ЗЕЛЕНЕ СВЯТО У СТОЛИЦІ ДИТИНСТВА

Ніна ГНАТЮКЄ чимало місць, дорогих українському серцю. Це Чернеча гора у Каневі, джерела “Лісової пісні” у Колодяжному, Франкова кузня в Нагуєвичах…А цього разу, на Святу Трійцю, дороги покликали нас на благословенну Полтавщину, у село Суха Кобеляцького району, де пройшли дитячі роки Олеся Гончара — тоді ще Сашка Біличенка (таке справжнє прізвище письменника). І досі дніпропетровці й полтавці сперечаються, де народився автор “Прапороносців”, “Тронки”, “Собору”.Знайдено метричну книгу, яка підтвердила слова старшої сестри письменника Олександри (Біличенко) Сови, що її брат народився таки у Ломівці, що нині є передмістям Дніпропетровська. Тут же, в родинній хаті, було написано і знамениті “Прапороносці”.Та тривалий час у підручниках, хрестоматіях, дослідженнях про життя і творчість видатного письменника значилося, що він народився і виріс саме у с. Сухій. Як же з’явилися на літературній карті аж два місця його народження?Музей-садибу Олеся Гончара на Полтавщині облаштовано у відреставрованій дідовій хаті. Побудували її 1892 року Гаврило і Єфросинія Гончарі. Виростили в ній трьох дітей: Якова, Тетяну і Вустю. Сто років тому 25-річною дівчиною подалася Таня до Катеринослава на заробітки. Няньчила дітей у багатих сім’ях, а потім влаштувалася на завод. Там і зустріла свого судженого — Терентія Сидоровича Біличенка. Побралися, 1914 року народилася донечка Шура. Повернувшись із Першої світової війни, Терентій узяв земельний наділ, самотужки, в чотири руки, звели хатину. 1918 року в ній народився Сашко. Пані Шура згадує, що на розпитування, де взявся братик, їй сказали: “У картоплинні лежав”. І чотирирічна дівчинка обстежила всі грядки, чи не знайдеться там ще й сестрички.Отже, можна здогадатися, що народився Сашко Біличенко напередодні Трійці, коли вже підросла картопля. А в метриці з татових уст записали його 3 квітня, бо старша донька народилася 4 квітня. Невдовзі молода мати важко захворіла, застудившись на будівництві хати, і 26 грудня (за старим стилем) 1920 року її не стало. І залишила напівсиротами двох малих дітей.За півроку до смерті дружини Терентій Біличенко зійшовся з двоюрідною сестрою Тетяни — Єфросинією Каленик. І дід з бабою вирішили забрати дворічного Сашка в Суху, щоб мачуха менше ремствувала. Саме з весни 1921 року хлопчина і ріс у хатині під солом’яною стріхою у слободі Сухій.1926 року Сашко став навчатися у Сухівській робітничо-селянській школі. Тут хочеться навести рядки з автобіографії Олеся Гончара: “Доскіпувачі питають: звідки ж таки — з Полтави чи Дніпропетровська? І звідтам, і звідтам. Тато й мама помирили. З козаків, звичайно. Іще пригадую: дід Білий (з дитинства) козацького роду, козакували його предки: козаки Білі. А батько вже був “Біличенко”. А я опинився на материнськім дереві родовіднім — гончарівського роду. Які загадки? Ніяких. Просто робилося: материн брат, дядько Яків (Гончар), повів мене у школу, як настав час, і записав: Гончар. Оце й усе. По-маминому, бабусиному, дідусевому… Так і прижилось”. Через три роки навчався в селі Хорішки. Тамтешній учитель, помітивши тямущість хлопця, його пристрасть до книжок, заохотив учня надсилати дописи до місцевої газети. Закоханий у вірші Олександра Олеся, вчитель теж називав свого вихованця Олесем. Так і став підписувати свої перші “літературні творіння” — Олесь Гончар.З 1928 року Олесь Гончар бував у хаті свого дитинства лише у вихідні та під час студентських канікул. Після війни він приїжджав провідувати рідню у час відпустки, часто листувався з рідними, жителями навколишніх сіл.Саме ця земля напоїла його своєю солодкою водою, духмяним повітрям, настояним на квітучих липах, любистку і чебреці, м’яті й полині, польовому різнотрав’ї. Такого густого терпкоцвіту я, здається, не вдихала ще ніколи, як під час цьогорічного свята у державному літературно-меморіальному музеї-садибі Олеся Гончара у Сухій. Ідея створити музей на дідовому обійсті у земляків виникла ще за життя класика української літератури. Вони написали про свої міркування письменникові, та Олесь Терентійович відповів: “Лише безсовісна людина може собі за життя будувати пам’ятники, музеї”.Зболене серце Олеся Терентійовича Гончара зупинилося вдосвіта, о 4 годині 15 хвилин 37 секунд 14 липня 1995 року — після четвертого інфаркту. Відразу ж після того, як небо і небайдужі люди оплакали захисника волі, правди, честі народу, оборонця української незалежності й мови, творчі побратими, дружина письменника Валентина Данилівна почали опікуватися відбудовою садиби у селі Сухій: старенька хата, що давала йому в дитинстві тепло, годувала хлібом і борщем з бабусиної печі, мала ожити, знову стати берегинею його творчості й пам’яті. У рік відзначення п’ятих роковин з дня смерті О. Гончара перші відвідувачі відбудованої оселі переступили поріг. Уже втретє на Трійцю у цьому благословенному куточку Полтавщини проводять літературно-мистецьке “Зелене свято Гончаревого дитинства”. Незабутній письменник усією душею любив Трійцю. У “Щоденниках” він залишив такий запис: “Трійця! Зелене свято мого дитинства… Як тоді в нас гарно було… Вся наша Суха — в клечанні…В хаті м’ята, любисток пахнуть, долівка встелена зеленим, вона теж у пахощах…” Саме такою і зустріла нас хата Гончаревого роду. Дбайливими руками господині музею, рідної йому за кров’ю і духом Тетяни Бондаревської, дерев’яний тин обійстя уквітчаний рушниками, віночками, любистком і м’ятою. Пахучими травами встелено долівку в хаті, букети ромашок, волошок, маків наповнюють духом сонця і поля сіни й дві невеликі кімнати, у яких розміщено не просто музейні експонати, стенди і портрети, картини, а й рукописи, листи письменника. Тут можна побачити його сорочку, годинник, окуляри, друкарську машинку, інші особисті речі.Учителі, учні, студенти, письменники і журналісти з Кобеляк, Полтави, Дніпропетровська, інших міст і сіл уважно слухають розповідь Тетяни Бондаревської про життя і творчість Гончара, його мужність у роки Великої Вітчизняної війни (сержанта-мінометника відзначено трьома медалями “За відвагу”, орденами “Солдатської слави” і “Червоної зірки”). А в післявоєнні роки — півстоліття напруженої творчої праці: цілоденна робота над романами “Прапороносці”, “Таврія”, “Перекоп”, “Собор”, “Тронка”, новелами, публіцистикою. А ще наполеглива праця у Верховній Раді, Спілці письменників України, Українському Комітеті захисту миру, Шевченківському комітеті.Коли слободу Суха перейменували на село Сухе, а згодом зарахували його до неперспективних, Олесь Гончар доклав чимало сил, щоб не зникла з лиця землі колиска його дитинства. Чимало зусиль доклав письменник і депутат Олесь Гончар, щоб у селі було побудовано школу, лікарню, підведено газ, прокладено дорогу, споруджено будинки для молодих сімей. Як міг, він продовжував піклуватися про дорогий серцю куточок Полтавщини до останнього удару серця. І земляки за добро віддячують доброю, світлою пам’яттю. Ожило, завирувало дитячими голосами, дзвінкими піснями подвір’я Гончаревого козацького роду. На свято Трійці завітали сюди шановані гості — ректор Полтавського державного педуніверситету імені В. Короленка Володимир Пащенко, професор, гончарознавець, декан філологічного факультету Микола Степаненко, проректори Валентина Титаренко і Наталія Сулаєва, завідувач кафедри української літератури Віра Мелешко.Науковці з Полтави та Дніпропетровська приїхали не з порожніми руками — музейну експозицію поповнили книги Миколи Степаненка “Публіцистична спадщина Олеся Гончара”, літературно-художнє видання “Олесь Гончар і Придніпров’я”, автор-упорядник якого — старший науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького Світлана Мартинова.На імпровізованій сцені, посеред молодого саду, своє слово про великого письменника і громадянина виголосили голова Дніпропетровської організації НСПУ Леся Степовичка та її колега по перу Володимир Сіренко, керівник Полтавської письменницької організації Олена Гаран, секретар НСПУ Анна Багряна, лауреат літературної премії ім. О. Гончара Олесь Воля, журналіст із Києва Андрій Мельничук, який подарував музеєві численні світлини О. Гончара, зроблені в останні місяці життя письменника.