Лідія ВІЦЕНЯ, м. Полтава У Полтаві працювала міжнародна наукова конференція, присвячена 150-річчю з дня народження художниці і письменниці Марії Башкирцевої. Всі турботи з її організації взяли на себе обласна державна адміністрація, міська рада та фонд “Відродження пам’яті Марії Башкирцевої”. У роботі конференції взяли участь голова облдержадміністрації Валерій Асадчев, його перший заступник Іван Близнюк, міський голова Полтави Андрій Матковський, голова Диканської районної держадміністрації Любов Лелюк та численні гості міста — письменники, дослідники творчості Марії Башкирцевої, мистецтвознавці, що прибули із Франції, США, Росії, зі столиці та інших міст України.Відкрила урочистості, привітавши всіх присутніх у конференц-залі, директор Полтавського художнього музею — Галереї мистецтв Ольга Курчакова. Вона зазначила, що науковці музею, де зберігається альбом ранніх робіт Башкирцевої, віддавна вивчають її творчість, а полтавці мають за честь приймати таку поважну делегацію.Міський голова Полтави Андрій Матковський підкреслив, що ім’я нашої видатної землячки відоме в усьому світі, а завдяки конференції у зарубіжних країнах зростатиме зацікавлення нашим містом як туристичним об’єктом. Він також подякував директорові фонду “Відродження пам’яті Марії Башкирцевої” Тетяні Швець, бо саме завдяки її ініціативі та ентузіазму було організовано цю конференцію. Тетяна Швець народилася в Диканьці, а нині живе в Москві. Наприкінці минулого року в Історичному архіві Санкт-Петербурга вона знайшла документ, який засвідчує, що Марія Башкирцева народилася не 1860-го, як вважали, а 1858-го. Документ офіційно підтверджує висловлені припущення про справжню дату народження Марії Башкирцевої французької дослідниці, письменниці, старшого викладача університету міста Ренн Колет Косньє. Тож нинішній рік — ювілейний: нашій видатній співвітчизниці виповнилося б 150.— Я щаслива, що на землі Гоголя й Башкирцевої проводиться таке зібрання, — зізналася Тетяна Дмитрівна і представила зарубіжних гостей та зачитала вітальний лист до учасників конференції президента Національної бібліотеки Франції. Очікували на приїзд до Полтави мера Ніцци Крістіана Естрозі, однак він через зайнятість не зміг прибути, про що повідомив у листі на ім’я міського голови Андрія Матковського заступник мера Ніцци з питань зовнішніх відносин Олівер де Рейн, зазначивши, що муніципалітет Ніцци підтримав ініціативу Полтавської міської ради щодо вшанування пам’яті Марії Башкирцевої. У конференц-залі Галереї мистецтв панувало магічне відчуття присутності нашої талановитої землячки: у виставлених портретах, в її художніх роботах, у виданнях “Щоденника” різних років, у книгах про Марію Башкирцеву. А в центрі залу стояла точна копія бюсту художниці роботи скульптора Сен-Марсо, яку замовила у Луврі Тетяна Дмитрівна та її чоловік, засновник фонду “Відродження пам’яті Марії Башкирцевої” Микола Швець. Програма конференції була надзвичайно насичена. У ній значився і виступ мадам Колет Косньє, яка, на жаль, не змогла приїхати. Але авторка книги “Марія Башкирцева. Портрет без ретуші” передала свою доповідь у Полтаву, і вона прозвучала в залі Галереї у перекладі Тетяни Чугунової, що разом із Марією Аннінською озвучувала російською всі виступи зарубіжних гостей. Мадам Косньє розповідала про те, яке хвилювання вона пережила, коли, помітивши чимало неточностей у “Щоденнику”, вперше взяла до рук оригінали щоденників Марії Башкирцевої в Національній бібліотеці Франції у Парижі. Вицвілі від часу, пожовклі сторінки зошитів… Це хвилювання було закономірне, зазначає дослідниця. “Але далі я була вражена, бо зрозуміла, що не помилилася: те, що я читала досі, підлягало цензурі! Цілі сторінки було вилучено, слова замінено, персонажі й події подано в іншому контексті. “Щоденник” було понівечено, спотворено. З рукописів, у яких Марія нічого не приховувала, багато чого зникло. І зникло найголовніше… Переді мною постала картинка ідилічної сім’ї, якої не існувало насправді. Марію зробили молодшою на два роки, прибрали багато перипетій, яким було наповнене її життя, багато розмірковувань — а вона була сміливою у викладенні своїх думок, з почуттям гумору. Вона була набагато зрілішою, ніж її ровесниці-сучасниці. І я зрозуміла, що мушу — як жінка двадцятого століття, як письменниця, як викладач університету — віддати належне жінці минулої епохи, відновити її справжню суть, розповісти про обман, який виник через уже написані статті й біографії. Те, що я читала в рукописі, було ще й свідченням про становище жінки тієї епохи: я читала про битву жінки за те, щоб їй дозволяли існувати, жити вільною, творити!.. Я мала написати біографію Марії Башкирцевої, щоб відновити її образ. Тоді ще не знала, що Марія поверне мені все, що я витратила на неї внутрішньо… Бо не описати ту радість, яку я відчула, дізнавшись, що й інші дослідники — у Франції й за кордоном — продовжили дослідження, йдучи шляхом, який я знайшла, розчистила. І радість від того, що мої книги перекладають у різних країнах. Марія Башкирцева змінила моє життя. Адже я тоді не знала, що завдяки її “Щоденнику” продовжуватиму подібні дослідження, які стосуватимуться долі інших жінок, про яких забули, яких не знають справжніми, чию творчість сфальсифікували — 2000 року вийшла моя книга “Мовчання дів”, — закінчила свій віртуальний діалог із полтавською аудиторією Колет Косньє. Цю доповідь можна доповнити красномовними рядками з її передмови до книги про Марію Башкирцеву: “Ні, зовсім не випадково вирушила я в Національну Бібліотеку. Це був клич, наче жіночий голос, приречений з 1884 року на мовчання, долинув до мене… Оскільки оригінал “Щоденника” недоступний для більшості, мені хотілося розкритикувати дощенту перекази й оживити справжню Марію — жінку, одурманену недорікуватою долею, яка нагородила її життям на століття раніше строку, невільниці не своєї епохи, героїню нашого часу”. Вона ж цитує Симону де Бовуар, яка назвала “Щоденник” Марії Башкирцевої “зразком жанру”.Письменник з Росії Ігор Владимиров зазначив: “Доля вирішила, що саме Колет Косньє стане людиною, “хто одного разу відмиє її пам’ять від вульгарного гриму, яким вона покрита”, як сказав після смерті Башкирцевої її друг Божидар Карагеоргієвич. Книга Колет Косньє прийшла в Росію з помітним запізненням, яке могло б тривати й далі, якби не турбота полтавців і шанувальників таланту художниці в Росії й Україні”.Подружжя Швеців привезло цю книгу із Франції 2004 року і підготувало видання російською мовою, а придбати його багатьом шанувальникам талановитої землячки випала нагода саме в Диканьці. Не менш зворушливою була зустріч учасників конференції з Симоною Файяр, колишнім викладачем літератури в ліцеї Поля Сезанна (місто Ек сан Прованс у Франції), доповідь якої звучала так само особистісно: “Моя пристрасть до Марії Башкирцевої”. — Вона живе в мені, вона супроводжує в житті, збагачує мене щоразу, коли я перечитую її “Щоденник”, — зізналася доповідачка.Це вона була сусідкою правнучатої племінниці Марії Башкирцевої Наталії Іванової, у неї Тетяна Швець придбала особисті речі художниці для музею в Диканьці: чорнильницю, якою користувалася Марія, коли писала сторінки свого щоденника, дерев’яну рамку для чотирьох фотографій. Учасники конференції побачили ці експонати майбутнього музею в Диканьці. Свою розповідь Симона Файяр доповнила і привезеним відеосюжетом, у якому показала місця, де Марія Башкирцева творила, де виставляла свої роботи. І знімок маленького старого кладовища Пассі в центрі Парижа, де її поховано.Завдяки відеозйомці організаторів зібрання та засновників фонду Тетяни і Миколи Швеців учасники ближче “познайомилися” з мадам Жанет Апостолеску. Подружжя Апостолеску — керівники асоціації “Товариство друзів Марії Башкирцевої”. Воно видало повний авторський текст “Щоденника”. Завдяки їм глядачі почувалися так, наче побували в капличці на цвинтарі Пассі та в підземеллі, в усипальниці художниці. Там, на мармуровій білій плиті, викарбувано: “Марія Башкирцева”. Із мармуру зроблено її “Щоденник” і маленьку іконку Серафима Саровського, вибито дати її життя і смерті: 1860—1884, що, як ми тепер знаємо, не відповідає дійсності. У дивовижному альбомі, який Тетяна Швець називає своїм дітищем, Микола Кноррінг свого часу так розповідав про місце останнього спочинку дівчини з полтавських Гавронців: “У Парижі, на цвинтарі Пассі, кожен знає велику капличку з православним хрестом. Якщо підійти до її скляних дверей, то можна побачити всередині незвичне для каплички видовище. Невеликий музей: портрети, бюст молодої дівчини, її картини, деякі речі з її побуту, палітри, пензлі. Біля входу — квіти… Щороку 31 жовтня, у день смерті Марії Башкирцевої, тут відправляють панахиду. Розстилають зелений, із вишитими трояндами, килим, запалюють багато свічок. “Вічна пам’ять…” Тут справді щось є від безсмертя…”. Тетяна Швець запевняє, що й сьогодні біля каплички ніколи не в’януть квіти. А всередині цього незвичного “музею” ми побачили велике незавершене полотно “Святі жони”, над яким Марія працювала в останні роки життя. Вікна-вітражі, в одному з яких зображено Марію в білому савані, — “вона начебто з висоти дивиться вниз на цей марнотний земний світ”, — зазначає Тетяна Дмитрівна. Велику допомогу в подоланні всіх проблем, які виникають у подружжя Швеців під час налагодження контактів та співпраці з музеями, архівами, майстернями Франції, надає їм директор фірми “Інтер Франс” у Парижі Світлана Мельник. Вона також взяла участь у роботі конференції в Полтаві. Цікавими були доповіді викладача коледжу міста Мак Минвільд штату Орегон у США Катерини Кернбергер, журналіста, письменника з Києва Олександра Балабка, доктора мистецтвознавства, колишнього аташе з питань культури при Посольстві України у Франції, нашої співвітчизниці, яка тривалий час живе у Франції, Тетяни Золозової, кандидата мистецтвознавства Наталії Асєєвої та ще багатьох учасників конференції. Усіх зачарувала своїм запальним характером і тонким знанням життя й творчості Марії Башкирцевої видавець повного тексту “Щоденника” Люсіль Ле Руа. Вона разом із Тетяню Золозовою дослідила і доповнила тексти Башкирцевої науковими коментарями й довідками з екскурсами в історію, відшукала листи Марії й відновила спотворені записи. Ці дослідження переросли в тему дисертації, яку Люсіль Ле Руа захистила в Сорбонні. Автори восьмисерійного фільму “Марія Башкирцева” — режисер Ганна Шишко та драматург, автор п’єси, директор видавництва “Лазурь” Галина Турчинова з Росії розповіли про історію його створення і показали кілька фраґментів кінострічки, де головну героїню зіграла донька Валентини Тализіної Ксюша. Тема виступу Галини Петрівни перегукувалась у підкреслено особистісному її сприйнятті з доповідями француженок: “Особистість Марії Башкирцевої у моїй долі”. У центрі подій другого дня роботи конференції стала презентація унікального художнього альбому “Марія Башкирцева — обраниця долі”, який підготували і видали до 150-річчя з дня народження художниці й письменниці її земляки, засновники фонду “Відродження пам’яті Марії Башкирцевої” Тетяна і Микола Швець. Тетяна Дмитрівна написала ґрунтовну передмову, альбом багато ілюстрований, у ньому чимало світлин, які глядач побачить уперше. — Ми хотіли показати Марію Башкирцеву як творчу особистість в усій повноті й у всіх виявах її таланту — літератора, художника, музиканта. І зібрати якомога більше репродукцій (в альбомі їх 77) її картин, — розповідала пані Тетяна. — Ми намагалися повніше показати історичну ситуацію, в якій вона жила, за допомогою ілюстрацій. Уперше тут можна побачити маєток, церкву, усипальницю родини Башкирцевих, деякі її портрети. Є документ, що підтверджує точну дату народження Марії Башкирцевої. В альбомі вміщено скульптуру Леона Лонжеп’є “Безсмертя”, де зображено молодого генія біля ніг ангела смерті. Ангел тримає табличку з іменами восьми юних талантів, які рано покинули цей світ. Серед французьких імен — ім’я Марії Башкирцевої. Це підкреслює, що у Франції високо цінують її творчість. Тетяна Дмитрівна наголошує, що це фото друкується вперше, вона висловлює вдячність за сприяння в цьому Світлані Мельник. Голова облдержадміністрації Валерій Асадчев висловив глибоку подяку всім, хто дбає про збереження пам’яті Марії Башкирцевої, хто взяв участь в роботі конференції. Він пообіцяв, що у найближчі два роки в Диканьці збудують музей видатної землячки. А міський голова Андрій Матковський повідомив, що одна з вулиць Полтави вже носить її ім’я. Марією Башкирцевою, зазначає Тетяна Швець, захоплювалися видатні особистості світу, про неї писали Франсуа Коппе, Вільям Гладстон, Анатоль Франс, Валерій Брюсов, Ілля Рєпін. Велімир Хлєбников вважав її “Щоденник” “унікальним явищем світової культури”, Марина Цвєтаєва вважала її своїм ідеалом: “Марію Башкирцеву я люблю безумно, з безумним болем… Вона для мене така ж жива, як я сама”.Палко захоплювалися дівчиною з Гавронців прості читачі її “Щоденника”. Кандидат мистецтвознавства Наталія Асєєва подарувала майбутньому музеєві в Диканьці унікальну книгу видання 1886 року про Марію Башкирцеву з передмовою Франсуа Коппе, придбану в букіністичному магазині у 60-ті роки минулого століття. Вона заперечує висловлені російськими дослідниками думки про те, що у нас про художницю мало знали:— Мої обидві бабусі захоплювалися Башкирцевою, вони були курсистками в Києві й у Петербурзі. Одна з них, Ганна Дяченко, родом з-під Полтави, із Патлаївки. Емансипована Марія Башкирцева була для жінок взірцем самореалізації. Здолати перешкоди, добитися свого, успішно реалізувати себе — тоді для жінки це було непросто, і вона стала взірцем, який окрилював! І сьогодні Башкирцева залишається прикладом для тих, хто бачить себе особистостями. Вона — смілива, суперечлива, зухвала, талановита, молода, красива — безмежно любила життя і дуже боялася не встигнути зробити все, що хотіла. Вона знала, що не встигне, і мріяла “залишитися на землі”. Марія Башкирцева залишається з нами. Хоч ми й витираємо сльозу, читаючи в романі-есе Михайла Слабошпицького: “Останні слова, які вона сказала: “Мені так хочеться гавронських вишень і яблук”. І сьогодні знову можемо повторити її улюблені слова: “Ніщо в цьому світі не минає безслідно”.
