Ірина МАГРИЦЬКА,голова Луганської обласної філіїАсоціації дослідників голодоморів в УкраїніУсередині 90-х Володимирові Калашникову й Василеві Янковичу, які тоді очолювали відповідно Луганське обласне братство шанувальників творчості Тараса Шевченка й обласний осередок “Просвіти”, довелося добряче поборотися з представниками місцевої влади за те, щоб ті спочатку дозволили встановити пам’ятник Шевченкові в обласному центрі, а потім — дали згоду спорудити його в центрі міста. Головними опонентами В. Калашникова та В. Янковича були тодішній голова міськради С. Парапанов і голови обладміністрації та облради О. Єфремов і В. Тихонов (останні два сьогодні депутати Верховної Ради від Партії реґіонів).1998 року гранітний монумент Тараса, профінансований нині вже покійним українцем зарубіжжя Василем Іваницьким і виготовлений місцевим скульптором Іваном Чумаком, таки було встановлено в центрі, поблизу Луганської обласної державної адміністрації.За президентства Л. Кучми на державні свята до цього пам’ятника покладали квіти представники національно-демократичних сил і владоможці, але робили це окремо одне від одного. Влада клала квіти напрочуд швидко і в супроводі телевізійників, які встигали взяти інтерв’ю в керівників області.А представники громадськості організовували самі для себе мітинг. Тут уже не було журналістів, зате бувало, що поруч з імпровізованим мітингом навмисне хтось умикав гучномовець, з якого рекламували товарну продукцію й лунали попсові пісні. Тоді промовці не чули навіть власного голосу.Їдучи 22 травня до пам’ятника, щоб уклонитися Шевченкові в день його перепоховання на українській землі, думала, що скажу громаді. На гадку спали два приклади.Приклад перший. Коли я була малою, бабуся часто читала мені “Кобзар”, який вона майже весь знала напам’ять. Бабуся мала однокласну освіту, народилася й жила до сімнадцяти років в українському селі на Донщині (нині це Ростовська область Російської Федерації). “Кобзар” вона вчила не в школі — їй у дитинстві читали його батьки. Сімнадцятирічною, рятуючись від голоду, бабуся опинилася у селищі на Луганщині. Відтоді змушена розмовляти поганою російською. Очевидно, “Кобзар” для бабусі був тією ланкою, яка єднала з рідною мовою, батьками.І не лише для моєї бабусі, а й для всіх українців “материкової” України, а також російської Слобожанщини, Донщини й Кубані саме “Кобзар” був тим духовно-генетичним кодом, що допомагав їм залишатися українцями всупереч жорсткій русифікації.Приклад другий. На фірму, де працює один знайомий, у справах приїхало двоє англійців. Готуючись до поїздки в Україну, вони із поваги до нас опанували, як могли, українську мову, вивчили кілька віршів Тараса Шевченка. І як же здивувалися іноземці, побачивши, що їхні колеги з України не підтримали їхньої розмови українською і навіть не знали жодного твору всесвітньо відомого поета!Процесу денаціоналізації українців, який запустила сталінська машина, не вдалося зупинити і досі. На весь Луганськ — дві маленькі україномовні школи, а їхні учні, стаючи студентами, змушені переучуватися, бо в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах викладають лише російською (така сама доля чекає й на випускників сільських — у більшості україномовних — шкіл).Повернімося до 22 травня. За президентства Віктора Ющенка влада стала покладати квіти до пам’ятника вже не окремо від громадськості, а разом із нею. Але чомусь нині було мало представників громадськості. Мабуть, обласна адміністрація як організатор заходу “забула” запросити керівників проукраїнських громадських об’єднань, і слова їм не надала. Тож усі слухали заплановані промови.Квіти покладали “красиво”. Кланялися всі, навіть організатори сумновідомих сіверськодонецьких з’їздів В. Тихонов і В. Голенко, вони ж — натхненники й учасники недавнього закладання пам’ятника в центрі Луганська неіснуючим в нашій області жертвам ОУН-УПА, а також багатьох інших антидержавницьких заходів.Важкими зусиллями Володимира Калашникова пам’ятник Кобзареві в Луганську встановили. Але, зважаючи на тенденцію, припускаю, що наступного року влада вже і його не запросить на офіційне покладання квітів до монумента…
