади в нікуди (“День”, 2005, № 42). “На парламентські вибори 2006 р. політична сила В. Ющенка йтиме, блокуючись з іншими партіями. Але відразу після підрахунку голосів Президент залишиться один… Парламентська… більшість, готова підтримувати його ініціативи, буде непостійною… “Генеральний Секретаріат” глави держави смикатиметься врізнобіч, нагадуючи адміністрацію Л. Кучми й викликаючи нещадну критику з усіх сторін… Задовго до закінчення каденції Президента в ЗМІ почнеться обговорення кандидатури його наступника… Захід затихне від розчарування… Команда кремлівських чекістів не ховатиме задоволених посмішок… Єдиним органом леґітимно (чи майже леґітимно) здатним запроваджувати в життя ініціативи Президента, стане РНБОУ та “прокламоване, але ще відсутнє Національне бюро розслідувань…” Всупереч своїм планам (так чи інак озвученим на Майдані), В. Ющенко не організував Національного бюро, не створив громадського телебачення, не надав реальної допомоги кримським татарам і не переформатував шкільну освіту з 12 років (потрібних за інших обставин і в інших реаліях) на традиційну десятирічку. Продовжу “пророкування”: “Створення єдиної помісної церкви буде остаточно знято з порядку денного… В літаках за маршрутом Москва—Київ дедалі частіше мандруватимуть емісари й комісари, політтехнологи й технополітики. Одіозних телеведучих і політологів знову вважатимуть респектабельними аналітиками… Ю. Луценко вийде з СПУ й до кінця лишиться з В. Ющенком… Тарас Чорновіл вступить до КПУ…” Касандра щодо Т. Чорновола помилилася: реґіонали фактично приєднали КПУ до себе, дозволивши комуністам у вільний час забавлятися боротьбою з олігархами на макеті. Ю. Луценко зробив саме те, чого я від нього чекав, але нині він не у фаворі. Якщо шановного міністра бодай на три дні замкнуть у СІЗО, буде те, що Кучма зробив з Тимошенко, відкривши їй шлях у топ-політику. Повертаючись до ситуації з Юрієм Віталійовичем, варто згадати провідного “самбіста” Д. Жванію, який — без перебільшення — був творцем матеріальної іпостасі Майдану, знає про нього більше, ніж будь-хто інший, але (як з’ясувалося) не є громадянином України. Бий своїх, щоб чужі боялись! Ось і баба Параска зникла з телеекранів — із розпачу чи з переляку? Водночас маємо бачити і те, що з трьох провідних політичних фігур лише В. Ющенко послідовно і наполегливо змагається за євроатлантичну інтеграцію України, за визнання Голодомору геноцидом українців та вшанування пам’яті замордованих, за визнання справжньої ролі УПА в Другій світовій війні, за безумовну ліквідацію військово-морської бази Росії в Севастополі не пізніше 2017 р. Поважаю Президента за зусилля в цій площині. Але схоже, що маємо не одного, а двох різних Президентів. Один працює від імені історії та на історію, а інший порпається на міжпартійній мілині (нерідко програючи тим, для кого саме мілководдя — океанська глибина). Кожний політик і державний діяч має розрізняти стратегічний, тактичний та оперативний рівні своїх завдань; вони можуть відрізнятися за багатьма критеріями, крім одного: морально-етичного. Крах комуністичної монополії в Польщі тривав десять років, в Угорщині — десять місяців, у НДР — десять тижнів, у Чехословаччині — десять днів. Україна, Росія і Білорусь б’ють рекорди закостенілості. Ординсько-візантійські (більшовицькі) звички сформували сумнозвісне московське “євразійство”, але ми чого борсаємося в стічних водах історії? За останні десять років Україна не поліпшила своєї конкурентної спроможності, а в рейтингу Глобального індексу за цим показником посідає 73 місце серед 131 країни світу. Три роки після Майдану були такими ж яловими, як сім років перед тим. Українська національна ідея “зависла”.Лібералізація та демократизація складають сутність переходу від тоталітаризму до суспільства, в якому понад усе поціновують громадянські свободи. “Стратегічна проблема переходу — це можливість дійти до демократії й не зазнати смерті від тих, хто має зброю, і не жити в злиднях через тих, хто контролює продуктивні ресурси” (Przeworski A., 1992). Демократія консолідована, коли більшість соціально-економічних, національних, релігійних і політичних конфліктів відбувається за посередництвом громадянських інституцій та загальноприйнятих процедур. Сутність демократії полягає в сталій звичці до незгоди і водночас до примирення. У такому процесі може реалізуватися безліч сценаріїв. Особливість “нашого” — затяте суперництво та позірні ситуативні компроміси. Президент В. Ющенко самотній насамперед тому, що його друзям/суперникам/ворогам не болять ті проблеми, над розв’язанням яких він розмірковує. Можна запитати, наприклад Л. Черновецького, що він думає про УПА чи російський флот на українських теренах, і почути якусь відповідь, але вона буде адресована потребам “електорального моменту”. Це стосується багатьох політиків вищого рангу, прізвища яких спливуть у вашій пам’яті, коли читатимете ці рядки. Повертаючись до постаті Київського мера, варто зафіксувати вже проголошені його командою наміри підійматися зі столичного на всеукраїнський рівень. І сам Леонід Михайлович, натхнений безголовістю своїх суперників на виборах, відчув президентські амбіції. Хоч гетьмана на прізвище Блябля в Україні ще не було, кримський політолог Володимир Притула вважає, що “попри весь його клоунізм” (імітований чи зумовлений хворобою), Черновецький знайшов спільну мову з частиною виборців. Тому “мирний космос” перемагає” (“День, 2008, № 92).А ТЕПЕР ПРО ГРЕЧКУПолітологи схильні говорити про три категорії виборців (школи). Ідеальна школа Гегеля, коли сприймаються апеляції до розуму, але переважають школа Фрейда (апеляції до почуттів) і школа Маркса (апеляції до шлунка). У такому контексті варто повернутися до чистої теорії, щоб знайти місце її контакту з незацікавленим теоріями електоратом. Дж. Сарторі (1987) демократію визначає трохи провокативно: це побічний продукт конкурентного методу набирання лідерів. Він деталізує це визначення, наголошуючи на трьох засадничих рисах такого суспільного устрою: широкомасштабна демократія — це процедура і/або механізм, що породжують відкриту поліархію (“багатовладдя”), а відтак конкуренцію на виборчому ринку, яка в свою чергу спричиняє реальне (а не декларативне) народовладдя, формуючи посилену чуйність лідерів до потреб виборців. Формально може здатися недоречним у політологічному контексті згадка про виборчий “ринок”, але мені такий риторичний зворот імпонує, коли йдеться саме про ринок, а не базар, на якому вам хочуть “впарити” замість білого гриба бліду поганку. “Вибори” (election) і “добір кращих” (selection) близькі не лише фонетично: коли фірма чи футбольна команда набирає кадри, вона їх “добирає”, бо інакше збанкрутує. “Вибираючи” гречку, олію та згущене молоко, київський електорат “добирає” не ті якості, які мають стосунок до демократії — і хай би так і було, але ж ідеться про організаційно-економічну ефективність міської влади і відсутність під її нігтями “лівої” землі. Монтеск’є, учень давньогрецьких філософів, бідкався, що “принцип демократії занапащений не лише тоді, коли втрачено дух рівності, а й тоді, коли запановує дух крайньої рівності”, а недоумок має можливість керувати мудрецем. Але ж як їх розрізнити — рівність “нормальну” і “крайню”? Тут і виникає головне питання: вирівнювати вгору чи вниз? Підносити виборця до рівня політика чи опускати (гречкою, доплатами, усмішками, посиланнями на Бога, пробіжками на стадіоні тощо) до рівня політикана, демагога і популіста? Як свідчить перебіг виборчої кампанії, “опускати” мали бажання майже всі головні претенденти на посаду Київського мера. Як свідчать підсумки голосування, значна частка виборців радо “опустилася”. Не забудьмо: йдеться про киян, які мають в активі “гегелівські” голосування 2004 р. (і бездоганну поведінку в найбільш напружені помаранчеві дні). Сказано: ідея стає матеріальною силою, коли опановує маси. Але дозволю собі поправити класика. Ідея залюбки стає силою, коли панує касами; розмінявши “мільйон по рублю”, завжди можна високі пориви конвертувати в низькі істини. Це було зроблено, і 25 травня 2008 р. у столиці України остаточно завершився сюжет, який називаємо “Майдан”. Завершився для тих, хто стояв на трибуні, і для значної частини тих, хто скандував їхні імена. Ідея Майдану, сподіваюся, жива. Egalite, fraternite та liberte (рівність, братерство і свобода) — гасла незнищенні. Шкода тих щасливих днів тому, що нікому тоді не спало на думку заграти “Марсельєзу”.Політолог Дмитро Видрін (за списком БЮТ був депутатом ВР попереднього скликання) пише: “Юлія Володимирівна розгойдала ту електоральну нішу, яка думає шлунком. І Леонід Черновецький виявився блискучим учнем. Кабмін цілком міг би нагородити його грамотою з підписом “Учитель — учню, який перевершив свого вчителя”. Він таки перевершив свою велику вчительку. Його перемога закономірна: місто, де третина людей думає шлунком, за нього проголосувало. До шлунка достукатися легше, ніж до інших, думаючих органів тіла. Доки крупи будуть головним аргументом, доти місто голосуватиме за таких комедійних персонажів” (“День”, 2008, № 92).Хочу зробити застереження щодо спрощеного сприйняття цього тексту: йдеться насамперед про людей, для яких кілька кілограмів гречки, пляшка олії та банка згущеного молока — вагомий додаток до насущного хліба. Легко бути розумним і думати “іншими органами”, коли не мусиш рахувати копійки. Демагоги паразитують не на дурості, а на бідності електорату, а бідні не бувають демократами. Євросоюз, про членство в якому говорять НУНС і Президент, лишається далеким; про державний статус російської мови — обіцянку реґіоналів — уже не згадують у переліку “цяцянок”; хлопців, попри хвацький прожект БЮТ, продовжують призивати на військову службу. А Черновецький нічого “глобального” не обіцяв, а що обіцяв — те й робить: профіцит київського бюджету, зумовлений столичними преференціями Києва, дозволяє доплачувати до пенсії та зарплатні без жодного перенапруження. “Хто там старший?” і “Що нам із того?” — ось і все, чим цікавиться виборець “від Фрейда” і виборець “від Маркса”, коли йдеться про партії (блоки). Але ж партійні лідери — такі самі, вони точно не “від Гегеля”, відтак впродовж кожної виборчої кампанії спостерігаємо парад політико-сценічних масок. Хто під Жириновського, хто під Евіту Перон… під Савонаролу… під Тома Круза… під Карабаса-Барабаса… Ні виборців, ні політиків не цікавлять програми. Саме через це всі блоки тепер іменні: “Блок Такого-Сякого” плюс десять обіцянок — вся “платформа”. Ось свідчення незрілості демократії в Україні та непевності її подальших перспектив. Пропоную експеримент: подумки переберіть провідних партійних очільників і спробуйте визначити, хто з них хотів “керованої демократії” російського зразка. Їх, потаємних недодемократів, справді багато. Переконаний, що більшість читачів “Слова Просвіти” від “ідеї Майдану” не відійшла.
