БАЖАННЯ СКАЗАТИ ПРАВДУ

Уляна ГЛІБЧУКВідомий літературний критик Роксана Харчук довго йшла до своєї книжки. Попередньо “Сучасна українська проза. Постмодерний період” гартувалась у численних статтях, літературних розвідках, а згодом і на лекціях, які Роксана читає у Києво-Могилянській академії. В анотації зазначено, що це навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Комусь такий хід здався б дивним. Ще б пак, віддати на поталу підручникові таке популярне за стилем та оригінальне за думкою літературознавство? Але здається, я вловила хід думки авторки. Їй не йшлося про якесь гордовите видання у серії “висока полиця”. Не тому, що недооцінює власний доробок, а тому, що надто невисокої думки про український літературний процес. “Пацієнт швидше живий аніж мертвий” — приблизно таким відчувається сучасний пульс літератури. За цих обставин книжку Роксани Харчук прочитало б вузьке коло втаємничених. А так аудиторія, як не крути, розширюється за рахунок охочих гризти граніт науки… Кілька слів про структуру книжки. Авторка виділила сім підрозділів. Почала з “Українського варіанту постмодернізму”, в якому здійснила екскурс в історію нового літературознавства. Ще з дев’яностих у вітчизняній критиці розгорнулася доволі серйозна дискусія про те, чи властивий сучасній українській прозі постмодернізм. Чи налазить він на копил, який визначив І. Гассан: відкрита форма, дадаїзм або парафізика, гра, вичерпність або мовчання, гепенінг або перформенс, відсутність розсіювання, текст або інтертекст, риторика, метонімія, письмо, іронія, іманентність, андрогінність, шизофренія… У книзі ці ознаки постмодернізму подано як бінарну опозицію й антитезу модернізмові. Авторка не зовсім погоджується з теоретиками українського постмодернізму. Вочевидь, не заради фрондерства… Ні, їй імпонує погляд діаспорця Марка Павлишина, згідно з яким, постмодернізм уможливлює зняття опозиції “Росія—Україна” та “Просвіта—Європа”, замінивши її гнучкішою формулою: і Василь Симоненко й Ігор Калинець. Але Роксана Харчук не певна, що на українську культуру слід дивитися крізь постмодерні окуляри заради зшагренювання її трагічного простору. “Якщо постмодернізм — реальність, від якої неможливо відмовитися, то як можна відмовитися від інших реальностей, зокрема трагічності української культури чи її селянського характеру? І чи потрібна така відмова? Може, саме селянський, трагічний характер української літератури надає їй неповторності, оригінальності? Вітчизняна критика намагається уневажливити цей “селянський” масив, називаючи його народництвом. Тактично такі заходи виправдані, оскільки критика намагається модернізувати українську літературу. Однак стратегічно — ні, бо для того, щоб бути цікавою, література має стати передусім професійною. Саме питання професіоналізму літератора, його освіченості, тобто інтелектуальної спроможності, має перебувати в центрі уваги сучасного критика…”Я не даремно навела таку розлогу цитату. Це яскрава деталь і підтвердження дуже цінної риси критика Роксани Харчук. Я б назвала її відчуттям справедливості. Обмовлюсь: попри всі добрі наміри таке відчуття більше належить суб’єктивній реальності, аніж об’єктивній. Адже інші критики теж, мабуть, прагнуть справедливості. Кожен своєї. Але… Що формує літературного критика, що його веде? Передусім естетичний, літературний, художній смак. Проте це палиця з двома кінцями, тому що смак провокує ідеологію або навпаки. Більшість українських критиків зайняла консервативну позицію в оцінюванні постмодернізму. Для Оксани Пахльовської сучасна література перестала бути опозицією і не чинить спротиву “великим системам”. Євген Баран виступив із позицій збереження чистоти української традиції. Сергій Квіт обстоює “високе” мистецтво з націоналістичної точки зору. Ігор Бондар-Терещенко, якого Харчук назвала “горе-батьком українського постмодернізму”, на мою думку, — “людина без властивостей”, яка напругу своєї агресивної оригінальності довела навіть не до абсурду, а до мертвизни. Звичайно, що у кожного зі згаданих критиків є власне літературне поле, власні духовно-душевні пріоритети. Вочевидь, Роксана Харчук — не виняток. Її приваблює ерудований текст. Недарма Харчук наголошує, що в центрі уваги критика повинна бути інтелектуальна спроможність літератора. Звідси й особлива прихильність до творчості Юрія Андруховича, до його інтелігентної ерудиції. Попри те, що Харчук підібрала доволі іронічний ключик до прочитання прози представника “станіславського феномену”, назвавши її “орфеїстичною”, творчість Андруховича вважає найякіснішою. Цікаво, що в “Сучасній українській прозі” Харчук доволі сміливо інтерпретує зв’язок особистості письменника і його творчості. Авторка саркастично ставиться до тих митців, які продукують фальшиві істини. Творчість Сергія Жадана критик означила як “підлітково-дитячу літературну альтернативу”. Зрештою, це квіточки, бо в тій самій ніші опинилися Карпа, Дереш і Малярчук… Критика дивує і штучний анархізм Жадана, і його цинічне паразитування на радянській символіці. Мовляв, погано, коли слово не підтверджується ділом. І якщо ти вже такий крутий анархіст-махновець, як заявляєш своєю творчістю, то вже встидайся піаритися в усіх можливих засобах масової інформації, мов остання попса… Дісталося на горіхи й Ульяненку, Пашковському і Медведю. “Як і Є. Пашковський, О. Ульяненко у своїх романах не стоїть в прямій відвертій опозиції до української влади, зокрема кучмізму. Замість опозиції він обирає пророцтво”. У творчості Ульяненка критик зауважує певні світоглядні хилитання. Його ліричний герой — то християнський мораліст, то войовничий анархіст. “В інтерв’ю автор пояснює свій анархізм тим, що його не влаштовує жодне суспільство. Однак тут же говорить про свою лояльність до держави, яка нагородила його Малою Шевченківською премією…” Я не певна, що у цьому випадку Харчук окреслила чіткий зв’язок між анархізмом, лояльністю та Шевченківською премією, але імпонує принцип морально-етичної претензії до письменництва. Особистість митця — не священна корова, а відвертий кон’юнктурник, якщо й проспіває урочисто пісню свободи, то обов’язково в якомусь місці дасть “півня”.Щодо жіноцтва, то у розділі “Феміністичний дискурс сучасної української прози” Харчук виділила творчість О. Забужко та     Є. Кононенко. Критик досить нейтрально, навіть миролюбно повелася з авторкою “першого українського бестселера”. Хоча… Муки ліричної героїні у “Польових дослідженнях українського сексу” Харчук розтинає не без сарказму: “Небажання народжувати дітей, напевно, не варто прикривати такими “благородними” й високочолими причинами, як відмова плодити рабство чи позерська туга за повноцінним щасливим материнством”.Звичайно, що творчість Марії Матіос випадає з цього феміністичного дискурсу. Критик їй виділила місце десь посередині між традицією та стилізацією. Роксана Харчук категорично заперечує загальнонаціональний контекст прози Матіос, зокрема роману “Солодка Даруся”. “Критика порівнює прозу      М. Матіос з прозою В. Стефаника. Це порівняння видається некоректним, оскільки Стефаник, як відомо, писав “коротко і страшно”, а Матіос пише солодко і багатослівно… Письменниця стилізує свою прозу під класичну, внаслідок чого з-під її пера з’являються псевдокласичні твори”. Харчук не заперечує якості “Солодкої Дарусі”, так само, як не вважає чимось надзвичайним роздвоєність прозаїка між “високою” і масовою літературою…Можливо, Марія Матіос й образиться на доволі різкий аналіз її творчості. Хоч, на мою думку, краще різкий, ніж ніякий. Наприклад, Роксана Харчук не помітила творчості Галини Пагутяк. Через те, що “Схід сонця в Урожі” випадає з постмодерного дискурсу? Чи, може, творчість львівської письменниці просто не у смаковому “мейнстрімі” критика?Роксані Харчук закидають різку суб’єктивність її літературознавства. Справді, Тамара Гундорова, яка теж досліджувала постмодерну прозу, значно м’якше поводиться з українським автором. Настільки м’яко й недоторканно, що виникає відчуття зумисної недомовленості. Таку відсторонену й ніжну вівісекцію можу пояснити хіба що страхом заанґажованості або звинувачення у вульгарному літературознавстві. Тоді як суб’єктивність Роксани Харчук, навіть приперчена міцним сарказмом, базується на відчутті справедливості, бажанні сказати правду.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment