Народ наш український — дивовижний. Народ-мрійник. Мріє про світле майбутнє, для настання якого не дуже напружується, нічим не хоче ризикувати, а особливо — жертвувати.
Віталій КОРЖ,народний депутат України (фракція БЮТ)На що вже мешканці Києва — в інтелектуальному сенсі далеко не останні в Україні — то й ті переважно не схотіли пожертвувати кількома годинами похмурого недільного дня, щоб віддати свої голоси за припинення хамського дерибану в столиці. Фактом є те, що майже половина виборців-киян не прийшла на виборчі дільниці й не взяла участі в голосуванні.
Класичний мрійник — це особа дуже балакуча, “компетентна” в усіх справах і навіть гаряче базікувата, але байдужа. Типовий український мрійник дуже активний у висловлюваннях на будь-яку тему, натомість надто обережний, вайлуватий та нерішучий, коли слід діяти, коли треба зробити конкретну справу. Саме про таких говорить Святе Письмо: “Не по їх словах, а по вчинках пізнаєте їх”.Як збоку придивитися — неначе діти чи підлітки. Хлопцям лише б пиво пити, теревенити з лайкою навпіл про ніщо та до дівчат. А дівчата, хоч усі начебто різні, але постійно намагаються бути однаковими. Як за командою, смокчуть сигарети, абсолютно не замислюючись про свій майбутній материнський обов’язок.Мріють українці про щасливе майбутнє, в яке здебільшого не дуже вірять.Якби хтось прийшов та організував, а ще краще — за помахом чарівної палички — в один момент зробив щасливе життя, от тоді б ми вже дали собі раду!Так вважають українці-мрійники. Вважають упродовж понад трьох з половиною століть, відколи з Росією “побраталися”. І відтоді постійно вчаться на власних помилках. Мабуть, щоб краще в цю “науку” входити і ще більше вчитися, вони дедалі більше тих помилок роблять, щоразу впевненіше на ті самі граблі наступаючи, а потім рідні ґулі на лобі всьому світові весело демонструючи.Щоб зрозуміти типового українця-мрійника, не треба далеко сягати історичних коренів і аж на 350 років заглиблюватися. Достатньо озирнутися хоч би на один минулий чи нинішній рік. Бо цей рік (так само, як і багато інших), із незмінною закономірністю математичних формул відбиває нам чи не головну рису українця, що вміщується у відомій тезі: “Моя хата скраю; не чіпайте мене, я нічого не знаю”. Отож, не можна з упевненістю стверджувати, що всі українці — це великі сміливці й патріоти на ділі, а не лише на словах.“Але як зберегти незалежність Батьківщини?” — запитаєте.А так, як українці “зберігають” упродовж понад 350 років. Так само, як цього року й торік, тобто — як завжди.Помаранчева революція була швидше винятком, ніж правилом в українській історії. Серед таких винятків можемо згадати досить двозначну перемогу козацького війська під орудою гетьмана І. Виговського над військом Московської держави при Конотопі (1659), а також таке безпрецедентне явище справжнього українського національного патріотизму, масового героїзму і самовідданості, як ОУН-УПА (1941—1947).Двозначність перемоги під Конотопом полягає в тому, що на боці гетьмана Івана Виговського у тій битві брали участь загони німецьких, угорських і сербських найманців, а головне — татарська орда Мехмет-Гірея. На боці москалів, якими керував О. Трубецькой, крім стрілецьких російських полків, брали участь вояки нещодавно сформованого у Бєлгороді 30-тисячного українського козачого полку під командуванням І. Безпалого — чергового претендента на гетьманську булаву.Конотопська битва поглибила політичний розкол України і поклала початок громадянської війни, що тривала до кінця 70-х років XVII ст.Натомість масовий героїзм на західноукраїнських землях у період Другої світової війни та після її закінчення — здавалося б, цілком очевидний, але досі не дочекався однозначної оцінки не лише в сучасному українському суспільстві, а й серед істориків та можновладців. Бійців ОУН-УПА, які зі зброєю в руках боролися, проливали кров і віддавали життя за незалежність України у складних умовах фашистсько-комуністичного тоталітаризму, ще досі не визнано воюючою стороною у Другій світовій війні. І це також переконливий показник української хронічної хвороби — безвідповідальності за долю власної Батьківщини.На жаль, в українській історії ми знайдемо не дуже багато особистостей, які вірою і правдою, послідовно й до кінця віддали своє життя служінню українській справі: від Ярослава Мудрого до Степана Бандери, Слави Стецько і Левка Лук’яненка.Не здивуюсь, якщо дехто з читачів, дочитавши до цього місця, обурився моїми словами й образився. І це зрозуміло: нині, після русифікації, голодоморів та інших подібних “експериментів” більшовиків-комуністів над українським народом, коли націю вирубали до кореня, ліквідуючи найкращих, вже треба ставити питання про те, щоб устати з колін, про формування національно-патріотичної молоді, про відродження з попелу.Але громадяни України перебувають у стані перманентної незгоди і суперечки з кардинальних питань організації життя держави: влади, мови, культури, національної безпеки й оборони. Чого можна очікувати від нас самих, якщо вже сімнадцять років точаться дебати навколо “проблеми” формулювання національної ідеї! Нація, що не має чітко сформульованої й підтриманої всіма громадянами національної ідеї, не може створити повноцінної держави — на радість ворогам.Цілком очевидно, що націю спочатку треба створити, об’єднавши український народ. Для об’єднання слід організувати загальнонаціональний патріотичний рух на чолі з загальновизнаним лідером. Спробуйте зараз, окинувши оком найкращих представників сучасності, назвати хоч би кілька імен національного масштабу, проти яких немає заперечень.Тож кого ми бачимо, шановні громадяни незалежної України? Якщо навіть визначите таку особистість, одразу зліва і справа почуєте обурливі вислови незгоди й заперечення.Зрештою, обурення і заперечення почуємо завжди, коли з’являється чітка і зрозуміла точка зору щодо особи, факту, події.Зберіть на стадіоні 100 000 громадян і запитайте, що треба зробити для нормалізації життя в Україні. Переконаний, що отримаєте 100 000 варіантів відповідей-пропозицій. Чи є у світі країна, де громадяни були б так поділені у власних уявленнях і ставленнях? Громадяни України поділені за національною, мовною ознакою, релігійними конфесіями, за патріотичними уподобаннями, за ідеологічними переконаннями, належністю до політичних партій та блоків, поділені на міщан і селян за нерівними умовами життя, поділені навіть у численних громадських організаціях однакового спрямування тощо.Як приклад назвемо “козацтво” в його численних відмінностях, кожна з яких активно імітує “діяльність” в одностроях військового зразка, з офіцерськими погонами, відзнаками та іншою атрибутикою, що має мало спільного з доцільністю і корисністю їхнього впливу на громадську думку в сучасній Україні. Упродовж сімнадцяти років існування незалежної України ми багато чули по радіо і бачили по телевізору про активну діяльність не українських, а російських козаків. Без цих активних учасників (переважно це громадяни Росії) не відбувається жодна антидержавна, антиукраїнська акція в Криму і на півдні України — чи йдеться про НАТО, чи про мовне питання, чи про Севастополь (“гордость русских моряков”), про перебування Чорноморського флоту Росії.А де були українські “козаки” (серед них організація під претензійною назвою “Реєстрове козацтво”? А кілька ветеранських організацій? Здавалося б, боротьба за волю України мала б їх об’єднати. Але ні — кожна з ветеранських організацій об’єднує “своїх” ветеранів, бо члени різних організацій воювали за різні України, а дехто й за іншу державу.Роздільність і подвійність настільки стали нормою життя в Україні, що у цю “гру” активно й не без задоволення грають навіть у найвищих урядових структурах. Зрештою, така поведінка характерна для багатьох громадян та їхніх організацій. Замість відповідальності за Батьківщину — байдужість, якщо не ворожість. І серед молодого покоління українських громадян вистачає таких, які ще не визначилися щодо поняття “моя Батьківщина”.Коли запитуєш про причину такого широкомасштабного безглуздя, у відповідь можна почути, що така ментальність (це навдивовижу часто вживане в Україні слово перекладається з латини як спосіб мислення). Треба щось робити з нашим мисленням, шановні, дорогі, рідні мої українці!Повертаючись до столичних виборів-2008, поставимо собі лише три запитання. Якого результату варто було очікувати українцям-мрійникам, якщо у виборах брали участь 40 партій і блоків та 70 кандидатів на посаду київського голови? Чи доцільно було (а головне — кому вигідно) проводити ці вибори в один тур, коли довжина виборчих бюлетенів становила понад півтора метра? Чи нинішній рівень свідомості мешканців Києва достатній для того, щоб вони мали моральне право не лише мріяти і вимагати, а й насправді жити краще, без злочинства й обману влади?БЮТ, що запропонував вибори-перевибори Київського мера Л. Черновецького та його команди, які скомпрометували себе численними аферами, покладався на свідомість мешканців столиці та на здоровий глузд Президента України. Але ментальність перемогла. Президентська команда зробила все, щоб вибори відбувалися лише в один тур, а переважна більшість громадян не захотіла взяти на себе жодної відповідальності за виправлення абсурдного становища, яке команда Черновецького створила в столиці, що давно вже стало приводом для іронії й зневаги шанованих осіб в Україні та за її межами.
