СПОВІДЬ ДИТИНИ ВІЙНИ

У Конотопі не так давно були урочистості з нагоди дня Перемоги. Мені вручили запрошення на свято в будинку культури “Зоряний”. Коло входу до зали дарували квіти, альбомчики та святковий випуск газети “Конотопский край”. У газеті надруковано привітання ветеранам, учасникам, інвалідам війни, мешканцям міста, але ніде не було згадки про дітей війни. Далі подано розміри грошових виплат для згаданих категорій — від 65 до 500 грн. І знову ж таки без дітей війни. Ні 5 копійок на отого червоненького півника на паличці, що з’явилися  на базарі після визволення Конотопа, і моя бабуся купила його мені, ні глиняного півника-свистунця. Правда, ведуча урочистостей згадала ті два страшні несумісні слова: “діти війни”. А мені згадалося…

Луїза ЧУМАК,м. КонотопТато на роботі, мама вдома, сестра ходить до школи, а мене водять у ясла. В яслах мене не переодягали, бо мама одягала “красіво”, а інших дітей переодягали в коротенькі пишні сірі з білими кілечками штанці, в бузкові маєчки. Та ось мене переводять до дитячого садка, який у нас називали “площадка-новостройка”, бо я вже “велика”. Пам’ятаю широку веранду, ми, діти, сидимо за столиками, їмо. Яка смачна була манна каша зі смородиновим варенням! А потім був новий рік — 1941. Мені мама пошила й пофарбувала у зелене та синє сукенку, бо я волошка. Весело ми гралися біля ялинки. Коли хтось із вихователів згадав: “А де ж дідусь Мороз?”, ми бігли до дверей його гукати. Докликались-таки. Йде сходинками дід Мороз зі здоровенною морквою на плечі, за ним — Снігуронька, зайчики. Відрізали верхівку моркви, а звідти покотилися сніжки. Це подарунки дітям. Їх треба покласти в тепле, “сніг” розтане і… можна їсти подарунок.Вдома я не спускала очей зі старших, що поклали на холодну плиту “сніжку”. Але вони перехитрили мене: в якусь мить на плиті лежав пакетик з цукерками та мандаринкою.А потім була війна. Мене перестали водити до дитсадка, не стало тата, люди копали окопи, дехто виїздив. Вили сирени повітряної тривоги. Спочатку під час тривоги ми ховалися під ліжко, а потім, коли в сусідній будинок влучила бомба, залазили в погріб, що теж було небезпечно, бо інших сусідів засипало. Тоді стали ховатись у великому погребі у сусідів через дорогу. У нас була корова, весь куток її годував, і корова не дала дітям загинути. У саду росла велика шовковиця. Ціле літо дітлахи “паслися” під нею.У Конотоп вступили з боями фашисти. Ми з мамою та сестрою сидимо в кухні на підлозі, завісивши вікно моєю ковдрою. Чуємо — стукають. Не відчиняємо. Щось пишуть на дверях. Коли стихло, мама відчинила двері, а там написано, що нам на постій призначено 16 солдатів.Ми стали жити на кухні. Мама із сестрою спали на печі, а я — на полику.А війна тривала. Якось сусідка вела свою сліпу свекруху до схованки, в них влучила бомба. Їхні шматки рознесло скрізь, аж до нашого двору. Я так перелякалася, що стала затинатися.Почались облави. Мама натерла гасом та порошком з червоної цегли коліно сестрі, показала офіцерові й відвела її на околицю міста до тітки, де вона переховувалась аж до визволення Конотопа.Діти почали хворіти на дифтерію, багато померло. Жінки плели вінки з ялини, на рушниках несли маленькі труни на цвинтар. А одна багатодітна сім’я закопувала своїх дітей просто у городі біля хати.Настав вересень 1943-го. Нашою Високою вулицею їхали замасковані гіллям німецькі вантажівки, а сусідньою Роменською наступали радянські війська. З літаків бомбили тих і тих. Люди розбирали борошно з хлібокомбінату. Мама не ходила і нас не пускала: “Буде у людей, буде й у нас”. А мені дуже хотілося хліба. Досі не залишаю недоїдених шматочків і гостей своїх прошу не залишати об’їдків хліба.Сестра вступила до медучилища. Мама їй пошила пальто з німецької шинелі, з лантуха — сукню зі свастикою на спині, пофарбувала її в бузині. Портфель був ще довоєнний, конспекти писали між друкованими рядками своїх шкільних підручників. А через рік і мені йти до школи. Мама щось підлатала, пофарбувала й перешила для мене одяг. Сумку з протигаза обладнала як портфель. З вирізаних титульних листків книжок пошила зошити, розкресливши їх.У школах були шпиталі, ми вчилися у пристосованих помешканнях. У вестибюлі моєї школи на трьох табуретках стояв корпус рояля, на якому ми отримували перші уроки музики. До школи ходили з металевими квартами — нам давали суп й буханець чорного глевкого хліба на клас. То були продукти з американських подарунків. Моя подружка-однокласниця ходила до школи боса, без штанців, у спідниці та благенькій курточці. Я розповіла про неї мамі, мама сказала, щоб я привела її до нас додому. На горищі мама знайшла стару одежу і пошила дівчинці штанці, сорочечку і черевички. Нас заїдали воші. У деяких дітей — не голова, а суцільний струп. Нас водили до лазні, прожарювали одяг, стригли голови.Знесилені, ми часто хворіли. Я занедужала на тяжку форму туберкульозу, якого тоді не лікували. Мене відвезли до Києва. Там я лікувалася протягом дев’яти місяців і одужала. Коли мене виписали, лікарі в Конотопі приходили дивитися на мене.Школу закінчила зі срібною медаллю, вступила на педіатричний факультет Київського медінституту. Працювала на Вінниччині. Згодом повернулася додому, до стареньких уже батьків.З 1966 р. працюю в медучилищі, маю добрі стосунки з учнями. Це фельдшери, акушерки, медсестри, лікарі, професори — заслужені діячі науки, керівники лікувальних закладів. Усі вони стали батьками. І моя наука педіатрія їм згодилася.Я українка, одна з фундаторів конотопської “Просвіти”, читачка й дописувачка “Слова Просвіти”. Мені 72 роки, працюю, передаю досвід. Учням вдячна за розуміння, підтримку, повагу, а вони мені — за знання. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment