Вступ
До вас, слухащих, ці мої рядки
Незграйні, із любовними жалями.
На себе озирнусь: яка нетяма
Стає в очу мені віддалеки.
Хай рвучий, а зворушливий таки
Мій голос залунає поміж вами,
І обізветься не ворожим гамом,
А спочуванням, юнки й юнаки.
Я бачу, що від люду відтепер
За суєту мені лише ганеба.
І сам сміюся з себе, вітрогон.
Ось підсумок гордині і химер:
Покута й розуміння — так не треба,
Бо світські втіхи всі — короткий сон.
IV
Поет славить те місто,
де народилася Лаура
Хто зодчим став усього світострою,
Наповнивши його чергою див,
Хто цю і ту півсфери сотворив,
Юпітерові Марс послав слугою.
Хто об’явився з вірою живою
Для душ заблудлих серед всохлих нив,
Петра й Івана біля моря стрів
І рай їм дав, повівши за собою.
Різдвом своїм не Рим, а Іудею
Почтив, бо був прихильний звіку
До всіх тихолюбивих і малих.
А нині городку, яких без ліку,
Дав сонце — ту, що вродою своєю
Прославила свій край і нас усіх.
VІІІ
Посилаючи у дар пташок
У стіп горбів, там, де на себе шати
Земні колись вродливиця прибрала,
Щоб змусити страждати ще чимало
Того, хто нас тобі унадивсь слати,
Свобода нам була як рідна мати,
І ні тенет, ні згубливого жала,
І кожна твар, хоч скільки б побажала,
Могла в гаях-полях буяти.
Проте у нашій нинішній неволі,
Коли ми терпимо пригоду люту,
І гибель нам віщує наша доля,
Шукаємо ми втіхи в нашій знуті:
Той, хто зловив довірливих у полі,
Волочить сам такі важенні пута.
ІХ
Посилаючи у дар фрукти
Коли земля, що пори відміряє,
Виходить, повернувшись, на Тільця,
Ллє благодать вогонь її вінця
І все пишає навкруги розмаєм.
У полі й місця голого немає,
Природа всюди радує серця,
Та і в землі, де лише пітьма ця,
В глибинах зріє щось і оживає.
Так вруна всюди вруняться рясні,
Так і вона, хто між подруг сіяє,
Пускаючи в мій бік проміння-паруси,
Викохує любов, химери і пісні.
А що вона їх сходи не плекає,
То й не мені дари весни усі.
Франческо ПЕТРАРКА