ВступДо вас, слухащих, ці мої рядкиНезграйні, із любовними жалями.На себе озирнусь: яка нетямаСтає в очу мені віддалеки.Хай рвучий, а зворушливий такиМій голос залунає поміж вами,І обізветься не ворожим гамом,А спочуванням, юнки й юнаки.Я бачу, що від люду відтеперЗа суєту мені лише ганеба.І сам сміюся з себе, вітрогон.Ось підсумок гордині і химер:Покута й розуміння — так не треба,Бо світські втіхи всі — короткий сон.IVПоет славить те місто,де народилася ЛаураХто зодчим став усього світострою,Наповнивши його чергою див,Хто цю і ту півсфери сотворив,Юпітерові Марс послав слугою.Хто об’явився з вірою живоюДля душ заблудлих серед всохлих нив,Петра й Івана біля моря стрівІ рай їм дав, повівши за собою.Різдвом своїм не Рим, а ІудеюПочтив, бо був прихильний звікуДо всіх тихолюбивих і малих.А нині городку, яких без ліку,Дав сонце — ту, що вродою своєюПрославила свій край і нас усіх.VІІІПосилаючи у дар пташокУ стіп горбів, там, де на себе шатиЗемні колись вродливиця прибрала, Щоб змусити страждати ще чималоТого, хто нас тобі унадивсь слати,Свобода нам була як рідна мати,І ні тенет, ні згубливого жала,І кожна твар, хоч скільки б побажала,Могла в гаях-полях буяти.Проте у нашій нинішній неволі,Коли ми терпимо пригоду люту,І гибель нам віщує наша доля,Шукаємо ми втіхи в нашій знуті:Той, хто зловив довірливих у полі,Волочить сам такі важенні пута.ІХПосилаючи у дар фруктиКоли земля, що пори відміряє,Виходить, повернувшись, на Тільця,Ллє благодать вогонь її вінцяІ все пишає навкруги розмаєм.У полі й місця голого немає,Природа всюди радує серця,Та і в землі, де лише пітьма ця,В глибинах зріє щось і оживає.Так вруна всюди вруняться рясні,Так і вона, хто між подруг сіяє,Пускаючи в мій бік проміння-паруси,Викохує любов, химери і пісні.А що вона їх сходи не плекає,То й не мені дари весни усі.Франческо ПЕТРАРКА
