Ніна ГНАТЮКУ циклі поезій Миколи Вінграновського “Вінок на березі юності” є такі рядки: В душі моїй печаль стоїть неждана,В проміннях пам’яті — обличчя дорогі.Душа у кожного промінням осіянна,Бо кожен з них в мені не догорів.Вітаю Вас! Ви — творча моя глина,І я руками серця і думокБентежно виліпив із вас оцей вінок.Микола Вінграновський любив тихоплинну Рось, її квітучі береги, заплави, неквапну бесіду при казанку з юшкою, небеса і птиці, квіти і трави. Кожна звірина і комашка потім входили у його вірші, новели, кінофільми дорогими серцю строфами, образами.На березі Росі, неподалік села Яблунівки Білоцерківського району на Київщині поет любив проводити літо в наметі. Сюди до нього приїжджали друзі з Києва і Миколаєва, Білої Церкви і Яблунівки — звідусіль, де знали і любили прекрасні вірші цього чи не найяскравішого представника плеяди шістдесятників, людини вулканної енергії й шляхетної душі. Саме тут видатний майстер слова писав “Наливайка”, “Манюню”, інші твори.А нині на березі річки, під крислатою вільхою з ініціативи сільського голови Анатолія Савчука, приватного підприємця з Білої Церкви Сергія Мовчана, мецената Григорія Бондаренка споруджено пам’ятний знак з каменю, що увічнює цю мальовничу галявину на літературній карті України, робить її місцем паломництва діячів літератури і мистецтва, краєзнавців, туристів. На граніті викарбувано рядки поета:Під темними вітрилами печалі,Сюди, сюди, на ці шовкові води,На синій звук любові і свободи,На синю Рось, що в снах моїх тече.Останньої суботи травня вже втретє проведено незвичайне свято душі, поезії, пісні — “Літературні зустрічі у Миколи Вінграновського”. До пам’ятника лягли квіти з рук сина Андрія Миколайовича, вдови письменника Олександри Іванівни, родичів і близьких друзів.На літературних читаннях, які вів заслужений працівник культури України Анатолій Кульчицький, звучали вірші, пісні про великого поета, кіноактора і режисера. Анатолій Качан і Мирослав Лазарук поділилися спогадами про людину-легенду, підкреслили, що художній світ Миколи Вінграновського ще належить відкривати нашим сучасникам і нащадкам, адже у другій половині ХХ століття ніхто так тріумфально і стрімко не входив в українську літературу. За словами Леоніда Талалая з його передмови до однотомника вибраних творів, “такого органічного, такого пристрасного поета милістю Божою у нас після Т. Шевченка не було. Його трон короля поетів поки що непохитний”.Своє натхненне слово вплели у рясний вінок шани і пам’яті Миколі Вінграновському Надія Степула, Павло Вольвач й Анатолій Гай, Андрій Гудима й Антонія Цвіт, Володимир Іванців і Галина Гай, директор Білоцерківської централізованої бібліотечної системи Людмила Зінченко і сільський голова Анатолій Савчук, доцент Білоцерківського національного університету Борис Кашкін, юні шанувальники творчості незабутнього поета й актора. І всі вони наголошували, що слід подбати про увічнення пам’яті Миколи Вінграновського і в Києві — відкрити меморіальну дошку на будинку на вулиці Гончара, де жив і працював письменник, назвати його іменем одну з вулиць столиці, один із навчальних закладів, заснувати іменні стипендії для студентів театрального інституту, літературну премію імені Миколи Вінграновського. Підходжу до гурту вчителів. Вікторія Гурська, Надія Гордієнко, Надія Березіцька приїхали на свято з сусіднього району. “Ми глибше пізнали тут Миколу Вінграновського як людину, що палко любила природу, лише на самоті з небом і тишею могла народжувати твори такої художньої сили і краси. Цей куточок Київщини благословенний, і сюди мають приїжджати, як в урочище Нечимне на Волині, де витоки “Лісової пісні”, — ось думка педагогів.Серед ініціаторів свята — Київська обласна організація НСПУ, Київське міське об’єднання ВУТ “Просвіта”, які представляли заступник голови Зоя Голота, керівник осередку промислово-економічного коледжу НАУ Галина Трегубова, просвітянка Леся Тузлова.Чи не найбільш хвилюючою миттю літературних читань був приїзд весільного кортежу: молодята поклали квіти до пам’ятника, вклонилися землі його любові. І тут пригадалися геніальні рядки: “Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, як ліс у грудні свій листок останній”. Хай же кохання цією юної пари буде таким самим високим, глибинним і красивим!А завершити хочеться рядками з вірша Григорія Булаха, написаного з нагоди відкриття пам’ятника Миколі Вінграновському над Россю:Це все — не в сні. Не в камені. А наяву.Свій день стріча Микола Вінграновський.І сонце пада на тремтку траву,І душу обійма його над Россю.Те слово йде до нас, як він ішов!І шлях той був — тяжкий і ковзький.Себе в собі — навіки віднайшов.Тому і в камені — не кам’яніє Вінграновський!
