«ЧАЙКА ДЖОНАТАН» ІЗ ПОЛТАВщини

Полтавці його впізнають здалеку, більш того — його ні з ким не сплутаєш: “…звично, природно на ньому виглядав би потертий оксамитовий камзол, широкополий капелюх і навіть гостра шпага, що бувала в бувальцях. Полтавський художник Віктор Олександрович Трохимець-Милютін не лише зовні нагадує вічно юного шукача істини і справедливості, безсмертного мрійника Дон Кіхота”, — пише у статті про нього для каталогу із серії “Художники Полтавщини” Ольга Орлова. Нещодавно Віктор Олександрович зустрів своє 75-річчя, подарувавши шанувальникам ювілейну персональну виставку, якою представив щедрий доробок року минулого. Він член правління обласної організації Національної спілки художників України, відповідає за виставкову діяльність. Свого часу кілька років був головним художником міста. Закінчив Сімферопольське художнє училище імені М. Самокиша та Курський державний педагогічний інститут, художньо-графічний факультет. Твори Віктора Трохимця-Милютіна зберігаються в музеях Полтави, Лубен, Кременчука, Миколаєва, Чорнух, у приватних колекціях США, Англії, Італії, Німеччини, Швеції та ще багатьох країн світу. Художник працює в царині станкового живопису, монументально-декоративного розпису, графіки, брав участь у художньому оформленні музейних експозицій.— Вікторе Олександровичу, Ви одна з найколоритніших постатей у Полтаві, але навчалися в Криму, носите загадкове прізвище. Звідки Ви родом?— Одного разу мене вже питали, звідки я такий узявся… Моя родина жила в Донбасі, а потім батько поїхав на заробітки десь дуже далеко, а мама — в Липецьк на новобудову. Вона розповідала, що народився я в лісі, щойно відспівали треті півні. Десь там вона жила, працювала в дитячому садочку, і вже зі мною переїхала до батькових родичів у Черкаси. Там навчився ходити по нашій землі. Іноді хочеться, як тоді, заблукати в бур’янах, які здавалися джунглями… Батькові сліди десь загубилися у світі, і 37-го мама привезла мене в Полтаву, де жив її брат — Милютін. По батькові я був записаний як Трохимець, але моя винахідлива мама, що виховувала мене без батька, прізвище якого я носив, у метриці власною рукою дописала: Милютін. І колишні однокласники досі знають мене за цим прізвищем. Відтоді число два все життя мене переслідує — починаючи з подвійного прізвища. Одного разу, коли я оформляв свою виставку в обласній бібліотеці, до мене підійшов старенький маленький чоловічок і каже: “Можно вас спросить: откуда вы такой взялись?” Я розгубився: що за питання? А він продовжує: “Мы же, по-моему, в 37 году вас всех расстреляли!” І тут мене осяяло: подвійні прізвища належали людям із кола аристократії. Я відповів йому питанням на питання: “По-моєму, ви ж тоді дітей не розстрілювали?” І він пішов собі… А згодом, до 10-річчя СБУ, в залі обласного управління була моя виставка. На зустрічі з його працівниками я розповів про той епізод. Мене запитали, чи я досі ображаюся на них. Сказав, що розумію: тепер у цьому приміщенні працюють зовсім інші люди, яких поважаю. Але ще нагадують про себе й такі ось чоловічки… Відповідав на їхні запитання, а коли сказав, що моя дружина на 13 років молодша за мене, зал зааплодував…— Чи хтось із Вашої родини належав до аристократії? — Усі чоловіки — з боку і батька, й матері — були ковалями. Мабуть, розтлумачую собі, був якийсь коваль: Трохим Міцний. А хрещеною моєї мами записана в церковній книзі графиня Милютіна. — Де ще з’явилася Ваша містична двійка?— Два дні я ходив у перший клас під час окупації, тоді початкові класи Полтавської першої школи були в окремому приміщенні. Чому, зрозуміли третього дня: старшокласників вивели на подвір’я, наїхало машин із поліцаями, з собаками, і їх вивезли до Німеччини. Ми, малі, перелякані, повернулися додому. Моя мама і тут виявила винахідливість: у даті мого народження до трійки домалювала хвостик — вийшов 1935 рік, я на два роки “помолодшав”. А коли Полтаву звільнили, мене записали в другий клас. Там я знову навчався лише два дні, бо вмів читати, писати, рахувати, тож перевели в третій клас. Але був опухлим від голоду дистрофіком, тоді мене врятувала, забравши до себе, тьотя Паша, що працювала в Харкові у залізничній клініці. Навчання закінчував у вечірніх школах, і в музичній вчився. Ще коли був малим, просив у мами скрипку — хотілося грати… Мої довгі пальці могли б прислужитися, міг би стати музикантом. Але через роки мама змогла купити… лише баян. Вступив до Полтавського музичного училища. А мій друг Володя Богуславський поїхав навчатися в Сімферополь, в художнє училище. Малювати ми любили обидва. Листувалися, він надсилав мені всі завдання, які сам виконував, тож і я з ним “вчився”. І врешті поїхав туди ж, у Сімферополь, та вступив до художнього училища. Сказав мамі: що ж мені — на весіллях грати на баяні? І там вчився, знову ж, два роки…— У мистецтві Ви ствердилися як філософ-реаліст, але часом із містичними настроями… — Земля наша настільки прекрасна, а образотворче мистецтво для мене — це можливість зупинити мить: щасливу чи трагічну. Тому абстракції на кшталт “Чорного квадрата” Малевича не приваблюють, хоч не критикую авангардистів. І мистецтво для мене — не бізнес. Творчість! Це коли забуваєш дихати, досягаючи мети. Я помітив, що перестаю дихати, завершуючи роботу. А останній мазок — то вершина натхнення. — У ювілейній виставці Ви представили доробки двох торішніх пленерів, які стали першими для полтавських художників. На обох Ви були ще й старостою?— Колеги жартують, що поїдуть знову на пленери, якщо я так само залишатимуся старостою. За віком я міг би просто сидіти в майстерні й малювати що завгодно на замовлення, але пленери — це спілкування з природою, з колегами. А я так влаштований: якщо повільно йду Полтавою — втомлююсь, а коли швидко — ні! У Гадячі, у Веприку, в Римарівці із задоволенням малював пам’ятки архітектури — старі церкви. Це ми їх пам’ятками архітектури за радянських часів називали, інакше не можна було…— Маєте замовлення? Може сьогодні художник прожити на них?— Замовлення є — я ж професіонал. Ми з колегами розписували храм Віри, Надії, Любові, я писав ікони, зокрема святої великомучениці Варвари (мою маму звали Варварою), це канонічна робота. А приватні поціновувачі мистецтва купують картини у нас іще не часто…— Вікторе Олександровичу, як сприймаєте, як відчуваєте час, відсвяткувавши свої 75?— Ольга Курчакова, директор Галереї мистецтв, мене називає “наймолодшим художником” нашої організації — так підтримує. А я від того молодшаю і знову біжу кудись… Віку не відчуваю, хіба здоров’я іноді про нього нагадує, і що найгірше — проблеми із зором. Люблю, коли дружина усміхається, а не сердиться — ми 37 років нерозлучні з Людмилою Костянтинівною, яку називаю Ладою. На жаль, пережили трагедію: торік перестало битися серце нашої донечки. Стали опікунами онучки: Оленка — десятикласниця, потрібні сили, щоб поставити її на ноги. Але не люблю скаржитися на життя… І якщо хтось скаржиться, “заспокоюю”: буде ще гірше! І тоді вже й не хочеться нарікати на долю.— За зовнішнім виглядом — “висока постать, стрімка хода, пронизливий погляд і шляхетна сивина” — у Вас не лише впізнають митця, мрійника, а й навіть називають Дон Кіхотом. Мабуть, якби стали актором, могли б і в ролі Христа з’явитися на екрані…— Якось у Гурзуфі на пляжі режисер Юрій Іллєнко побачив мене і зупинився… Я запитав, у чому річ, а він сказав: “Де ви раніше були?” Але я не вмію грати, я такий, як є. В образ міг би ввійти, це був би мій образ, але завчати слова і повторювати чиїсь думки… Не знаю, не пробував. — Розкажіть, як на пленері яр на Вас “дивився”.— Завершив роботу — це було в Шишацькому районі, неподалік дачі Короленка — і побачив у рельєфі змальованого яру свій “портрет”. Трохи пальцем його підправив… А в художника всі пальці задіяні в роботі! Один колега вважає, що робота закінчена, коли картина падає йому на голову: він завжди виходив із майстерні з розмальованим лобом. У художників таке буває, не думаю, що тут якась містика. — Під час пленеру були й веселі пригоди.— Одна із них сталася завдяки Анатолієві Лавренку. Наш Лавруха дуже емоційний, коли працює, може помилитися і пензлик витерти не об ганчірку, а об травичку… І так сталося, що я після завершення роботи вирішив освіжитися в спекотний день у Пслі. Пірнув, а потім вийшов із води, глянув на свою ногу і перелякався: пальці сині, вище — все червоне. Торкнувся — не болить, але ж гангрена на вигляд! Товариші, побачивши те, сміялися: “Та то ви, Вікторе Олександровичу, пройшлися тим місцем, де Лавруха працював!” Різне бувало, але про стан душі, коли працюєш на природі, словами неможливо розказати…— У Ваших полотнах стільки тепла, сонячних барв… Цей помаранч і привів Вас наприкінці 2004-го до “помаранчевих” художників, які організували акцію протесту проти несправедливих президентських виборів?— Для тієї виставки я зробив “Осінню симфонію” в мистецькій галереї “Арта”. Туди мене запросила Юля Петушинська. Так, це була політична акція, ми всі сподівалися, що помаранчева революція переможе…— Ви там були один серед молоді!— Про це не думав…— Ваша “Чайка Джонатан” з’явилася з любові до творчості Річарда Баха?— З його творчістю ознайомився давно, ще завдяки журналу “Иностранная литература”: льотчик із душею митця! У мене кілька робіт з’явилося під його впливом.— І Ви теж хотіли сказати, що людина може надзвичайно багато, їй чи не все під силу…— А не тільки поспати й поїсти, чи в палаці пожити. Треба літати!Спілкувалася Лідія ВІЦЕНЯ, м. Полтава

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment