ЗАКОНОМ ПО КСЕНОФОБІЇ?

Володимир ФЕРЕНЦ,м. Івано-ФранківськНічого дивного немає в тому, що нарешті хтось приходить до нас із готовими стандартами вільного світу, запитує, чи є в нас ксенофобія і наскільки вона загрожує іноземцям. Замість бити себе в груди і доводити, які ми сумирні й толерантні, варто хоч цю проблему розв’язати чесно і ґрунтовно. Нам потрібні не кампанії “євродемократизації”, а предметна дискусія на тему двох сучасних світових механізмів ксенофобії. Перший і домінуючий полягає у витісненні в культурні резервації живих осередків етнічної самобутності. У цьому випадку невблаганний ксенофоб стосовно етнічного чинника — безлике споживацьке суспільство як домінантна більшість. Усім країнам і народам притаманна ксенофобія класична — страх за збереження власного етнічного “я”. Ксенофобія споживацького суспільства небезпечніша для світу, але про це говорити не модно. Українці занепокоєні проблемами національного виживання, тому здорова ксенофобія можлива тією мірою, якою вона є в будь-якій самодостатній державі світу. Для того, щоб ксенофобія не переходила цивілізовані рамки, потрібен елементарний правовий порядок, встановлені законом правила співжиття місцевого населення з чужинцями і подорожніми.Світова кампанія боротьби з ксенофобією аж до повного знищення останньої докотилась і до нас. Її варто сприймати спокійно, як звичайну психоінформаційну технологію, щоб забезпечити чужинцям ідеальні умови спілкування з нами, звичайно, без урахування наших інтересів. Заради власної зручності й безпеки бізнес дає гроші на програми викорінення в Україні ксенофобії, антисемітизму чи ще чогось. Ще на початку незалежності ми пережили першу хвилю інформаційних превентивних атак — звинувачень в антисемітизмі. Тоді ми, сповнені дружніх почуттів до вільного світу, наївно дивувалися: за що нас звинувачують? Ми обурювались і з усіх сил намагалися виправдатися перед світом: антисемітизму в Україні немає! Ми в чомусь виправдовуємося, навіть за те, що в Конституції єдина державна мова. Переконуємо міжнародні комісії та своїх політиків на всіх виборах, що ніколи не буде насильницької українізації, що російською негласно і незаконно дозволено розмовляти і міліціонерам, і чиновникам, і нардепам — аби не загрожувати російській мові. Все одно звинувачують на кожних виборах, і це не від нелюбові до українців — така стандартна технологія підготовки території до бізнесу іноземців, забезпечення спокою для любителів вигідно для себе погосподарювати в Україні. Колись це називали пацифікацією, таке явище відоме з історії як “заспокоєння”, вибивання репресіями вільнодумства українців поляками на колонізованих західноукраїнських територіях. Тепер це насаджування українцям комплексу винуватості шляхом промивання мізків потоками інформації. Нас наполегливо заохочують до самостійного викорінення української ксенофобії з допомогою нових українських законів. Вважають, що ксенофобія у нас є, бо в усіх державах світу ця проблема болюча. Ніхто навіть уявити не може, що насправді в Україні немає навіть того потрібного для імунітету нації мінімуму ксенофобного страху втратити самобутність розвитку.Повна відсутність ксенофобії — теж погано, це ознака сонної або ледь живої нації. Над проблемою ксенофобії мало хто задумується, і наш парламент може створити ситуацію, що замість нормальної програми розвитку нації — геп законом по ксенофобії! Якщо ми так розв’язуватимемо проблему ксенофобії, не з’ясувавши, що воно таке і чи є воно у нас, то остаточно знищимо себе як націю. Не зайве нагадати, що ксенофобія — це останній природний рефлекс самозбереження нації, страх духовної смерті розчинення у безликому натовпі. З огляду на стан поширення української мови в Україні, наявності прогресуючої хвороби російськомовності серед етнічних українців українська нація втрачає природний імунітет, і про ксенофобію як загрозу іноземцям уже не йдеться. Причини відомі — нація ще не відновила життєвих сил, втрачених за століття колонізації, не виробила механізму опору загрозам сучасним. У цій драматичній ситуації політикам і соціологам не варто передчасно вживати в негативному значенні слово ксенофобія, воно зайве і в лексиконі ЗМІ. Це працюватиме як технологія пацифікації українців і зашкодить відновленню природних процесів розвитку нації. Однак дехто необачно починає “розкручувати” тему ксенофобії в Україні, втягуючи у цей процес і мас-медіа.Заголовки на кшталт “Иностранцы ждут антискинхедовских законов” свідчать лише про тенденційний, однобокий підхід до розуміння явища ксенофобії та його цивілізаційно-правового нормування. Закони проти скінхедів — це нонсенс, адже для припинення правопорушень, особливо у сфері мовних, етнічних та інших прав громадян Україна має достатню правову базу. Проблема у виконанні законів, вихованні молоді та найголовніша — у нагальній потребі сучасної державницької національної політики влади.Скінхеди — мавповане з російського взірця явище. У Росії рух скінхедів і ксенофобські настрої мають під собою цілком реальний ґрунт. Сама по собі федерація такого масштабу — нестабільне утворення, дуже вразливе до “розмивання” потоком світової міграції зі сходу, вона не має імунітету проти космополітизаційних загроз від сучасної глобалізації. Тому порядна доза ксенофобії та рух скінхедів як радикальна течія — реакція занепокоєння росіян за власне майбутнє, вона свідчить про сумніви у спроможності держави протидіяти надто потужним глобальним загрозам російській ідентичності.Україна — не Росія, тому про скінхедів як суспільне явище говорити зарано, ментально воно в нас не приживеться. За інформацією правоохоронних органів, проблема скінхедів нам не загрожує. Скінхеди-українці — лише молодіжна мода і реакція на недостатню увагу держави до проблем українців в Україні. Підстави для занепокоєння і навіть відчаю серед молодих українців справді є. Неналежне забезпечення конституційних норм, поширення і застосування державної мови створюють серйозні проблеми для збереження і розвитку українського етносу. Українець дедалі менше знаходить українського на телебаченні та інших ЗМІ. Україномовний українець в українській столиці й не лише в столиці — в меншості. Не варто заплющувати очі на те, що етнічні українці стають не впливовою, хоч численною етнічною групою, і поступово асимілюються в російськомовний космополітичний конгломерат, який стає полюсом ксенофобії стосовно етнічних українців. Іноземці теж асимілюються в російськомовне середовище, і контакти з ними лише доповнюють негатив зросійщення, що загрожує існуванню етносу. Як ослаблена сторона, український етнос не може навіть скористатися природним рефлексом самозахисту — ксенофобією, адже це відразу провокує сильнішу ксенофобію абиякмовного, байдужого до своїх етнічних коренів, зросійщеного споживацького загалу. Можна говорити про унікальний у XXI столітті процес заганяння в резервацію корінного етносу — українців — з допомогою сучасного типу ксенофобії — витіснення етнічного чинника споживацьким суспільством. Ми котимося вниз, так і не осягнувши відповідального етапу громадянського суспільства. Світовий прогрес заворожує нас атракціонами видовищ і спокус, диявольськи швидко штовхаючи до ями споживацтва без духовності й моралі: робота — задоволення тіла — робота — голосування без вибору — телевізор — робота.Перед тим, як говорити про ксенофобію й загрозу расизму, треба дати час і змогу нашим людям відчути себе громадянами, як у тих європейських державах, де є проблеми ксенофобії й немає проблем виживання корінного етносу. Перед прийняттям надто суворих законів щодо ксенофобії варто зробити так, щоб етнічні українці почувалися в Україні українцями, бо можна припустити ситуацію, коли іноземці й зденаціоналізовані одноплемінники заради забави полюватимуть за україномовними українцями, щоб познущатися з їхньої “сільської” мови й етнічної гідності. За наявності достаньої кількості свідків побиту і зневажену жертву ще й звинуватять у “ксенофобії” щодо нападників. Якщо за слово “москаль” чи “негр” даватимуть кілька років чи величезний штраф, то все залежатиме від “своїх” свідків, а далі — відомий справедливістю український суд. А з боку несправедливо звинуваченого українця свідків може й не бути — українство ж у меншості й пасиві, до того ж, не бажає зайвого клопоту. Саме тому до ідеї прийняття дуже жорсткого закону проти ксенофобії варто ставитися обережно. Не слід радіти промовам народного депутата Ганни Герман про те, що ми нарешті приймемо суворі закони проти ксенофобії, якої з боку більшості населення — етнічних українців — майже нема навіть на рівні інстинкту виживання етносу. Краще, якби всіх злочинців карали однаково справедливо без особливих привілеїв за ознакою мови, етносу, віросповідання чи раси. До речі, за Конституцією, закон повинен бути один для всіх — від українця до афроукраїнця.У пропонованому “жорсткому” проекті, за словами одного зі співавторів, за публічну образу представника нацменшин обзиваннями на кшталт “арабська свиня”, “негр”, “москаль”, “жид” можна одержати до двох років виправних робіт лише на підставі свідчень двох очевидців. За напад на расовому ґрунті — від 7 до 12 років, а за повторний злочин термін подвоюється. За обзивання “хохлом” відповідальності не передбачено. У проекті народного депатата Москаля за публічну образу представника нацменшин передбачено штраф до 8 400 грн і лише за намову до насилля стосовно представників нацменшин або іноземців — до 5 років. Уявляєте, який закон вийде, якщо проект Ганни Герман поєднати з проектом Москаля? А як бути, коли Москаль — це прізвище, і треба не образити людину? Можна ще жартувати на цю тему, якби все не складалося так сумно. Для справедливих українців негідник завжди був негідником чи злочинцем, незважаючи на те, росіянин він чи африканець, індус чи єврей. Навіщо такий жорсткий закон про відповідальність за злочин проти меншин? Добрий і справедливий українець знизує плечима. “Закон один для всіх — від українця до ефіопа”, — скажуть популярні українські народні політики. Лише інтегровані в російськомовне середовище українські чужинці нас не розуміють. Не вірять, що в нас немає “клятої ксенохвобії”, хоч самі не дуже прихильні до українства, інтегруватися в україномовне середовище не поспішають. Дехто від структур із захисту прав іноземців та меншин навіть має намір пікетувати парламент. Нас підганяють кудись, а навіщо? Держава має достатньо важелів, щоб уважно розслідувати справи з участю іноземців. Щоб убезпечити суспільство від ксенофобії, можна запровадити і етно-квотний принцип у парламенті та “гілках влади”. А ті, хто поспішає жорстко карати за слово “москаль”, “жид” чи “негр”, хай почнуть хоч би з етнічної ідентифікації — повернуть графу “національність” у паспорт, щоб було відомо, хто є хто. В Україні чомусь ніхто не лякається розрекламованої недавно ксенофобії українців, і тому не приховує своєї етнічної ідентичності. Може, при нагоді й етнічні українці згадають, хто вони, читаючи запис “українець” у паспорті, і почнуть поважати себе, повернуться в лоно рідної мови, культури і традицій славних предків.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment