(Правда про перші дні війни)
Згадує Василь Морайко: “Наш стрілецький 144 полк був розкиданий на будовах військових об’єктів у Станіславській області ще з 1939 року. Цілу зиму 1941-го учні профтехучилища будували військовий аеродром. Замерзлу землю розігрівали бензином і дровами, а потім ми, солдати, давали бетон, який замерзав. До 1 травня 1941 року начальство відрапортувало про готовність об’єкта. Правда, мовчали, що кілька десятків дітей від застуди, недоїдання самовільно залишали казарму, за що їх засудили. Через тиждень пригнали винищувачі ІС-3 з дерев’яними кабінами, ми їх тягли летовищем. Молоді льотчики майже не літали, бо більшість літаків було недокомплектовано, а на летовищі ще не було складу пального. Нашу роту перекинули в Коломию, де ми відвантажували вагони з амуніцією, а місцеві селяни ящики везли у гарнізони. Тут нас застала війна.
Німецькі літаки-розвідники облетіли місто, сипали листівки, які нам наказали збирати й палити. У червневу ніч 1941 року нас розбудили вибухи. Станцію в Коломиї освітлювали ракети на парашутах. Було добре видно розбиті пакгаузи, горіли цистерни. Нас озброїли карабінами 1891 року, дали по п’ять набоїв і чотири скоростріли — “дегтярі” на всю роту. В товарняках нас привезли в Станіслав, де ми на аеродромі розтягували згорілі ІС-3, щоб звільнити льотну смугу. Але всі літаки обгоріли, ми скидали їх в озерце, щоб не було видно цієї ганьби, бо жоден літак так і не піднявся в небо. Як розповідали солдати, в с. Бовшеві теж усе згоріло, але кілька літаків піднялося, і навіть молодий льотчик Леонід Бутелін таранив німецький винищувач. 22 червня. В Ямниці горіли склади боєприпасів. Уночі нас привезли в Яремчу на укріплення району в с. Ямна. Міст через Прут підірвали, і ми переходили річку вбрід. Офіцери лаялися, бо цей укріпрайон був лише на папері — ні окопів, ні дзотів. Німецькі літаки загнали нас у ліс. Уночі 24 червня ми були в Хриплині. Тут зібралося багато солдатів зі Стрия й Самбора. Не вистачало води, продуктів. Чекали на вагони, щоб відступати. Солдати зі складів принесли мішок ячмінної крупи, варили кашу. Зчинилася бійка п’яних вояків, і замполіт з уповноваженим самосудом розстріляли кількох, яких називали “панікерами”, і кинули в жито. Зібралось багато селян, які тяжко переживали за вояків, адже тисячі галичан були в армії.Торішній урожай у селян конфіскували, тож вони харчувалися картоплею, яку дорогою на Городенку забирали частини, що відступали. Вагонів не було, і йшли пішки. Нас обганяли артилеристи: гаубиці тягли тракторами, а менші гармати — кіньми. Танки так зруйнували дороги, що рвалася збруя, і коні ледь тягли залізо.1941 року мій батько у Львові вантажив у вагони зерно, яке червона Москва за угодою Ріббентропа—Молотова від 23 серпня 1939 року продавала фашистам. А скільки ешелонів з пальним, кольоровим металом ішло через Стрий у Німеччину! До 26 червня в місті вже не було жодного радянського солдата. Підірвали мости через Бистрицю й Дністер. Люди бігли до Станіславівської тюрми, бо ще напередодні тут чули крики й постріли. Але того, що побачили, не очікував ніхто. Тисячі замордованих в’язнів (гімназисти, студенти, семінаристи, активісти “Просвіти”, члени “Пласту”, “Соколів”, інтелігенція, духовенство — словом ті, хто займався освітою), стіни, стеля, підлога в камерах тюрми — в крові. Жінки з розпоротими животами, інші підвішені за ноги. Люди шукали своїх рідних…Возами вивозили трупи і ховали зі священиками в братську могилу на цвинтарі за сучасним театром. Зараз там пам’ятник закатованим — хрест із колючим дротом. Такий самий хрест встановлено в Дем’яновому Лазі, де було розкопано останки понад 560 осіб, у Павлівському лісі, у районах, де було НКВС.26 червня у місто ввійшли мадяри, всюди були суворі накази здати зброю, зареєструвати партії. Але тут сталося небачене. 30 червня у Львові оголошено Українську Незалежну державу. Десятки тисяч людей із синьо-жовтими прапорами вийшли на вулиці. Утворилась українська поліція. Через два тижні Українську державу ліквідували. Мадяри нібито дотримувалися нейтралітету, але невдовзі з’явилися німці, заборонили державу, заарештували членів ОУН, інших політичних організацій. Люди розуміли, що окупант змінив окупанта. Селяни рубали ліс, який вивозили в Німеччину.Під Тернополем ми наздогнали багато залишених танків, гаубиць, полуторок. Офіцери переодягалися в солдатські гімнастерки. Неподалік Кам’янця-Подільського німці зробили котел. Тисячам нас, уже беззбройних вояків, поставили номер на руці, гнали в напрямку Львова в Янівський табір. Якби не монахині, ми померли б від голоду і спраги, за три дні росинки в роті не було. А далі повезли до Бреслау (Німеччина), де ми працювали в каменоломнях, на цементних заводах. У таборах було багато військовополонених, але такими нас не визнавав Гітлер. Німці крутили запис з виступу Сталіна, в якому він сказав: в мене немає військовополонених, “ето прєдателі”. І мільйони молодих людей було позбавлено допомоги Червоного Хреста, яку одержували полонені французи чи голландці. Улітку 1945 року нас звільнили з табору, направили у штрафні батальйони на територію Союзу. Там нас ґрунтовно допитували, чому і як потрапили в полон, чому не чинили опору чи саботажу. Багатьох офіцерів засудили. Розчаровані люди чинили самогубство. Чого ми тільки не перетерпіли від одних і від других окупантів. Тепер маємо державу, тож розбудовуймо й захищаймо її, щоб знову комусь не захотілося нас поневолити”.Записав Степан БОЙКО,м. Івано-Франківськ
