У ТИШІ ВЛАСНОГО СЕРЦЯ

Валентина ДАВИДЕНКОДля мого покоління перше читання “Кобзаря” було частіше не в школі, а з уст найрідніших — батьків чи старших членів родини. Це важлива обставина, про яку не можна не згадати, навіть зважаючи на заідеологізовану освітньо-виховну систему, що опоетизовувала тоді інший образ — “Хлопченя з розумними очима…” В українській родині ж першими віршами, які дитина вчила напам’ять, були: “Садок вишневий коло хати”, “Тече вода в синє море”, “Сонце заходить, гори чорніють…” За цим набутком вчителька “записувала” малят до школи. Шевченкове слово, прочитане інтонацією матері чи батька, лишалося й насправді, як молитва, на все життя. Нині ж, смію припустити, підростають маленькі українці, батьки яких не читають вдома Шевченкових поезій. Звичайно, вони вивчать їх потім у школі і відвідають музей чи покладуть квіти до пам’ятника 9 березня. Але образ на п’єдесталі буде дистанційований від серця, аніж коли матусиним голосом тобі передане, як смуток власної душі: “А я дивлюся… і серцем лину/ В темний садочок на Україну. /Лину я, лину, думу гадаю…”Саме поверненням первісного відчуття Шевченкового слова, його внутрішнього драматизму, який звучить близькою інтонацією для кожної душі, є “Монолог самоти”. Автори проекту запропонували нове прочитання “Кобзаря” — нетрибунне, непафосне, я б навіть сказала, не афористично-суспільне, як це було прийнято, а вселенсько-людське. Адже багато поетичних рядків цієї книги вже давно стали крилатими висловами і, засвоївши одного разу їхній сенс, ми забули експресію почуттів, що ними наповнене слово поета, відірваного від батьківщини, який в ту рідну далечінь посилав лише свої думи… Цю обставину прикметно окреслив у вступному слові до поетично-музичної композиції “Монолог самоти” директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік НАН України Микола Жулинський (науковий керівник проекту).Авторові проекту, режисеру і виконавцеві, народному артистові України Олександрові Биструшкіну я вдячна за його несценічне, глибинне прочитання “Кобзаря”, за внутрішню драматургію монологу, висловлену навіть тихим і стриманим тоном. Саме так читається “Кобзар” і мені в тиші власного серця.Музика, яку створив народний артист України Михайло Чембержі, здається, ще витоншує той ефір високих емоцій, які виникають від зустрічі з поезією. Лише на початку заявивши знайому тему “Думи мої”, композитор архітектонікою музичного твору відтворює найтонші настрої Шевченкових поетичних послань Україні (її нащадкам, отже, нам), музика не перебирає на себе інтонаційних акцентів драми, її краса суголосна з поетичним словом, яке само бринить стримуваною сльозою. Вивірене суголосся — таке можна почути лише на церковних хорах.Чи відкриють для себе такого “Кобзаря” передусім ті, кому адресовано цей проект? Адже його автори прагнули повернути саме юним серцям не лише геніального українського класика, національного пророка, а й поета, який будить у нас людськість почуттів, бо в смутку і в самоті душі схожі, отже, близькі. Тому молода мати в надвечір’ї третього тисячоліття прочитає своїй дитині ласкаво-співучі рядки: За сонцем хмаронька пливе,Червоні поли розстилаєІ сонце спатоньки зове…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment