Уляна ГЛІБЧУКПочну з факту: відбулася науково-практична конференція “Українська книга у перекладах мовами національних меншин”, яка проходила в рамках Міжнародного фестивалю мов “Екологія спілкування”. Разом з Міністерством культури й туризму її організував Навколосвітній Караван “Інтеркультура”. У прес-релізі йдеться про те, що це позаконфесійний, позаполітичний, позакомерційний, неприбутковий інформаційно-просвітницький проект. Його мета — укріплювати мир між людьми різних країн та національностей, віросповідань і політичних поглядів за допомогою взаємообміну культурними досягненнями. Караван начебто розпочнеться в Україні й пройде понад 100 країнами світу. За миротворчим змістом має бути подібний до олімпіад, а за формою — як багатоденне свято фестивалів, яке дає змогу охопити традиційні вербальні й невербальні вияви культури.Коли читаю схожі матеріали, у мені починають змагатися дві протилежні думки. Одна з них доростає до висновку із заздрісним відтінком: які потужні люди! Молодці, весь світ прагнуть об’єднати, та ще й із такою шляхетною метою! Словом, море компліментів! Якби не скептична уява, яка висмикує з надр підсвідомого класичний образ Остапа Бендера і його тріумфальний шаховий турнір у Нью-Васюках… Науково-практична конференція, організована на честь української книжки, підсилила це недвозначне враження.На початку довелося прослухати довгу доповідь про історію перекладу “Кобзаря” румунською мовою. Розумію, що це цікаво і повчально, але хотілося б дізнатися про конкретніші речі. Зокрема про стан перекладацького цеху в Україні. Як він живе-виживає? Чи можливі якісні зміни? Тож на конференції бракувало системності. Її аж ніяк не вирішували привітально-сентиментальні месиджі від представників національно-культурних товариств, Книжкової палати чи марґінальних письменників. Думаю, що дехто й не зрозумів, у чому суть цього зібрання. Враження несерйозності трохи розвіяв фаховий перекладач Сергій Борщевський, учень Григорія Кочура, який належить до старої школи. У кількох тезах пан Борщевський розповів про теперішнє скрутне становище перекладацького цеху, насамперед про велику диспропорцію: якщо в Україні ще бодай трохи перекладають художню літературу з іноземних мов, то наші письменники для світу — суцільна біла пляма. Кожен український перекладач виживає як може, сам по собі. А їх, фахівців, не так уже й багато. Сергій Борщевський висловив занепокоєння: “Якщо не створимо бодай одного фахового видавництва, яке спеціалізуватиметься на перекладі іноземної літератури, животітимемо й надалі”. Можна домислити за пана Борщевського, зокрема з приводу української мрії про Нобелівську премію. Усі добре розуміють: якщо не налагодити повнокровного літературного процесу, який включатиме нормальне книговидання і книготоргівлю, функціонування літературних часописів, розвиток перекладацької школи, то ця міжнародна відзнака нас оминатиме.Трохи здивував виступ молодих організаторів інтернет-ресурсу “Простори”, що перекладає сучасну німецьку літературу. Можливо, і несвідомо, але дівчата хутенько окреслили білою крейдою свою непричетність до вітчизняного літературного процесу. Окремішність. Вони справедливо розмірковували про його герметичність і безкровність. Хто не погодився б? Дивно, що потуга і контренергія молодих перекладачів чомусь рухалась лише у російськомовному руслі. Як тут не розвести руками: будь ласка, шановні професіонали, розмовляйте російською, якщо не опанували розмовної української, але ж не апелюйте до високого мистецтва перекладу.Може, дівчата з “Просторів” і додали ефектності тихому плину науково-практичної конференції, але збурення енергії — лише збурення енергії, воно не дає відповіді на основне питання: задля чого було організовано це безсистемне дійство? Аби в Міністерстві культури з чистою совістю могли поставити “галочку”?
