Володимир СКЛЯР,докторант Київського національного університету імені Тараса ШевченкаРозпад СРСР та здобуття Україною незалежності сприймали по-різному. З одного боку, для переважної більшості українців та представників етнічних меншин, які пов’язували своє майбутнє з Україною, ці зміни стали відновленням історичної справедливості. Для значної частини росіян, а також зросійщених за свідомістю українців та представників інших етносів, які не ідентифікували себе з Україною, ці зміни не були такими однозначними. Після розпаду СРСР у нових державах росіяни зіткнулися з раніше не відомою для них проблемою — потребою адаптації до нового мовного та культурного середовища. Відмінність України від інших новостворених держав пострадянського простору полягає не лише в наявності численної російської етнічної меншини, а й в існуванні значної кількості етнічно марґіналізованих та асимільованих за мовою українців, для яких також виникла потреба пристосовуватися до нових умов. За визначенням американського дослідника Р. Скемергона, домінантне становище в суспільстві може займати і більшість, і меншість. В умовах бездержавності домінантною може бути “група меншості”, більшість займає підпорядковане становище, тобто вона — “масовий етнос”. До здобуття Україною незалежності українці залишалися “масовим етносом” чи “підпорядкованою більшістю”, а росіяни мали статус домінантної меншини. Від того, хто займав домінантне становище в суспільстві, залежав і домінантний статус мови. Природно, коли домінує мова етнічної більшості. Але якщо домінантне становище в суспільстві займала меншина, то її мова також була домінантною. За цих умов процеси мовної асиміляції охоплювали підпорядковану більшість й інші етнічні меншини. Безпосереднім наслідком такого становища було те, що росіяни в Україні за радянських часів не зазнавали мовної асиміляції навіть в умовах дисперсного розселення, і навпаки, українці, хоч і складали більшість, асимілювалися за мовою. У мовному середовищі інших етносів переважали процеси зросійщення, а не українізації, насамперед у містах.Важливе значення для розуміння сутності етномовних процесів у сучасній Україні має використання класифікації за рівнем національної самосвідомості, яку запропонував етносоціолог В. Євтух 1992 року. До першої групи належить ядро, яке характеризується високим рівнем національної самосвідомості. Другу групу складає марґінальний прошарок як носій змішаної етнічності. До третьої групи належать особи, які фактично втратили власну національну свідомість і визнають лише етнічне походження. Цю групу можливо визначити як осіб із залишковими ознаками етнічності. Як правило, на етнічних землях у власній державі весь етнос належить до етнічного ядра. За слушним висновком Г. Касьянова, “формування громадянської (або політичної) нації передбачає стандартну схему: етнічне ядро (українці) дає назву державі, а національні групи та меншини консолідуються навколо цього ядра у громадянську націю”. Але тривалий процес руйнування ядра українства гальмує процес їхнього перетворення на ядро сучасної української політичної нації. Розподіл за рівнем свідомості притаманний насамперед діаспорі. Але в умовах бездержавності та, як рецидив радянської доби — в сучасній Україні серед українців, зберігається такий розподіл за рівнем самосвідомості, який виявляється у мовній компетенції, зокрема в ступені мовної асиміляції. Етнічному ядру притаманна українська як рідна. В Україні частка українців з рідною мовою 2001 року становила 85,16 %. Спостерігали суттєву територіальну диференціацію цього рівня. У західних областях він перевищував 99 %, у центральних — 95 %, у південно-східних — лише 66 %. У Криму та Донецькій області етнічне ядро українців вже стало меншим, ніж марґіналізований прошарок та групи із залишковими ознаками української етнічності. Марґіналізація українців за мовою визначається заміною рідної української мови російською, українська зберігається як друга. За радянських часів, за оцінкою російських етносоціологів Ю. Арутюнана та Л. Дробижевої, “росіяни, хоч би де вони жили, більше відчували, що вони живуть “у своєму Союзі”, а не в республіці”. Тому й “адаптація більшості росіян до інших етнічних середовищ національних республік була досить “неглибокою” і тому нестійкою”. Розпад СРСР сприяв перетворенню росіян на етнічну меншину і втраті ними колишнього домінантного становища. Внаслідок цього росіяни в нових державах переживають кризу етнічної ідентичності. За слушною думкою українського етносоціолога В. Арбєніної, “найбільш розповсюдженою травматичною проблемою для більшості представників російської діаспори в країнах нового зарубіжжя стала втрата звичної для них “першої ролі” в багатонаціональній державі. Характерно це і для значної частини росіян — громадян України”. Зміна статусних позицій росіян впливала на те, що вони “починають гостро відчувати потребу або зміни середовища, або більш повній і всебічній адаптації до іншого етнічного середовища, в якому вони живуть”.Найістотніший вплив на скорочення чисельності росіян в Україні за 1989—2001 роки — на 26,61 % (3 333,8 тис. осіб) мали не депопуляційні та міграційні, а етнічні процеси, тобто зміни етнічної самоідентифікації. Серед росіян розповсюдженими були не лише ендогамні (моноетнічні), а й екзогамні (міжетнічні) родини. За даними перепису населення 2001 року, лише 56,50 % росіян проживали в моноетнічних (ендогамних) сім’ях. У результаті відродження української державності етнічні процеси набули природного характеру, коли корінна більшість асимілює етнічну меншість насамперед через міжетнічні (екзогамні) шлюби. Діти в таких сім’ях мають подвійну етнічну ідентичність, але визначають власне етнічне походження переважно на користь домінантного етносу. Частина росіян, які мали змішане етнічне походження, тобто були народжені в українсько-російських родинах, 1989 року записалися росіянами, а 2001-го визнали свою належність до українців, що означало зміну їхньої етнічної самоідентифікації. Внаслідок цього загальна чисельність українців за 1989—2001 роки збільшилася лише за рахунок російськомовних українців. За рахунок скорочення числа росіян зросла чисельність українців. Це зростання відбулося на тлі депопуляції серед українців, яка розпочалася ще 1991 року, а серед сільського населення — з 1979-го. Тобто на динаміку чисельності українців та росіян за 1989—2001 роки найбільший вплив мали зміни етнічної самоідентифікації. Переважна більшість росіян — мігранти радянської доби та їхні нащадки у першому поколінні. Так, за переписом 2001 року, 3 371,1 тис. росіян (40,45 % їхньої загальної чисельності в Україні), народилися за її межами. У 19 з 24 областей серед росіян переважали мігранти. Абсолютна більшість з них прибула в Україну вже дорослими, й тому не вивчали української мови в школі. У подібному становищі опинилися і росіяни, насамперед у Криму та Донбасі, які хоч і народилися в Україні, не знають української мови, бо не вивчали її в школі. У 60—80-ті рр. українська мова не була обов’язковим шкільним предметом, на відміну від російської. До 1991 року росіяни не почувалися етнічною меншиною, вони стали нею лише після здобуття незалежності України. Із цих міркувань, росіяни в Україні — фактично меншина в першому поколінні, насамперед з точки зору самоусвідомлення свого реального статусу. Здобуття незалежності України об’єктивно призвело до усвідомлення потреби адаптації до нових умов. Особливе занепокоєння ці зміни статусних позицій викликали в тих, хто займав керівні посади і для збереження свого соціального статусу їм потрібно було знати українську. Після розпаду СРСР росіяни в усіх країнах пострадянського простору формально втратили статус домінантної меншини і перетворилися чи перебувають на шляху до перетворення на звичайну етнічну меншину. Усвідомлення цих змін викликає різну реакцію: від розуміння того, що слід пристосуватися до нових умов, до активної протидії. “У новій ситуації в росіян виникає проблема потрійного вибору: або адаптація до іншомовного середовища, або відокремлення, самоізоляції або, нарешті, міграція”. Єдиний оптимальний шлях подолання цієї кризи — інтеграція (адаптація) до мовно-культурного середовища нових держав за умови збереження власної ідентичності як етнічної меншини. Приклад інтеграції росіян на пострадянському просторі — становище частини молодого та середнього поколінь росіян у країнах Балтії, які намагаються отримати громадянство цих країн. Усі інші шляхи спрямовано на недопущення змін статусних позицій: сегрегація (самоізоляція) характерна для представників старшого покоління та частини молодшого та середнього, які не можуть чи не хочуть інтегруватися у нове для них середовище (країни Балтії); міграція — масове переселення на історичну батьківщину, спричинене загостренням міжетнічних конфліктів, існуванням істотних відмінностей у мові, культурі, ментальності, які гальмують процеси можливої інтеграції (Закавказзя, Середня Азія та Казахстан); сепарація — відокремлення разом з територією (Придністров’я); збереження статус-кво, тобто становища домінантної меншини; цьому сприяло те, що росіяни та зросійщені за мовою і свідомістю так і залишилися при владі (Білорусь). У сучасній Україні реалізують кілька варіантів. Інтеграційна модель поведінки, на жаль, не переважає. Вона притаманна лише частині росіян, які розселені переважно в західних областях, а також дисперсно в сільській місцевості та в невеликих містах інших областей, насамперед центральних. Серед старшого покоління російськомовних у містах Західної України характерна сегрегація. Для переважної більшості міст не лише південно-східних, а й центральних областей реалізується модель збереження статус-кво, тобто домінантного становища. Незважаючи на це, визначальною ознакою етнічних процесів у сучасній Україні стало зростання рівня адаптації росіян до нових умов — збільшення частки тих, хто визнавав українську мову як другу з 32,78 % 1989 року до 54,83 % 2001-го. У Криму, Донбасі та у великих містах інших південних та східних областей цей рівень був істотно нижчим. Рівень мовної асиміляції (українізації) росіян залишався незначним, хоч і збільшився з 1,56 % 1989 року до 3,94 % 2001-го, переважно за рахунок західних та центральних областей. Криза національної ідентичності в Україні притаманна насамперед не українцям, а росіянам та зросійщеним за мовою та самосвідомістю представникам інших етносів. Нав’язують українському суспільству деструктивну ідею про “кризу ідентичності” українців у незалежній Україні політики та деякі науковці, що на власному прикладі відчувають кризу етнічної ідентичності. Для українців здобуття незалежності означало початок подолання кризи ідентичності, в умовах якої вони перебували в добу бездержавності. За радянських часів на історичній Батьківщині українці мали статус масового етносу (підпорядкованої більшості), яка зазнавала мовної та етнічної асиміляції. Незалежність України відкрила для українців можливість перетворитися з підпорядкованої на домінатну більшість. У нових умовах криза ідентичності охопила насамперед марґіналізовані групи українців, які мають змішану, подвійну ідентичність. З одного боку, вони визнають українське етнічне походження, а з другого за мовою та самосвідомістю належать до росіян. За визначенням Л. Масенко, “роздвоєння ідентичності марґіналізованих груп українців “гармонізується” в ієрархії “українська етнічна самоідентифікація усвідомлюється як складова домінантної російської, до того ж, складова меншовартісна, підпорядкована “вищій” за статусом російській”.Подолати стереотипи радянської доби, які за життя кількох поколінь перетворилося на “традицію”, досить складно. “Дорослій людині доволі важко змінити звички і стереотипи, зокрема мовні. А російські мовні стереотипи досить сильні в будь-якій професійній сфері”. Роздвоєність ідентичності створює суперечність у становищі цієї групи українців: вони не можуть повністю само ідентифікуватися ні з українцями, ні з росіянами. За радянських часів, в умовах домінування росіян зросійщені українці не відчували кризи ідентичності. Намагання належати не до “підпорядкованої більшості”, а до “домінантної меншості” призводило до того, що “потребою ідентичності жертвували свідомо. Можливе відчуття етнічної та мовної неповноцінності компенсувалося відчуттям престижності російської мови. Оволодіння “чужою” престижною мовою підвищувало соціальний статус людини і не здавалося нещастям ні для неї, ні для її оточення”. Серед марґіналізових українців значне розповсюдження набув суржик як ненормативне змішування української та російської. Це означає часткову втрату рідної української мови і водночас неповне засвоєння російської. Радянська політика стосовно українців була спрямована з одного боку на нав’язування ідеї про те, що відмінностей між ними та росіянами нема, а з друг — на існування відмінностей між “західними” та “східними” українцями. Вели активну пропаганду “віковічної дружби великого російського народу з українським”, виховували ставлення до всього українського як до другорядного порівняно з російським. Це знайшло відображення в постановах ЦК КП(б)У з питань української літератури, мистецтва, історії, прийнятих у 1946—1951 роках, і які діяли аж до скасування в червні 1990 року. Зокрема, в постанові політбюро ЦК КП(б)У від 2 жовтня 1946 року “Про репертуар драматичних та оперних театрів УРСР” ставили завдання “уделить особое внимание воспитанию трудящихся масс в духе нерушимой дружбы советских народов, любви к великому русскому народу и ненависти ко всем врагам Советского строя, в том числе к злейшим врагам украинского народа украинско-немецким1 националистам” (курсив мій — В.С.). Таким вихованням “любові” до російського народу та “ненависті” до “націоналістів” не одного покоління українців повинні були “займатися” не лише театри, а й уся наукова, освітянська та творча інтелігенція під невсипним контролем партійних та репресивних органів. Про виховання любові до українського народу не йшлося. Отже, нігілістичне ставлення українців до власної мови, культури, традицій не було природним, а стало результатом тривалої політики російщення України, яку свідомо проводив радянський тоталітарний режим. У результаті цієї політики виник стійкий стереотип сприйняття російської мови і культури як своєї, рідної не лише росіянам, що було б цілком природно, а й українцям. Сформований за життя кількох поколінь українців в умовах бездержавності цей стереотип сприйняття накинутого чужого за своє виявився живучим і за часів незалежності. Тому цілком слушна є думка Л. Масенко про те, що “щоб розлучитися з Росією, мало відокремитися від неї державним кордоном. Не менш важливо відділити українську культуру від російської у свідомості русифікованого населення”. Становище росіян як домінантної меншини в Україні в добу її бездержавності сприяло широкому розгортанню процесів мовної та етнічної асиміляції українців. На відміну від країн Балтії, де зміни етнічного складу та мовної структури населення відбувалися в результаті масового заселення цих країн росіянами та представниками зросійщених за мовою представників інших етносів, в Україні за радянських часів ефективним засобом стало поєднання міграцій з асиміляційними процесами в середовищі українців, що найактивніше відбувалася в містах.Російськомовний характер урбаністичного середовища в Україні, який утворився за часів Російської імперії, не міг змінитися за короткий час “українізації” 20-х років. Урбанізація радянських часів сприяла збереженню домінування в мовному середовищі російської мови, незважаючи на те, що за чисельністю українці переважали росіян серед міського населення. Масова урбанізація (гіперурбанізація) в Україні, яка розгорнулася наприкінці 50-х років ХХ ст., супроводжувалася витісненням української мови не лише з вищої школи, а навіть зі шкільництва. Домінування російськомовного середовища стало беззаперечним у містах, насамперед великих та середніх, спочатку на сході та півдні України, із 70-х — у центральних областях, а в 80-ті охопило найбільші міста західних областей. На відміну від інших країн Східної Європи, де вирішальна стадія урбанізації проходила в умовах існування власних національних держав, в Україні вона відбулася в радянські часи в умовах тотального домінування російськомовного середовища. Масове переселення до міст селян, які займали нижчі щаблі суспільної піраміди, не могло призвести до заміни російськомовного урбаністичного середовища на українськомовне, незважаючи на кількісну перевагу українців, а навпаки сприяло прискоренню процесів їхньої мовної, а потім і етнічної асиміляції. Те, що нема дієвих механізмів набуття українською мовою реального статусу державної, а також контролю за дотриманням мовного законодавства в сучасній Україні призвело до збереження мовного середовища радянської доби, насамперед у містах. Російськомовна атмосфера урбаністичного середовища, яка формувалася впродовж останніх десятиліть, зберігає значний інерційний вплив, і тому продовжує чинити надзвичайно сильний спротив упровадженню української не лише як мови міжетнічного спілкування, а насамперед як єдиної функціональної мови в середовищі самих українців. На жаль, і в незалежній Україні, як і за радянських часів, українська і не стала справді державною. Вона не лише не виконує повністю комунікативних функцій серед усього населення, а передусім у мовному середовищі самих українців. Фраґментарний характер її функціонування в соціальному вимірі не сприяє встановленню стабільних міжпоселенських та міжреґіональних взаємозв’язків. У містах, за винятком західних областей, українці за мовою та національною самосвідомістю за часів незалежності так і не змінили статусу масового етносу (підпорядкованої більшості), а росіяни разом з марґіналізованими представниками інших етносів, насамперед зі зросійщеними за мовою та національною самосвідомістю українцями, зуміли зберегти домінантний статус. Конфлікт інтересів у сучасній Україні між українцями за національною свідомістю та мовою з одного боку та росіянами за свідомістю та мовою, як — з другого російського, і українського етнічного походження, зберігає латентний характер. Перші намагаються позбутися статусу підпорядкованої більшості (масового етносу), який вони мали за радянських часів і здобути не формальний а реальний статус домінантної більшості в незалежній Україні. Другі прагнуть зберегти статус домінантної меншини, який вони мали за доби бездержавності України і не допустити перетворення на одну з етнічних меншин (хоч і найбільшою за чисельністю порівняно з іншими етнічними групами). Звідси і свідоме неприйняття ними, точніше значною їхньою частиною, нових реалій, пов’язаних із втратою домінантних позицій. В умовах етнічної мобілізації українців у кінці 80-х — на початку 90-х ХХ ст. цей конфлікт був більш відкритим. Національно-демократичні сили змагалися за здобуття незалежності, а партійно-господарська номенклатура УРСР за підтримки Москви намагалася не допустити цього. Зокрема, керівництво ЦК КПУ ще 1989 року визначало наміри НРУ “мирним шляхом захопити владу, встановити контроль над партією і державними органами, добитися повної самостійності України”. Після проголошення Незалежності цей конфлікт втратив відкритий характер. Неукраїнська за суттю, а не лише за етнічним походженням, номенклатура, визнавши незалежність України, зберегла головне — владу. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, на 12-му році незалежності України 52 % та 46 % керівного складу місцевих та центральних органів влади відповідно перебували на керівних посадах ще з радянських часів. За підрахунками Центру ім. О. Разумкова, в 1991—2003 рр. вихідці з партійно-комсомольської та господарської номенклатури серед вищих службовців (прем’єр-міністри, віце-прем’єр-міністри, секретарі Ради національної безпеки та оборони, голови Адміністрації Президента) складали 73 %, серед голів обласних адміністрацій — 80 %. Дві третини української еліти (зокрема політичної) становили особи, віком понад 50 років. До того ж, Президентом України понад 10 років, за визнанням його радника І. Кураса, була “людина російської культурної орієнтації” — Л. Кучма, який лише після того, як обійняв найвищу державну посаду, вивчив українську мову. Отже, абсолютна більшість найвищого керівництва в незалежній Україні була представниками радянської номенклатури. Але саме походження не гарантує збереження радянської ментальності, про що свідчить досвід країн Балтії, насамперед Естонії та Литви, де найвище керівництво також складалося з вихідців з номенклатури, які змогли відкинути радянські стереотипи і перетворилися з представників чужої державної влади на власну національну. На жаль, серед представників української влади номенклатурного походження такі зміни не набули масового розповсюдження. За слушним висновком Г. Перепелиці, “радянськість” українських посадових осіб визначається насамперед її ментальністю зі старими радянськими стереотипами “неприйняття національних цінностей, ворожість Заходу, антиамериканська спрямованість політичних поглядів, іманентна підпорядкованість Москві як керівному центру й ворожо-скептичне ставлення до національної держави та державного суверенітету України. Природно, така еліта не може ідентифікувати себе ні з європейською цивілізацією, ні з українською нацією; українську державність вона сприймається як щось тимчасове, перехідне, нежиттєздатне. Така еліта схильна передусім усвідомлювати російські, а не загальнонаціональні інтереси”. Саме ця псевдоукраїнська еліта, ознакою якої, за визначенням англійського дослідника Е. Вілсона, став “фарбований націоналізм”, дискредитувала українську державність та національну ідею. Зниження життєвого рівня переважної більшості громадян України на тлі збагачення представників влади, яка називала себе “українською”, призвело до зневіри суспільства у цій владі та відчуження від неї. Становленню української мови як державної не сприяє слабкість української національної еліти, пострадянської й постколоніальної за суттю. В українській владі, бізнесі, науці, культурі, засобах масової інформації чільне місце посідають особи, що належать до марґіналізованого за ментальністю та мовою прошарку українців і особи, які лише за походженням українцями. Вони володіють економічними й медійними ресурсами, а також важелями адміністративного впливу для нав’язування українському суспільству власних мовних та етнічних стереотипів. Російщення України відбулося не в результаті природних етномовних процесів, воно стало результатом тривалої та цілеспрямованої політики царського, а пізніше радянського тоталітарного режиму, тому і подолання його не відбудеться “само по собі”, а стане наслідком цілеспрямованої державної політики, яку повинна проводити українська національна еліта за свідомої підтримки українського загалу. Незважаючи на інерційний вплив наслідків радянської доби, саме існування незалежної України спричинило зміни етнічної самоідентифікації українців та росіян. 1 Українсько-німецькими націоналістами в радянських документах повоєнного часу називали вояків УПА, підпілля ОУН і навіть представників інтелігенції. На початку 50-х радянська пропаганда відмовилася від цього незграбного штампу, бо не можна бути водночас німецькими і українськими “націоналістами”, та повернулася до “традиційного” визначення українських патріотів як “українських буржуазних націоналістів”.