Заслужений артист України, режисер Національної радіокомпанії Василь Обручов майстерно прочитав уривок з роману “Собор”. Сухівчани і гості свята радо вітали Якова Оксюту, друга юності Олеся Гончара, військового журналіста, який кілька десятиліть керував міжнародним відділом Спілки письменників України, сприяв популяризації української літератури за кордоном, а зараз — секретар комісії НСПУ з творчої спадщини О. Гончара, упорядник першого тому його епістолярної спадщини. Ця книга нещодавно побачила світ у бібліотеці творів Шевченківських лауреатів. У свої поважні літа         (Я. Оксюта на рік молодший за       О. Гончара) відомий журналіст, гончарознавець весь у вирі організаційних і творчих справ: разом з Валентиною Данилівною упорядковує архів письменника, готує нові томи його повного зібрання творів, піклується про вшанування пам’яті одного з найбільших подвижників відродження незалежної Української держави, передає свій величезний життєвий досвід молодим. Музей-садиба     О. Гончара у Сухій — то втілена в життя одна з найбільших мрій невтомної, духовно молодої В. Гончар та її помічника.“Щастя моє і пісня моя — мама і бабуся”, — писав Олесь Терентійович. І на святі у виконанні фольклорного гурту “Гончареві криниці” (керівник — Валентина Уткіна) дуже доречними і зворушливими були пісні про матір, рідну землю, любов і вірність.Здається, не лише гості свята, а й стара вузлувата груша, ровесниця бабусі письменника, заслухалася тими жіночими срібними голосами. І взялася частувати гостей диво-узваром зі своїх смачних плодів. Смак того узвару ще довго супроводжував нас як добрий спомин дитинства, дух бабусиної казки.На літературній зустрічі у Кобеляцькій районній бібліотеці разом із письменниками, науковцями виступили також заступник голови райдержадміністрації Лідія Плужник, директор централізованої бібліотечної системи Галина Мосієнко, лауреат Міжнародної українсько-німецької премії ім. О. Гончара, молодий публіцист Євген Букет. Прозвучали вірші, присвячені пам’яті видатного майстра слова, громадського діяча, подвижника національної ідеї.“Зелене свято Гончаревого дитинства” у день Трійці продовжилося на сцені парку культури і відпочинку в Кобеляках, де виступили письменники, науковці, колективи художньої самодіяльності.Було підбито підсумки літературного конкурсу “Собори душ своїх бережіть” та районного конкурсу юних художників “Світлі образи в оповіданнях Олеся Гончара”.І я рада була отримати колективний збірник найкращих творів молодих літераторів Полтавщини двох попередніх років. Ось рядки з вірша Євгенії Чугуй:За обрієм — Невже це так далеко?Це, певно, та межа,Де розбиває Бог з Опішні глеки,Як хтось йому творити заважа!Лишали ми гостинну полтавську землю в рясний дощ. Молоде колосся спрагло вбирало свіжу вологу, ясніли в полях маки, а при дорозі раз по раз виднілися гурточки народних майстрів — продавали кераміку, золотолозу — корзини і крісла.А мені думалося про те, що, певно, Гончарева душа і на небесах не має тиші спокою: дороге його серцю село оживає рясними молодими голосами лише у дні Зелених свят: у Сухій зовсім нема дітей шкільного віку, в селі зосталося лише 90 жителів старшого покоління. Двоповерхова школа, якою так опікувався академік Гончар, давно не працює, руйнується під дощами. І невтомна господиня музею-садиби Тетяна Бондаревська мріє про те, що знайдуться небайдужі люди, меценати, завдяки яким у цьому просторому приміщенні можна було б створити літературний музей, адже всій експозиції вже затісно у двох кімнатах дідусевої хати. До музею звідусіль надсилають книги, статті, наукові дослідження. Та й літературна Полтавщина могла б бути ширше представлена в цьому унікальному культурно-освітньому закладі. Отож, спільними зусиллями допоможемо зробити село Гончаревого дитинства домівкою не лише для кількох десятків ветеранів праці, не поодинокою цяткою на літературній карті рідного краю, а квітучою оазою духовності, живою криницею для спраглих.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment